Збройні конфлікти між державами, що супроводжують історію розвитку людства, завдають невиправної шкоди життю і здоровʼю людей, їх майну, яке забезпечує належний рівень життєдіяльності та сталий розвиток суспільства. Це спонукає субʼєти міжнародних відносин шукати дієві засоби і механізми загальновизнаної регламентації подолання їх наслідків з метою спільної та ефективної протидії протиправним актам агресії.
Положенням про закони і звичаї війни на суходолі встановлено однозначну заборону під час воєнних збройних протистоянь на знищення або захоплення власності ворога, крім випадків, коли воно настійно вимагається військовою необхідністю; атакування чи бомбардування будь-яким способом незахищених міст, селищ, будинків чи споруд; конфіскацію приватної власності; мародерство (п. g ст. 23; ст. 25; ч. 2 ст. 46; ст. 47). Як закріплено ст. 3 ІV Конвенції про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 р., воююча сторона, яка порушує норми цього Положення, підлягає відповідальності у формі відшкодування збитків за наявності підстав для цього та є відповідальною за всі дії, вчинені особами, які входять до складу її збройних сил.
Класична доктрина міжнародного права формувалась на наукових концепціях, за якими відповідальність у міжнародному праві полягала в обовʼязку держави-порушника відшкодувати завдану шкоду, з огляду на що її фактичною підставою визнавалось порушення державою такого обовʼязку відшкодування шкоди, завданої іноземцю внаслідок дій чи бездіяльності державних органів, а юридичною – природне право та звичай. При цьому, вина не завжди розглядалась, як обовʼязкова умова міжнародно-правової відповідальності, підміняючись ризиком, який несе держава за неправомірні дії своїх органів. На практиці ж, здебільшого, заподіяні бойовими діями збитки відшкодовувалися за рахунок переможеної сторони, або за згодою держави, яка вчиняла агресію.
Згідно із Статутом ООН, до її мети відноситься і вжиття ефективних колективних заходів для придушення актів агресії та залагоджування або розвʼязання міжнародних конфліктів, а одним із принципів, у відповідності з якими для досягнення таких цілей діють сама Організація та її члени, є утримання в міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином (ст. ст. 1, 2). Разом з тим, до основних шляхів вирішення міжнародного конфлікту, що загрожує підтримці миру і безпеки, Статут відносить переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів або угод чи інших мирних засобів на власний вибір сторін (ч. 1 ст. 33), або звернення, у тому числі за рекомендацією Ради Безпеки ООН, до Міжнародного Суду відповідно до положень його Статуту (ч. 3 ст. 36).
Враховуючи, що оскарження невиконання рішення суду здійснюється до Ради Безпеки (ч. 2 ст. 94) та що Військово-Штабний Комітет, відповідаючи за стратегічне керівництво будь-якими збройними силами, наданими в розпорядження Ради Безпеки, перебуває в її підпорядкуванні (ч. 3 ст. 47), питання відповідальності агресора, який є постійним членом Ради Безпеки ООН і користується правом вето на її рішення, має суто декларативний характер. Тим самим, сучасна практика придушення актів агресії, про які йдеться в Статуті ООН, не забезпечує реалізації міжнародно-правових гарантій як захисту від такої агресії, так і безумовного відшкодування фізичним і юридичним особам, а також державам, території яких атаковані, збитків, заподіяних збройною агресією.
Особливо відчутно проблеми віднайдення своєчасного і ефективного механізму відшкодування шкоди, заподіяної бойовими діями, проявили себе в умовах збройної агресії Російської Федерації проти України. Як справедливо зауважив О. Водянніков, з часів другої світової війни правова система жодної із країн, незважаючи на закріплення відповідних механізмів пристосування до війни та інших екстремальних умов, не здійснювала у реальному житті їх запуск. З початком широкомасштабної збройної агресії Росії правова система України зазнала фрагментації з виділенням трьох правопорядків, які почали діяти на її території, а саме: правопорядку території активних бойових дій; правопорядку окупованої території; правопорядку правового режиму самозахисту [1]. На значення цього поділу для застосування норм міжнародного права щодо встановлення шкоди, заподіяної цивільним особам, та відповідальності за неї звертали увагу й інші фахівці [2].
