У політико-правовому дискурсі щодо концепту справедливої війни відомо, що Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.), один із найважливіших мислителів періоду занепаду Римської республіки, зробив важливий внесок у розробку цього концепту. Мислитель був безпосереднім свідком і учасником бурхливих політичних змін, які ознаменували перехід між Римською республікою та Римською імперією. Серед них численні громадянські війни та повстання, тривалі завойовницькі війни, загрози вторгнень і, загалом, військові конфлікти будь-якої форми та масштабу. Крім того, Цицерон був близьким другом, родичем або «колегою по роботі» багатьох інших римських лідерів того часу, включаючи Гая Юлія Цезаря, Гнея Помпея Великого, Гая Октавіана Августа, Катона Молодшого, Брута та Кассія. Поєднуючи це зі своїм чудовим знанням грецької історії, Цицерон міг володіти величезною кількістю знань про війну, політику та право, формулюючи свою теорію справедливої війни. Він був не просто чудовим письменником, але, на думку багатьох дослідників його творчості, одним із найбільших літературних геніїв історії, який відзначався винятково ясною прозою. До цих переваг ми повинні додати ще одну важливу: його унікальне володіння всією грецькою філософською традицією з часів Сократа. Освічений найкращими філософами свого часу, Цицерон вільно інтегрував те, що було найкраще в кожній із домінуючих філософських шкіл, що виникли після Сократа: платонізм, стоїцизм, аристотелізм і (меншою мірою) епікурейство. Філософська традиція Сократа, очевидно, справила величезний вплив на західну свідомість, і саме Цицерон першим об’єднав її в щось на зразок узгодженого цілого й розглянув її практичні наслідки [1].
Саме він вважається першим європейським мислителем, який використав у своїх творах термін «bellum iustum» (справедлива війна)» [2]. Його думка з цього приводу сформувалася під час його політичної кар’єри, що була пов’язана, зокрема, з виконанням ним сенатських і губернаторських обов'язків.
Трактування війни Цицероном у його праці «Про обов’язки» [3] та в його ранішій роботі «Про республіку» [4] на його доктрині справедливості. Цю категорію він характеризував: 1) як одну зі складових ідеї морально-прекрасного, поруч із пізнанням істини, величчю духу та поміркованістю; 2) як невід’ємну від добродійності моральну чесноту, здатність творити добро. Ця чеснота, у свою чергу, також складається із чотирьох основних компонентів: 1) нікому не завдавати шкоди, але за умови, якщо тобі не завдали її; 2) користуватися громадською власністю як громадською, а приватною як особистою; 3) вірність, стійкість та правдивість у словах; 4) виконання особистих зобов’язань [5].
Цицеронове бачення справедливої війни сформувалося також у річищі традиційного феціального права: римляни не починали будь-якої війни, окрім законної і справедливої. Римська формула наголошувала: «bellum nullum nisi justum» − «немає війни, окрім законної». З позицій римської свідомості, Рим не міг вести несправедливі війни. Тож справедливою Цицерон вважав будь-яку війну, що відповідає інтересам і безпеці римського народу [6, с. 16-17].
Цицеронівський концепт справедливої війни був виразно юридико-державним, адже він зосереджувався на двох ключових критеріях: справедлива причина та відповідна державна влада, що має повноваження легального проголошення і ведення війни. Ці критерії залишаються основоположними для доктрини справедливої війни до сьогодні.
Цицерон підкреслював, що справедливість і війна повинні бути тісно пов'язані [7]. Завершення кожної справедливої війни було відновленням миру в платонівсько-аристотелівському розумінні, але в римському правовому розумінні це також було відновленням справедливості, по суті, відновленням status quo ante bellum [8, с. 18-19]. Цей процес розпочався з релігійної традиції феціального права (ius fetiale), яка вимагала, щоб для офіційного оголошення справедливої війни винна сторона мала 33 дні для виправлення заподіяної кривди або відновлення мирного становища. Якщо після закінчення цього часу не було відшкодування, тоді війна оголошувалася зі схвалення богів [9; 10, с. 27-28,62-63]. Право оголошення війни обмежувалося державною владою, яка володіла імперіумом (суверенітет/влада), але важливість володіння владою також поширювалася на тих, хто воював у війнах. Цицерон стверджував, що «той, хто не є солдатом, не має права битися з ворогом» [11].
Можливо, найважливішим аспектом політико-правового аналізу війни Цицероном було його чітке розуміння того, що для справедливої війни повинна існувати справедлива причина. Умова справедливої причини ґрунтувалася на трьох припущеннях: 1) право захищатися та відбивати силу силою (vim vi repellere); 2) матеріальне право на повернення втраченого майна (rebus repetitis); 3) каральне право помститися за травми та покарати правопорушників (iniuriae ulciscuntur). Ці три припущення випливають з ідей про природне право та звичаєве право (ius gentium - «право народів»), причому Цицерон встановлює тісний зв’язок між природним і справедливим.
Фундаментальним правилом природного права був інстинкт самозбереження і, як продовження цього, право на самозахист. Захищати себе – як природну схильність – було справедливим вчинком, як і захист своїх товаришів [12]. Якщо взяти також аристотелівську ідею про те, що людина за своєю природою є політичною твариною, то це короткий крок, щоб виправдати захист держави на подібних підставах – природних принципах самозахисту себе і собі подібних. Тим не менше, насильство мало застосовуватися лише в тому випадку, якщо воно викликане несправедливістю: «…війни слід починати з цією метою, щоб ми могли жити в мирі, без несправедливості; і як тільки перемога буде забезпечена, тих, хто не був жорстоким або диким у війні, слід пощадити» [13].
