З усіх форм буття правової матерії спектр питань, пов’язаних з реалізацією законодавства, належить до числа чи не найбільш спірних та водночас малодосліджених у вітчизняній загальнотеоретичній юриспруденції. Це, зокрема, пов’язано з тим, що до останнього часу вчені-правознавці здебільшого наголошували на статиці права, менше уваги приділяючи його динаміці, особливо в розрізі буття об’єктивного права – законодавства. Але «в умовах побудови демократичної, соціальної та правової держави об’єктивне право виступає провідним засобом впливу на розвиток суспільних відносин» [1, с. 261]. При цьому закономірно вважається, що саме реалізація є своєрідним способом перевірки ефективності ухвалюваних нормативно-правових актів [2], дієвості вміщених у них правових приписів, адже вона надає завершеності механізмові правового регулювання суспільних відносин.
В українській науково-правовій літературі традиційно приділяється переважна увага реалізації Конституції України [3; 4; 5; 6] та кодексів, які виступають у ролі структуротвірних актів щодо відповідних галузей законодавства. Більшою мірою розглядається проблематика реалізації галузевого законодавства [7], відповідних напрямів правової політики [8; 9; 10], прав і свобод людини і громадянина [11; 12] тощо. На цьому тлі дослідження проблематики механізму реалізації визначального законодавчого акта в системі парламентського законодавства – Регламенту Верховної Ради України (далі – Регламенту) виявляється відсунутим на периферію наукових зацікавлень у вітчизняній юриспруденції.
Наразі з-поміж найбільш значимих загальнотеоретичних праць у сфері реалізації права можна виокремити наукові розробки О. Батанова, Ю. Битяка, О. Зайчука, М. Козюбри, В. Колісника, А. Колодія, В. Копейчикова, Л. Кривенко, С. Морозюка, О. Мурашина, А. Олійника, Н. Оніщенко, В. Погорілка, П. Рабіновича, В. Сіренка, О. Скакун, О. Скрипнюка, В. Тація, М. Теплюка,, Ю. Тодики, В. Федоренка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, П. Шляхтуна та ін. Вони багато в чому не втратили свого евристичного значення і здатні прислужитися теоретико-правовим фундаментом для пізнання й осмислення механізму реалізації Регламенту. Водночас, чи не єдиним на сьогодні вітчизняним дисертаційним дослідженням, в якому було спеціально висвітлено проблему реалізації Регламенту, залишається робота Н. Ганжи [13], висновки якої в силу достатньо давного періоду підготовки й написання роботи, потребують критичного перегляду й переосмислення.
Крім того, за період від ухвалення чинного Регламенту [14] накопичено достатньо великий практичний досвід реалізації цього законодавчого акта, який висвітлює проблемні аспекти механізму його реалізації, недоліки його юридичних конструкцій та відтворює різнорідні аспекти взаємодії суб’єктів такої реалізації. Відтак, він заслуговує на ретельний теоретико-правовий аналіз, який має допомогти не лише оптимізації механізму реалізації Регламенту, але і сприяти комплексному вдосконаленню його норм [15].
З етимологічного боку, під реалізацією слід розуміти здійснення, виконання чогось; втілення, упровадження в життя; практичну поведінку людей та їх колективів; отримання результату від певної дії, поведінки тощо. Так чи інакше, реалізація передбачає наявність активного суб’єкта або рушійної сили, здатної не лише здійснити першопоштовх, але й забезпечити реалізацію як певний триваючий у часі процес із заздалегідь визначеними (як правило, соціально корисними) результатами [16, с. 297]. В юридичному ж сенсі здебільшого говорять про реалізацію права як про «сплав» об’єктивного і суб’єктивного права; як про сукупність форм, методів, засобів втілення об’єктивного та/або суб’єктивного права в життя, зокрема у фактичній поведінці та юридичній діяльності різних суб’єктів права. Конкретніше, під реалізацією норм права розуміють практичне втілення у життя правових настанов через правомірну поведінку суб’єктів з метою задоволення потреб людини, суспільства та держави, тобто досягнення бажаного особистого чи соціального результату [17, с. 33].