Це значення випливає з норм міжнародно-правових актів та судових рішень, за якими на території активних бойових дій не діють положення Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, але застосовуються конвенційні положення міжнародного гуманітарного права; на окупованій території, де формально зберігається юрисдикція державних органів та судів України, фактична відповідальність за будь-яку шкоду згідно з принципами міжнародного гуманітарного права покладається на державу-окупанта, зобов’язання у чому РФ мала за собою принаймні до 16 вересня 2022 р., коли припинила участь у зазначеній Конвенції. Що стосується правопорядку правового режиму самозахисту, який відповідає задекларованому в Статуті ООН (ст. 51) невідʼємному праву кожного члена Організації, що зазнав збройного нападу, на індивідуальну або колективну самооборону, то на території України, де не ведуться активні бойові дії і яка не є окупованою, діє прийняте у звʼязку із запровадженням воєнного стану спеціальне законодавство, яке має тимчасовий характер і розраховане на час дії воєнного стану та певний проміжок після його завершення.
Питання відповідальності в міжнародному праві є однією з найбільш досліджуваних та складних проблем, яка породжує значні суперечності та має виняткове значення, відіграючи конституюючу роль для формування міжнародного права як окремої і самостійної системи сучасної правової науки [3, с. 25]. Оскільки накладення арешту та конфіскація активів Російської Федерації і її громадян, які підтримують збройну агресію, що здійснюються у судовому і санкційному порядках в Україні, не забезпечують у повній мірі відшкодування збитків, завданих фізичним і юридичним особам, а також українській державі у результаті російського збройного вторгнення, важливого значення набуває використання з цією метою на підставі норм міжнародного права активів РФ, розміщених в третіх країнах.
Міжнародні акти, визнаючи право потерпілого від збройної агресії на відшкодування збитків та обовʼязок порушника щодо його здійснення, водночас не містять універсальних механізмів відшкодування таких збитків. Враховуючи, що Росія, яка є постійним членом Ради Безпеки ООН, не визнає свого обов’язку відшкодовувати завдані її агресією збитки і використовує свій вплив на прийняття загальнообов’язкових рішень, досягнення справедливості стикається із реалізаційними труднощами у забезпеченні декларованого міжнародного правопорядку.
Саме тому Генеральна Асамблея ООН 14 листопада 2022 р. ухвалила Резолюцію, у якій визнала необхідність створення у співпраці з Україною міжнародного механізму відшкодування збитків, втрат і ушкоджень, які є наслідком міжнародних протиправних діянь РФ в Україні та проти України, фактично констатувавши факт порушення Росією норм міжнародного права і наявність у неї міжнародних зобовʼязань з відшкодування заподіяної шкоди, а також одночасно давши поштовх для активного вирішення проблеми на регіональному рівні, як це і передбачено ст. 33 Статуту ООН.
З огляду на далеко не одностайну підтримку даної Резолюції під час голосування сподівання на розробку такого механізму під егідою ООН мають досить примарні перспективи. Проте європейський шлях вирішення проблеми на міжнародному рівні дістав своє практичне продовження.
Позиція Генасамблеї ООН знайшла повну підтримку та розвиток у Резолюції Європарламенту від 19 січня 2023 р. та в Резолюції Парламентської Асамблеї Ради Європи від 26 січня 2023 р., остання з яких закріпила готовність ПАРЄ взяти на себе лідерство у створенні й підтримці функціонування механізму отримання Україною відшкодування, враховуючи досвід, набутий Європейським судом з прав людини та Комітетом міністрів у оцінці та забезпеченні вимог справедливої сатисфакції за серйозні порушення прав людини, та відігравати провідну роль у створенні і управлінні майбутнім механізмом.
На відміну від рішень європейських інстанцій, які мають рекомендаційний характер, реальним практичним кроком до формування механізму відшкодування збитків стало оголошення на саміті Ради Європи 16-17 травня 2023 р. про створення на виконання резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 14 листопада 2022 р. Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, учасниками або асоційованими членами якого вже стали 44 держави та ЄС. Цей реєстр є складовою міжнародного компенсаційного механізму, який окрім нього також включає компенсаційну комісію, яка буде визначати суми збитків, що підлягають відшкодуванню, та фонд для накопичення коштів, якими компенсовуватимуть збитки, що будуть створені для реалізації відшкодування збитків, завданих російською збройною агресією як фізичним і юридичним особам, так і українській державі, включаючи органи місцевого самоврядування і громади.