Природний захист матеріальних благ був дещо більш проблематичним, оскільки, згідно із суворим тлумаченням природного права, усі блага повинні бути спільними. Звичай, однак, чітко узаконював володіння приватною власністю, і таким чином ius gentium забезпечив зручний засіб для виправдання звхисту приватної власності.
Цицерон також, здається, зробив наголос на зусиллях з розширення римської влади заради слави – як достатньо справедливої причини для ведення війни. Хоча війни за Рим можуть здатися суперечливими принципові «війна заради миру», Цицерон стверджував, що посилення Римської держави гарантуватиме світові більшу безпеку, отже, такі війни можна розуміти як оборонні, оскільки вони захищали Рим від суперників і гарантували спокій йому і союзникам [14].
Що стосується належної військової поведінки, певні обмеження ius in bello так само були включені в розуміння Цицероном справедливої війни. Він рекомендував, щоб держави завжди поводилися чесно (таким чином зберігаючи чесноту), наголошуючи на тому, що ворогові слід довіряти, що слід відкидати використання отрути чи зради та що справедливість має зберігатися повсякчас і до всіх без винятку [15]. Ворогів, які утрималися від жорстокості, слід пощадити, навіть тих, хто відмовився негайно здатися: «і хоча ви повинні піклуватися про тих, кого ви перемогли силою, ви також повинні взяти до себе тих, хто склав зброю і шукати притулку в віра генералів, хоча таран, можливо, розбився об їхню стіну» [16]. Справедливість вимагала, щоб люди діяли розумно та помірковано, і це поширювалося на «нанесення такого покарання, яке дозволяють справедливість і людяність» [17]. Отже, покарання має ґрунтуватися на розумі, а не на жорстокості. Цицерон також пояснив, що коли Рим «бореться за імперію та шукає слави через війну», такі війни слід вести менш запекло, ніж оборонні війни проти смертельних ворогів, оскільки в цьому останньому типі війни «питання не в тому, хто буде правити», але в самому існуванні протиборчих сторін [18].
Оскільки теорія Цицерона була світською та дохристиянської, вона мусила зазнати реінтерпретацій у релігійному дусі у пізніші часи. Так, його думки про війну та справедливість, які теоретично обґрунтували концепт справедливої війни за чотириста років до святого Августина, вплинули на християнську традицію справедливої війни від Августина до Фоми Аквінського. Серед іншого, ці два найвідоміших теологи Середньовіччя активно послуговувалися роботами Цицерона, щоб надалі розвинути дискурс щодо справедливості війни в дусі християнського віровчення. Таким чином, вивчення ідей Цицерона також може сприяти кращому розумінню християнсько-теологічної доктрини теорії справедливої війни [19], хоча це, звісно, не применшує вартісності питомих ідей самого філософа.
Актуальними для сучасності виглядають його ідеї, що пріоритетом має стати прагнення всіх держав до миру; війна повинна сприяти вищому – моральному – благу, а не просто служити кон’юнктурним політичним інтересам держави; війни мають бути юридично лімітовані; їх не слід використовувати безпідставно для примх жадібних до влади тиранів, а лише за обставин, коли це абсолютно необхідно; війна повинна бути крайнім заходом, має вестися в оборонних цілях та слугувати встановленню тривкого миру і спільної безпеки для народів і держав.
Література:
1. Schofield M. Cicero: Political Philosophy. Oxford: Oxford University Press, 2021. 304 р.
2. Keller A. Cicero: just war in classical antiquity. Just war to modern peace ethics. H. G. Justenhoven and W. A. Barbieri, Jr. (Ed.). Berlin, Boston: De Gruyter, 2012. Р. 9-30.
3. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
4. Marcus Tullius Cicero. Treatise on the Commonwealth. URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-treatise-on-the-commonwealth--5.
5. Панафідін І. О. Природно-правова концепція справедливої війни Цицерона. Придніпровські соціально-гуманітарні читання : матеріали Криворізької сесії І Всеукраїнської науково-практичної конференції з міжнародною участю (Кривий Ріг, 24 листопада 2012 р.): у 5 частинах. Дніпропетровськ: Тов «Інновація», 2012. Ч. 1. С. 96-98.
6. Денисенко В. В. Поняття справедливої війни та правова реґламентація її оголошення в Стародавньому Римі. Вісник Запорізького національного університету. 2009. № 2. С. 15-21.
7. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
8. Russell F. H. The Just War in the Middle Ages. Cambridge: Cambridge University Press, 1975. 343 p.
9. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
10. Watson А. International Law in Archaic Rome: War and Religion. Baltimore and London: John Hopkins University Press, 1993. 100 p.
11. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
12. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
13. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
14. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
15. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
16. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
17. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
18. Marcus Tullius Cicero. On Moral Duties (De Officiis). URL: https://oll.libertyfund.org/titles/cicero-on-moral-duties-de-officiis.
19. Keller A. Cicero: just war in classical antiquity. Just war to modern peace ethics. H. G. Justenhoven and W. A. Barbieri, Jr. (Ed.). Berlin, Boston: De Gruyter, 2012. Р. 9-30.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