Реалізація імпліцитно закладена в саму сутність права та у форми його об’єктивації – законодавство та його структурні елементи (галузі, підгалузі, інститути, нормативні приписи тощо). Вона ніби переводить право із стану потенції у стан дії, а відтак «право є ефективним та прогресивним інструментом управління суспільними процесами» [18, с. 7], коли воно реалізується суб’єктами права, діє на практиці. Натомість нереалізовуване право синонімічно «мертвому» праву, «праву на папері».
Безумовно, у понятті «реалізація Регламенту» слід виокремити статичний та динамічний аспекти. У динаміці реалізація Регламенту означає певний процес, тоді як у статиці – його результат (наслідки). Крім того, такій реалізації властивий певний упорядкований характер, що відображено в поняття механізму реалізації Регламенту. Вважається, що саме такий механізм дає змогу адекватно представити дію Регламенту на всіх його щаблях і в усіх вимірах як цілісного системного законодавчого акта. Цей механізм виступає в ролі важливого орієнтиру для підвищення ефективності правозастосовної діяльності [19, с. 270]. Водночас дослідження такого механізму дає змогу пізнати його внутрішню структуру, її поелементний склад, зв’язки між складниками такого механізму, його рушійні сили, а також чинники, що впливають на реалізацію Регламенту, (гарантії реалізації, засоби охорони та захисту тощо). Все це дає змогу ідентифікувати своєрідність цього механізму реалізації.
На сьогодні єдиний в науковій літературі розгорнутий науковий підхід до тлумачення особливостей механізму реалізації Регламенту був запропонований українською дослідницею Н. Ганжою, яка розглядала його у двох аспектах: організаційному та нормативному [20]. Згідно з цією позицією, до першого аспекту механізму реалізації включені, з одного боку, суб’єкти реалізації, а, з другого, різноманітні політичні, економічні та технічні компоненти та чинники, що здійснюють вплив на реалізацію Регламенту. До нормативного аспекту механізму реалізації Регламенту було включено комплекс взаємопов’язаних і взаємодіючих юридичних елементів, а саме всю сукупність актів парламентського законодавства, юридичні засоби (нормотворча техніка, тлумачення), засоби охорони й захисту (юридична відповідальність), юридичні процедури, форми й акти, які, на думку авторки, і створюють комплекс можливостей для повноцінної реалізації, охорони й захисту Регламенту [21].
На наш погляд, iз такою інтерпретацією механізму реалізації Регламенту не можна погодитися з таких підстав. По-перше, у пропонованій концепції авторкою довільно, бездоказово поєднані організаційні та юридичні чинники, при цьому до числа перших віднесено фактори, які значною мірою є зовнішніми по відношенню до механізму реалізації Регламенту. Їх сукупність посутньо складає зовнішнє середовище, яке багато в чому детермінує реалізацію Регламенту, але діє при цьому поза межами властиво цього механізму. По-друге, з числа юридичних складових механізму реалізації авторкою чомусь виведені суб’єкти правореалізації при тому, що згідно з настановами теорії права людський «субстрат» безумовно входить як органічна частина саме до правової матерії, а не протистоїть їй; безособового права не буває. Тому немає і жодних підстав вважати суб’єктів правореалізації неюридичним елементом у механізмі реалізації Регламенту. По-третє, до нормативної сторони (аспекту) згаданого механізму Н. Ганжою були еклектично включені: 1) сукупність актів парламентського законодавства; 2) юридичні засоби (нормотворча техніка, тлумачення), 3) засоби охорони й захисту (юридична відповідальність), 4) юридичні процедури, форми й акти. Незрозуміло, чому до складу механізму реалізації одиничного нормативно-правового акта включені всі акти парламентського законодавства. В останньому випадку мова повинна була б іти про реалізацію всього парламентського законодавства як системи, а не одного лише Регламенту. Крім того, про забезпечувальні засоби в контексті механізму реалізації Регламенту може йти мова лише у вузькому контексті, а саме про ті гарантії, засоби охорони та захисту, а так само про юридичні процедури, які забезпечують, гарантують, іншими словами, сприяють реалізації положень Регламенту, і лише їм. Отже, концептуальний підхід, запропонований Н. Ганжою, вважаємо непридатним для науково-теоретичного пізнання механізму реалізації Регламенту, який вочевидь потребує ґрунтовного переосмислення та має спиратися на новітні теоретичні досягнення сучасної юриспруденції.