Спираючись на Резолюцію Європарламенту від 19.01.2023 р., саміт ЄС 1 лютого 2024 р. затвердив план Єврокомісії щодо конфіскації доходів від заморожених російських активів, за яким самі заморожені активи Центробанку РФ не будуть вилучені і залишаться на європейських рахунках, а на допомогу Україні буде передано прибуток від їх використання, який спрямують до створеного на період 2024 - 2027 років спеціального фонду, що знаходитиметься під керівництвом представників Європейської ради.
У свою чергу Парламентська асамблея Ради Європи 16 квітня 2024 р. також ухвалила резолюцію, якою закликала передати заморожені державні активи Росії в новий фонд для відновлення України, проанонсувавши створення міжнародного механізму компенсації під егідою Ради Європи; активної співпраці різних країн заради швидкої передачі активів РФ у механізм із компенсації збитків; створення міжнародного трастового фонду, до якого будуть передаватися кошти всіх державних активів Росії в ЄС та скликання неупередженої та ефективної комісії щодо міжнародних претензій.
Безумовно, як зазначають експерти у сфері міжнародного права, майбутній міжнародний компенсаційний механізм для України повинен базуватись на багатосторонньому міжнародному договорі, як юридичній підставі для його створення і джерелі легітимності функціонування, та передбачати формування компенсаційної комісії для розгляду вимог про відшкодування збитків, створення компенсаційного фонду, з якого виплачуватиметься відшкодування, а також запровадження ефективної процедури примусового виконання рішень комісії [4, с. 15-16].
Важливого значення у цьому контексті набуває участь у такому договорі усіх держав, у яких акумульовані російські активи, що безпосередньо чи через доходи від їх використання плануються для покриття збитків, завданих збройною агресією РФ проти України.
Сучасний стан можливостей протидії агресору з урахуванням розбіжностей у позиціях субʼєктів міжнародних відносин щодо формування механізму відшкодування збитків, завданих протиправним збройним вторгненням, свідчить про нагальну потребу розробки та прийняття під егідою ООН, як наймасштабнішої міжнародної організації, міжнародного нормативно-правового акта, який би передбачав не лише засудження дій держави-агресора, а й конкретний механізм санкцій, що до неї можуть бути застосовані, включно з політичними і фінансово-економічними обмеженнями з боку міжнародного співтовариства, які б позбавляли її змоги продовжувати бойові дії та забезпечували повне відшкодування за її рахунок збитків, завданих потерпілій стороні, включно з фізичними і юридичними особами. Звичайно, для загальновизнаної легітимності суттєве значення мало б укладення такої угоди в час відсутності воєн і збройних конфліктів у світі та за участі усіх держав, які є постійними членами Ради Безпеки ООН.
Література:
1. Водянніков О. Мистецтво юридичної війни: шкода, спричинена під час активних бойових дій. Лівий берег (LB.UA). 5 вересня 2022 р. URL: https://lb.ua/blog/oleksandr_vodennikov/528385_mistetstvo_yuridichnoi_viyni_shkoda.html (дата звернення: 28.08.2023 р.).
2. Гудима Д. Міжнародно-правові засади відповідальності держави за шкоду, завдану під час збройного конфлікту: Лекція у рамках програми підготовки для підтримання кваліфікації суддів місцевих загальних судів, (НСШУ, 05.12.2022 р., м. Київ). URL: https://supreme.court.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/2022_preze nt/Prezent_Mig_pr_zasad_vidpov_zb_konf.pdf (дата звернення: 28.08.2023 р.).
3. Маловацький О. Міжнародно-правова відповідальність держави за міжнародні неправомірні акти: актуальні теоретико-доктринальні підходи до визначення та розуміння. European political and law discourse. 2018. Vol. 5. Is. 4. Р. 25-46.
4. Відшкодування для України: моделі, перспективи, виклики: аналітична доповідь / І. М. Городиський, М. В. Бем, С. Р. Косаревич, С. О. Верланов, Н. В. Василечко, А. А. Слюсар. Львів: Центр Дністрянського, 2023. 103 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
