Суддівські повноваження церковних ієрархів (архідияконів, єпископів, архієпископів, папи) чітко прописані в канонічному праві [1, c. 37-43; 2, c. 49-52]. Оскільки звернення до церковного правосуддя на всіх рівнях протягом Середніх віків постійно зростали, прелати вимушені були в певних випадках передавати, «делегувати» частину своїх повноважень (в тому числі суддівських) членам своєї курії, так званим «officialis». Найчастіше це відбувалося у разі відсутності ординарія на підвладній території (архідияконстві, діоцезі, церковній провінції), – призначався генеральний вікарій, якому надавалась повна (а не лише суддівська) влада відповідного прелата. Збережені записи з Пізи 1230-х років свідчать про те, що суд місцевого архієпископа вже був організований на таких засадах. Однак, як це було звичайно в Італії протягом Середньовіччя, в церковному суді Пізи не робилося різниці між офіціалом та генеральним вікарієм єпископа, а суддю суду називали «вікарієм», а не «офіціалом» [3, c. 256, 262]. Подібна модель буде панувати в середньовічному угорському королівстві [4, c. 433, 440-452].
Згодом суддівські повноваження були відокремлені від усіх решта, з кінця XII століття вони передаватимуться особливій категорії посадовців – «офіціалам». Офіціал був головним суддею єпископа, який проводив регулярні засідання суду. Цей тип судової організації зафіксовано у французькому і польському королівствах [4, c. 435-440]. Наприкінці XII та на початку XIII століть у багатьох, якщо не в більшості діоцезів Західної Європи були встановлені офіціаліте (постійно діючі церковні трибунали), а судова система Церкви стала світом професіоналів – службовців, які мали відповідати насамперед освітнім вимогам до кандидатів [5, c. 29-37].
Єпископські офіціали були альтер-его єпископа у делегованих їм справах, апеляція від офіціала до єпископа була не можлива, – дії і рішення офіціала вважалися діями і рішеннями єпископа, тому апелювати на них було необхідно до вищої інстанції, архієпископського суду. Архієпископський суд (офіціаліте) діоцеза Йорк розробив внутрішню апеляційну систему, щоб запобігти негайній передачі клопотань про перегляд судових постанов наступній інстанціі – в папську курію. Звичайна справа в першій інстанції розглядалася б генеральним комісаром офіціала. Апеляція на рішення генерального комісара підлягала розгляду спеціального комісара, щоб рішення самого офіціала залишалися для другої чи навіть третьої інстанції [3, с. 260-261]. Таким чином намагалися забезпечити можливість перегляду рішень у суді, не змушуючи сторони здійснювати важку подорож до папської курії.
Також це свідчить, що у відправленні правосуддя офіціал не був єдиним суддею ординарного церковного суду. Спеціальні уповноважені («комісари») офіціала були постійно діючими суддями, деінде вони вели процеси частіше ніж це робив офіціал. На думку , фактичний розподіл юрисдикції між офіціаліте і справами, що розглядались єпископом особисто (за законом обидві юрисдикції, здається, однакові), потребує подальшого вивчення [3, с. 262]. Сучасні дослідники схильні визнати, що єпископи залишали на свій розсуд серйозні кримінальні і квазікримінальні справи (включно з єрессю) [6, c. 9-20].
Офіціали ніколи не мали окремої самостійної юрисдикції, як це відбулось з юрисдикцією архідияконів у попередні століття. Офіціал міг бути звільнений єпископом у будь-який час і без пояснення причин. Звичайно, багато офіціалів залишалися на посаді протягом усього часу, допоки залишався при владі єпископ, який їх призначив. Офіціал був важливою частиною єпископського судового адміністрування, діяльність середньовічних офіціаліте свідчить про зростання професіоналізації у відправленні правосуддя в середньовічному церковному судочинстві.
Література:
1. Санжаров В. А. Інституційне оформлення папського правосуддя з повноправною юрисдикцією у XIV столітті: Римська Рота. Актуальні проблеми держави і права. 2022. № 93. С. 37-43. DOI htps: //doi.org/10.32837/apdp.v0i93. 3312.
2. Мацелик М. О., Санжаров В. А., Санжарова Г. Ф. Папське судочинство в класичне Середньовіччя: Апостольська Пенітенціарія. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. № 5. С. 49-52. DOI https://doi.org/10.32782/2524-0374/2022-5/9.
3. Donahue C. The Ecclesiastical Courts: Introduction. The History of Courts and Procedure in Medieval Canon Law / ed. W. Hartmann, K. Pennington. Washington: The Catholic University of America Press, 2016. P. 247-299.
4. Erdo P. Ecclesiastical Procedure in Eastern Central Europe. The History of Courts and Procedure in Medieval Canon Law / ed. W. Hartmann, K. Pennington. Washington: The Catholic University of America Press, 2016. P. 426-462.
5. Шевченко А. Є. Англійський середньовічний церковний суд: низова місцева ланка церковного судочинства. Ірпінський юридичний часопис. Серія: право. 2024. Вип.2 (15). С. 29-37. DOI https://doi.org/10.33244/ 2617-4154.2(15).2024.29-37.
6. Мацелик М. О., Бинюк Н. М., Санжарова Г. Ф. Середньовічне церковне судочинство: цивільний та кримінальний процеси. Ірпінський юридичний часопис. Серія: право. 2022. Вип.1 (8). С. 9-20. DOI https://doi.org/ 10.33244/ 2617-4154.1(8).2022.9-20.
____________________
Науковий керівник: Шевченко Анатолій Євгенійович, доктор юридичних наук, професор Державного податкового університету
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
