Якщо додержуватися жорсткого розподілу міжвоєнного галицького населення на національні спільноти, що сформувалися, то досить важко усвідомлювати особливості української політики польської влади, котра одночасно прагнула полонізувати галицьких українців, визнавала факт осмислемленої приналежності галицьких українців до української нації і не ставила задачу полонізувати українців-галичан з глибокою національною самосвідомістю. Також, часом тяжко зрозуміти активну національно-просвітницьку діяльність українського боку по відношенню до, на його думку, українців, яка, здається, переслідувала ціль переконати цих українців, що вони дійсно є українцями. Така подвійність позицій наложувала вагомий слід на польсько-українські відносини у Східній Галичині і слугувала постійним фоном процесів державної асиміляції українського суспільства. До 50% з майже п’яти з половиною мільйонів жителів Східної Галичини аж до самого 1939 р. знаходилися поза зоною впливу польського, єврейського та українського сучасних національних розмовників. Багато мешканців сіл і містечок практично не зазнавали жодного зовнішнього впливу, який би мав корені з поза меж сільської громади, чи то від держави, чи то від структур національного руху. До половини делегатів галицького селянства не мали чітко вираженої сучасної національної самосвідомості і були об’єктом боротьби за «душі» польських і українських націоналістів. Нажаль, немає повної визначеності щодо могутності національного самоусвідомлення у тих галичан, що заявили про свою польську чи українську приналежність. Значна частка населення Галичини лише формально зараховувала себе до якоїсь національності, що не гарантувало обов’язкової наявності сучасної національної самосвідомості. В результаті цього перебіги державної інтеграції мали обмежений вплив на значну частину населення Східної Галичини.
Національний вибір галичан без сучасної національної самосвідомості міг справити серйозний вплив на кількісне співвідношення польського і українського населення Східної Галичини і, відповідно визначити національну приналежність цієї території у майбутньому. Український та польський національні рухи рівною мірою претендували на цих людей, котрі могли зберігати відданість традиційній донаціональній самосвідомості або піддатися впливу польської чи української пропаганди. Наявність у руках польських націоналістів Східної Галичини адміністративного ресурсу і сильної державної підтримки врівноважувалася або навіть могла поступатися енергії кількісно більшого у Галичині українського національного табору, котрий усі свої зусилля зосередив саме тут. Для польського уряду і польського націоналістичного табору на загальнодержавному рівні Східна Галичина була хоча і важливою, але лише однією з віддалених і відсталих окраїн. Специфіка змішаного польсько-українського прикордоння, якомога дальше розташування сільського і містечкового населення від великих міських центрів з їхніми розвинутими націоналістичними спільнотами, подібність українських і польських галицьких діалектів, приналежність греко-католицької церкви і польської католицької церкви до одної всесвітньої католицької церкви, традиційна близькість галицьких українських сільських жителів з польськими селянами-мазурами, як частини єдиного селянського соціуму, антипатії до міста, панів, шляхти і в деяких випадках до євреїв, а також зберігання традиційних патерналістських зв’язків між родами крупної землевласницької аристократії Галичини з потомками своїх колишніх кріпосних у багатьох випадках призводили до появи у галицьких селян імунітету до будь-якої національної ідеології. Додаткові труднощі до розгляду запитання про національну самосвідомість уносило існування таких перехідних національних груп і підгруп, як «ходачкова шляхта», етнічні русини або українці-католики, їх ще також називали «латинники», і етнічні поляки – греко-католики. Як і насамперед, у 1920-1930-ті рр. були поширені узвичаєні терміни самовизначення, такі як «тутейші», «місцеві», «католики», «грекокатолики», «русини», «руські», «мазури», частими були ситуації, коли опитуваним взагалі було складно якось назвати себе.