Ключем для такого переосмислення є, на наш погляд, аналіз наявних в юриспруденції підходів до тлумачення механізму реалізації законів (законодавства) чи то в галузевому, чи в загальнотеоретичному вимірах. Наразі такий аналіз дає змогу виокремити кілька провідних підходів до інтерпретації механізму реалізації законів: 1) правовий (суб’єкти права, норми права, гарантії, юридична діяльність); 2) інституційно-правовий (норми, що реалізуються, та державні структури, що їх реалізують); 3) соціально-правовий (спеціально-юридичний – норми, акти, відносини, суб’єкти; соціологічний – фактори, що впливають на реалізацію законів; соціально-психологічний – настанови, оцінки, настрої, почуття людей); 4) структурно-забезпечувальний (два механізми: основний і забезпечувальний; основний – це суб’єкти, норми, правовідносини; забезпечувальний – це гарантії реалізації, забезпечувальні засоби, а також засоби охорони та захисту); 5) комплексний (де виокремлюються нормативний, інструментальний, суб’єктивний і функціональний склади такого механізму.
На наш погляд, в основу науково-правової концептуалізації механізму реалізації Регламенту варто покласти ідею комплексного багаторівневого механізму, що виступає як система, яка включає відповідні структурні елементи, згруповані відповідно до їхньої спрямованості; їхній взаємозв’язок обумовлює структурованість механізму реалізації Регламенту, а також його відносну стійкість, незмінність, самостійність [22, с. 140]. Тому оптимальним видається комплексний підхід до інтерпретації механізму реалізації Регламенту. За такого підходу під реалізацією Регламенту слід розуміти об’єктивований у правомірній поведінці учасників парламентських процедур сукупність форм, способів та методів переведення загальних правових настанов, уміщених у регламентних нормах, у реальні парламентські відносини, в ході яких їх суб’єкти здійснюватимуть на практиці надані їм права та виконуватимуть юридичні обов’язки у межах та у спосіб, що визначені Регламентом.
Отже, механізм реалізації Регламенту не вичерпується лишень інституційними та юридичними елементами, за допомогою яких забезпечується втілення його приписів на практиці. Такий механізм включає у своїй структурі такі обов’язкові складники: 1) суб’єктивний склад: суб’єкти реалізації, їхні права й обов’язки, закріплені у правових нормах, а також їх правосвідомість і правову культуру; 2) функціональний склад: форми реалізації (виконання, використання, додержання, застосування); 3) нормативний склад: норми, що опосередковують процеси та результати реалізації; 4) процедурний склад: сукупність процедур, що підлягають здійсненню на практиці; 5) телеологічну складову – результати (наслідки) реалізації Регламенту, об’єктивовані в юридичних фактах, а також у прийнятих нормативно-правових та індивідуально-правових актах парламенту.
Слід підкреслити, що реалізація Регламенту відбувається: 1) виключно у формі правомірної поведінки суб’єктів парламентських відносин; 2) виключно в контексті дії його нормативних приписів; 3) його результатом є практичне втілення у правовому житті прав та обов’язків відповідних спеціальних суб’єктів права – учасників парламентських відносин. Наявність у механізмі реалізації Регламенту інституту юридичної відповідальності, з нашої точки зору, не суперечить вищенаведеним міркуванням, адже така відповідальність є належною та необхідною реакцією держави на невиконання або неналежне виконання регламентних приписів, на порушення вміщених у Регламенті заборон, а тому вона лише сприяє правомірній поведінці суб’єктів парламентських відносин та легальному здійсненню парламентських процедур.
З огляду на безперервність функціонування конституційного інституту парламенту, реалізація Регламенту є безперервним, поступальним та певним чином упорядкованим процесом, що, втім, не має властивості самоздійснення, самореалізації. Навпаки, така реалізація вимагає активної участі відповідних суб’єктів та цілого механізму, кожен зі складників якого націлений на забезпечення правомірності поведінки учасників парламентських відносин. Щодо активного суб’єкта, то маємо зазначити, що сучасне право значною мірою суб’єктивізоване: просякнуте ідеологією людиноцентризму, воно щоразу щільніше та послідовніше відтворює націленість на захист прав людини в тій чи іншій її іпостасі – починаючи від захисту прав виборців народними депутатами України в ході парламентських процедур і закінчуючи реалізацією різнорідних політичних інтересів політичними партіями та їх угрупованнями в парламенті (депутатськими фракціями). У кожному з таких випадків реалізація Регламенту вказує на те, що «саме соціальні суб’єкти, тобто люди та їхні об’єднання, є «важелями», завдяки яким ідея права знаходить своє здійснення і впливає на життя» [23, с. 6].
За своїм змістом реалізація Регламенту передбачає здійснення всіх імперативно визначених Регламентом парламентських процедур у суворій відповідності до його норм. Сам Регламент при цьому повинен беззастережно відповідати Конституції України у повному обсязі; корелювати зі стратегічним курсом розвитку Української держави, із розвитком інститутів передбаченого нею державного та суспільного ладу; сприяти зміцненню конституційної законності на рівні функціонування парламентського механізму; сприяти повному та безперешкодному здійсненню прав та виконанню обов’язків всіх учасників парламентських відносин; забезпечувати повну реалізацію парламентом його конституційно визначених функцій і повноважень в установленому порядку; забезпечувати юридичну інституціалізацію самого парламенту як органу державної влади в системі органів державної влади України тощо.
За формою реалізації можна виокремити такі універсальні форми правореалізації, як додержання, виконання, використання та застосування [24, с. 305-306; 25, с. 302-316; 26, с. 381-387; 27, с. 405-412]. Всі ці форми є властивими і для механізму реалізації Регламенту, що досить переконливо було доведено у вітчизняній літературі [28], тому на цьому питанні ми додатково зупинятися не будемо. Зауважимо лише, що форми реалізації Регламенту доцільно досліджувати крізь призму його предмета, методів, рівнів і засобів [29, с. 306]. Поряд із цим є сенс виокремити деякі додаткові, але, на наш погляд, важливі аспекти механізму реалізації Регламенту: 1) рівень реалізації; 2) спосіб реалізації; 3) суб’єкти реалізації. Якщо рівень та способи реалізації відбивають об’єктивну сторону реалізації Регламенту, то суб’єкти реалізації складають його суб’єктивну сторону [30, с. 383].
Так, на наш погляд, реалізація Регламенту може відбуватися як на мікрорівні, так і на макрорівні. На першому відбувається взаємоузгоджена реалізація, як правило, кількох норм Регламенту, як, наприклад, при реєстрації суб’єктом права законодавчої ініціативи проекту закону, тим часом на макрорівні реалізуються цілі групи норм Регламенту (як-ось у ході цілісного законодавчого процесу) а так само Регламент у цілому. Оскільки реалізація Регламенту як цілісності є юридичною абстракцією (неможливо уявити собі ситуацію одночасної дії всіх норм Регламенту в межах тієї чи іншої процедури), то основна увага на практиці має, безумовно, приділятися мікрорівню реалізації норм Регламенту.
Важливим є структурування залежно від способів реалізації прямої та опосередкованої реалізації Регламенту. Перша пов’язана з прямою дією норм Регламенту в ході здійснення парламентських процедур, друга – із дією цих норм, опосередкованих дією підзаконних актів, що видаються на виконання норм Регламенту, а також рішеннями судових органів та Конституційного Суду України, що реалізують норми Регламенту відповідно до своєї функціональної компетенції. З огляду на насиченість Регламенту нормами прямої дії, які не потребують для свого застосування конкретизації в підзаконних актах, основна увага приділяється саме прямій (безпосередній) формі реалізації Регламенту.