Русинську термінологію ще у 1920-ті рр. активно використовували викладачі української державної гімназії в Станіславові, які навчали В. Макара, особливо коли вони спілкувалися з селянами. Про те, що перехід селянського і міського населення Східної Галичини до теперішньої національної самосвідомості і використання сучасних національних термінів не закінчувалися до самого вересня 1939 р., свідчать дані польської поліції. Зокрема, як доповідав вищому начальству повітовий комендант у Тернополі, греко-католицький священик Петро Івахов у селі Заруд’ї у січні 1939 р. зазвав своїх парафіян називатися не русинами, а українцями, і переконував їх, що бути греко-католиком – це те саме, що бути українцем. Це безпосередньо свідчить про те, що в парафії П. Івахова навіть напередодні приєднання Західної України до складу Української РСР у парафіян ще було поширене русинське національне самовизначення і приналежність до греко-католицької церкви могла не обов’язково прирівнюватися з належністю до української нації. У результаті цього в 1920-1930ті рр. відповідь на питання про приналежність визначеної особи до польської чи української національності у Східній Галичині часто залежала від того, хто його ставив, представник польського чи українського табору. Надзвичайно яскраво це помітилося під час державного перепису населення. За даними Варшавського інституту національних проблем, у деяких галицьких повітах у ході перепису 1931 р. до 20% жителів, які були греко-католиками, були зачислені, як католики і приписані до польської національності через польські прізвища. Це стало допустимим не лише через цілеспрямовані дії державної адміністрації чи приналежність частини етнічних поляків до греко-католицької церкви, а і в деяких ситуаціях напевно через те, що ці «поляки» не звертали уваги, які рубрики вони заповнюють, бо вони взагалі мало проявляли інтерес, яку національність чи релігію їм припишуть. Про це безпосередньо свідчить випадок судового розгляду справи проти одного малого адміністративного службовця українця, який, діючи суто формально, писав до листів опитування те, що йому казали опитувані. Багато делегатів польської меншості його зміни зазначали, що балакають «поруську» або «як усі», тобто тією мовою, що і більшість людей у цьому населеному пункті, котрі були українцями або русинами. Доволі прикметно, що допитувані на судовому засіданні місцеві поляки у багатьох випадках асоціювали себе з місцевою польсько-українською змішаною общиною і розуміли з превеликими складнощами або взагалі не розуміли, коли їх питалися, чи розмовляють вони на польській мові. Навряд чи слід мати сумніви, що подібну відповідь «як усі» могли дати і багато етнічних українців, які жили по селах, де більшість була польською, або етнічних поляків і українців порівну. Величезні прибічники як польського, так і українського обрання, які вже були у галицькому селі в цей час, могли справити лише обмежений вплив на своїх односельчан. Часто вони самі походили з цієї ж громади, а їхня ментальність поєднувала у собі весь комплекс традиційних уявлень і цінностей з невеликою домішкою сучасних ідей та символів. Доволі показовою у цьому відношенні є акція підпалів польських господарств, організована членами ОУН у Радехові у 1930 р. Вони спалили газдівство двох польських переселенців, які приїхали до села у 1920ті рр. у рамках державної програми польської колонізації Східної Галичини, але не стали хвилювати місцевих поляків, які жили тут здавна і складали 30% мешканців села. Ці 30% польських мешканців були для місцевих українських націоналістів своїми, а вороже ставлення до нещодавно прибулих колоністів виникало перш за все з переконання, що вони захопили землю, яка мусила перейти місцевим жителям, а не міжетнічною ворожнечею. Про обмеженість політичного і національного світогляду українських активістів у галицькому селі опосередковано свідчать події вересня 1939 р., коли виявилося, що багато сільських прибічників комуністів і ОУН доволі нечітко уявляли, що за армія йде зі сходу і якою є її ідеологія.
Література:
1. О. Алєксєєв // Вісник Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка. – 2012. – Вип. 5. – С. 3-9.
2. Гісем О. В. Історія України в таблицях : [навч. видання] / О. Гісем, О. Мартинюк, О. Трухан. – Харків : «Клуб Сімейного Дозвілля», 2007. – 560 с.
3. Олексій Мандзяк // Всеукраїнський наук. журнал «Мандрівець». – 2008. – № 1. – С. 4-18.
4. Сергійчук В. Нескорена Церква. Подвижництво греко-католиків України в боротьбі за віру і державу. Київ 2001.
5. Федорів Ю. Історія Церкви в Україні. Люблін 1991.
____________________
Науковий керівник: Старка В. В., доктор історичних наук, професор, Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