Нарешті, реалізація Регламенту повинна аналізуватися в контексті визначеного суб’єктного складу такої реалізації, тобто залежно від суб’єктів: 1) внутрішньопарламентські суб’єкти (народні депутати, депутатські фракції та групи, керівництво Верховної Ради України (Голова, Перший заступник та заступник Голови Верховної Ради України), комітети та комісії Верховної Ради України, апарат Верховної Ради України та його структурні підрозділи); 2) зовнішньопарламентські суб’єкти (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Рахункова палата); 3) інші (позапарламентські) органи державної влади та місцевого самоврядування; 4) громадяни України та Український народ у цілому як суб’єкт права та носій суверенітету. У цьому вимірі реалізується «суб’єктоцентрична» парадигма Регламенту, відбувається взаємодія різних суб’єктів парламентських процедур, перевіряється дієвість втілення їх політичних інтересів у правовій площині тощо.
Нарешті, критичний аналіз механізму реалізації Регламенту не повинен залишати осторонь питання дослідження об’єктивно притаманного цьому механізмові комплексу суперечностей, що виявляються на практиці і свідчать про існуючі дисфункції та дисбаланси в регламентному регулюванні парламентських відносин. До числа таких суперечностей, що мають найістотніше значення для розвитку вітчизняного парламентаризму на сучасному етапі його розвитку, ми відносимо такі: 1) поєднання в структурі Регламенту окремих інноваційних інститутів, що бурхливо розвиваються, із застарілими інститутами, які є або «мертвими» (інститут лічильної комісії, інститут третього читання) або консервативними (інститути повторного першого і повторного другого читань); незавершеність європеїзації та цифровізації більшості парламентських процедур; 2) значний обсяг Регламенту, проте, досі не охоплює всіх аспектів порядку діяльності Верховної Ради України (зокрема, засад організації та діяльності коаліції депутатських фракцій), як того вимагає Конституція України, а також не надає дієвих гарантій діяльності парламентської опозиції; взаємини між різними частинами політичного спектра, представленого у парламенті України, відбуваються здебільшого поза регулятивним впливом Регламенту та передбаченими ним процедурами; 3) нечіткий виклад прав та синхронних їм обов’язків суб’єктів парламентських процедур призводить до значної хаотизації в ході їх реалізації; права представників опозиції часто фрагментуються на практиці та виявляються «заручниками» волевиявлення парламентської коаліції; 4) реалізація Регламенту в цілому все ще не здатна запобігти законодавчому «спаму», попри наявність численних інституційних та юридичних гарантій протидії цьому явищу, які виявляються недостатньо системними та малоефективними на практиці; 5) механізм реалізації Регламенту вказує й на відсутність дієвих процедур внутрішньопарламентського забезпечення конституційності Регламенту та парламентських актів, що є результатами реалізації парламентської законодавчої процедури; 6) відсутність завершеної моделі управління парламентськими процесами з чітким розмежуванням повноважень між суб’єктами такого управління фрагментує здійснення парламентських процедур та суб’єктивізує управління ними; 7) механізмові реалізації Регламенту властива і проблема тлумачення норм цього акта та його юридичного захисту (у тому числі незавершеність інституціалізації юридичної відповідальності за порушення його норм), що пов’язано з незавершеністю процесу самоідентифікації українського парламентаризму та обумовлено тривалим процесом формування і закріплення системи правових цінностей у позитивному праві України.
Література:
1. Санжара О. О. Адміністративно-правовий механізм реалізації прав і свобод громадян у сфері місцевого самоврядування: поняття та елементний склад. Право та державне управління. 2019. № 3 (36). Т. 1. С. 259-264.
2. Законодавство: проблеми ефективності: монографія / [Авер’янов В. Б., Денисов В. Н., Сіренко В. Ф., Бобровник С. В.]. Київ : Наукова думка, 1995. 232 с.
3. Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика: монографія / відп. ред. В. Ф. Погорілко. Київ: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; А.С.К., 2003. 652 с.
4. Тацій В., Тодика Ю. Проблеми реалізації Конституції України. Вісник Академії правових наук України. 2000. № 2 (21). С. 20-29.
5. Гаврильців М. Т. Реалізація Конституції України: ефективність дії та напрями її забезпечення в умовах конституційно-правової реформи. Право і суспільство. 2020. № 2. С. 25-31.
6. Кравець М. О. Проблеми реалізації конституції в Україні. Право і суспільство. 2017. № 1(2). С. 14-17.
7. Бабаніна В. В. Кримінальне законодавство України: механізм створення та реалізації: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. Національна академія внутрішніх справ. Київ, 2021. 600 с.
8. Андрейцев В. І. Екологічне право і законодавство суверенної України: проблеми реалізації державної екологічної політики. Дніпропетровськ : НГУ. 2011. 376 с.
9. Огородник Є. І. Механізм реалізації кримінально-виконавчої політики України та її реформування на сучасному етапі: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.08. Харк. нац. ун-т внутр. справ. Харків, 2017. 16 с.
10. Славицька А. К. Поняття механізму забезпечення реалізації антикорупційної політики. Київський часопис права. 2023. № 1. С. 235-239.
11. Олійник А. Ю. Механізм, форми, методи та особливості забезпечення органами внутрішніх справ реалізації прав людини і громадянина: Лекція. Київ: Національна академія внутрішніх справ України, 1997. 32 с.
12. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: навч. посібник. Київ: Юрінком Інтер, 2003. 336 с.
13. Ганжа Н. В. Теоретичні проблеми регламенту Верховної Ради України: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. НАН України, Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. Київ, 2004. 17 с.
14. Регламент Верховної Ради України: затверджено Законом України від 10.02.2010 р. № 1861-VI. Відомості Верховної Ради України. 2010. № 14-15, № 16-17. Ст. 133.
15. Лінецький С., Синьоокий О. Концепція комплексних змін до Регламенту Верховної Ради України. Часопис Парламент. 2015. № 4. С. 2-31.
16. Костицький В. Вибрані проблеми теорії права : підручник. Одеса : Гельветика, 2022. 520 с.
17. Легка О. В. Реалізація норм права: теоретико-правові аспекти. Право і суспільство. 2012. № 1. С. 30-33.
18. Тернавська В. М. Правотворча політика України: монографія. Одеса: Гельветика, 2022. 120 с.
19. Бабаніна В. В. Кримінальне законодавство України : механізм створення та реалізації: дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.08. Національна академія внутрішніх справ. Київ, 2021. 600 с.
20. Ганжа Н. В. Теоретичні проблеми регламенту Верховної Ради України: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. Київ, 2004. 17 с.
21. Ганжа Н. В. Теоретичні проблеми регламенту Верховної Ради України: автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.02. НАН України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. Київ, 2004. 17 с.
22. Подорожна Т. С. Правовий порядок: теоретико-методологічні засади конституціоналізації: дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01; 12.00.02. Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. Київ, 2017. 503 с.
23. Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Проблеми реалізації концепту «приватне право» в процесі рекодифікації. Часопис цивілістики: наук.-практ. журн. / Є. О. Харитонов (голов. ред.), О. І. Харитонова (заст. голов. ред.), К. Г. Некіт (відп. секр.), редкол.: С.В. Ківалов, В.В. Завальнюк [та ін.]. Одеса: Гельветика, 2021. Вип. 42. С. 5-13..
24. Теорія держави і права: підручник / [О. М. Бандурка, О. М. Головко, О. С. Передерій та ін.]; за заг. ред. О. М. Бандурки. Харків: Харків. нац. ун-т внутр. справ, 2018. 416 с.
25. Костицький В. Вибрані проблеми теорії права: підручник. Одеса: Гельветика, 2022. 520 с.
26. Шутак І., Оніщук І. Юридична техніка: навч. посіб. Івано-Франківськ: Івано-Франківський Університет Права імені Короля Данила Галицького, 2013. 496 с.
27. Загальна теорія держави і права: підручник / М. В. Цвік, О. В. Петришин, Л. В. Авраменко та ін.; за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Харків: Право, 2009. 584 с.
28. Ганжа Н. Форми реалізації Закону України «Про Регламент Верховної Ради України». Держава та регіони. Серія «Право». 2012. № 2. С. 5-10.
29. Бабаніна В. В. Кримінальне законодавство України: механізм створення та реалізації: дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.08. Національна академія внутрішніх справ. Київ, 2021. 600 с.
30. Шутак І., Оніщук І. Юридична техніка: навч. посіб. Івано-Франківськ: Івано-Франківський Університет Права імені Короля Данила Галицького, 2013. 496 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
