Цьогоріч українська громадськість відзначає 80-чя з дня утворення Української Головної Визвольної Ради (далі – УГВР). Цілісне, об’єктивне відтворення діяльності УГВР і її ролі у ґенезі українського національно-визвольного руху вимагає системного аналізу, міждисциплінарного підходу, використання новітнього методологічного інструментарію.
Незважаючи на певну активізацію досліджень з теми УГВР перед кожною черговою ювілейною датою, в українській історіографії відсутня окрема наукова розвідка, в якій би комплексно було проаналізовано напрацювання вітчизняних науковців. Зрештою, для пересічного громадянина, діяльність УГВР не є широковідомою, хоча в останні 15-20 років історія утворення і діяльності підпільного українського уряду повстанської держави, знайшла своє відображення в цілому ряді досліджень, збірниках документів, мемуаристиці.
З новітніх досліджень, в яких зроблена спроба подати історіографічний аналіз діяльності УГВР, слід виокремити ряд публікацій наукового співробітника Центру досліджень визвольного руху В. Мороза. Правовий аналіз установчих документів УГВР належить І. Бойку [1]. На окрему увагу заслуговує науковий доробок полтавського правника та історика О. Панченка. Окрім біографічних публікацій про діячів УГВР [2] доктору праву О. Панченку належить одна з перших спроб узагальнення діяльності УГВР, розкриття її міжнародного значення у презентації українського визвольного руху у вільному світі в роки Другої світової війни та післявоєнний період.
Сучасна вітчизняна історіографія (праці І. Патриляка, А. Русначенка, А. Кентія, Т. Андрусяка, Ю. Киричука, А. Боляновського, О. Стасюк, В. В’ятровича [6] та ін.) теж не оминула теми УГВР, проте, в усіх цих працях центральному керівному органу національного опору, приділена загалом фрагментарна увага. В останні роки помітне зростання уваги до наукової теми також істориків держави і права (праці О. Панченка, І. Терлюка, Б. Тищика, Я. Тимчишина, В. Ухача [10]), що є важливо, оскільки компаративістський міждисциплінарний підхід та новітній методологічний інструментарій дають можливість подати об’єктивний аналіз діяльності УГВР.
Документальна база з діяльності УГВР зосереджена у фундаментальній серії «Літопис Української Повстанської Армії», зокрема у п’яти томах – 8, 9, 10, 26, 41, документальному виданні закордонних частин ОУН від 1956 року, що є хронологічно першим виданням джерел, присвяченим діяльності УГВР. У 2009 році під егідою видавництва УПА та редакцією П. Потічного і М. Посівнича вийшло у світ нове видання, що розкриває діяльність підпільного українського парламенту. З-поміж науково-популярних видань про формування і діяльність УГВР доцільно виділити брошуру «Українська Головна Визвольна Рада, 1944-2004: статті, документи, дослідження», видану науковим відділом Братства УПА.
У пропонованій статті поставлено за мету здійснити спробу проаналізувати історіографічний доробок сучасної української історіографії стосовно аналізу внутрішніх та зовнішніх чинників, що зумовлювали необхідність постання УГВР як всеукраїнської репрезентативної інституції.
В українській історіографії достатньо повно та об’єктивно відображено передумови та причини створення УГВР. Системний аналіз дозволяє вибудувати перелік наступних чинників: по-перше, провідна політична сила українського самостійницького руху періоду Другої світової війни ОУН(б) після розгрому гітлерівською Німеччиною у 1941 році Українського Державного правління (далі – УДП) виношувала ідею створення загальнонаціонального українського проводу. Історик В. Дмитрук, опираючись на міркування діаспорного дослідника П. Мірчука, зазначає, що це можна було реалізувати двома шляхами: а) відновити новий склад УДП як керівника визвольною боротьбою українства; б) сформувати новий орган, поклавши на нього функції загальноукраїнського керівництва національним рухом опору [5, с. 703.]; по-друге, швидке розгортання українського визвольного руху, формування підпільних збройних сил УПА актуалізовувало нагальну потребу створення загальнонаціонального керівництва боротьбою українського народу за власну державність [6, с. 395], зрештою революційній ОУН щораз складніше було репрезентувати весь спектр політичних поглядів українства; по-третє, досвід праці оунівських кадрів на Великій Україні, рішення третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (1943 р.) і як наслідок напрацювання нової визвольно-революційної концепції потребувало чіткої координації дій на міжнародному відтинку та широкої дипломатичної роботи, а отже стимулювало керівництво ОУН(б) прикласти максимум зусиль консолідаційним процесам на внутрішньому фронті; по-четверте, необхідність створення українських державних органів, оскільки існувала провідна політична організація – ОУН(б), збройні сили – УПА; по-п’яте, зовнішні чинники диктувалися міжнародною ситуацією, зокрема Тегеранською конференцією (листопад-грудень 1943 р.), яка передбачала подальші спільні дії союзників проти Німеччини (відкриття другого фронту) та визначення кордонів повоєнної Європи [7, с. 77].
Слід наголосити, що у сучасній вітчизняній історіографії лише окремі дослідники (О. Стасюк) звертали увагу на політичні вимоги, підґрунтя, що висувалися провідною силою ОУН(б) для об’єднання, а це важливо, оскільки розкриває конфліктне тло консолідаційних процесів з-поміж сил українського визвольного руху. Дослідниця вказує на підґрунтя для об’єднання, висунуте бандерівцями: 1) беззастережне визнання Української самостійної соборної держави як найвищої ідеї українського народу; 2) визнання революційних методів боротьби за українську державу; 3) чітка позиція щодо нацистських і московських зайд як окупантів України; 4) визнання демократії як устроєвого принципу представництва [8, с. 94].
В. Мороз, опираючись на свідчення Л. Шанковського, вказує на два підходи Р. Шухевича щодо особового складу майбутнього керівного органу: по-перше, орган мав би складатися з представників дотеперішніх державних центрів та представників політичних партій, що діяли на західноукраїнських землях до 1939 року [8, с. 94]. Зазначимо, що реалізація такого підходу зазнала краху, бо переговори з А. Лівицьким, І. Мазепою, Ю. Реваєм успіху не мали. На жаль в українській історіографії «внутрішня кухня» переговорних процесів практично не висвітлена. По-друге, майбутній всеукраїнський орган мав би складатися з представників різних політичних переконань, але заангажованих у визвольній боротьбі ОУН і УПА, які б стояли на позиції визнання необхідності продовження революційної боротьби проти окупантів України – нацистської Німеччини та комуністичного СРСР. Власне цей підхід отримав підтримку. Цілком зрозуміло, що такі критерії «відбору» напрацьовані керівництвом націоналістичного підпілля та повстанської армії цілком задовольняли ОУН(б), оскільки залишали свого роду «контрольний пакет» акцій у бандерівської організації. Львівський історик Ю. Киричук категоричний у своїх висновках, вказував на формальність представництва різних політичних сил в УГВР, оскільки «всіх інших запросили для демократичної прикраси і створення фону загальноукраїнської партійної єдності» [9, с. 119]. Вважаємо недостатньо обґрунтованою позицію Ю. Киричука, оскільки незважаючи на перевагу на першому Надзвичайному Великому Зборі УГВР членів ОУН і УПА (11 з 20), говорити про контроль ОУН(б) доцільніше з початку осені 1944 року, коли буде заарештовано Президента УГВР Кирила Осьмака, а ряд очільників УГВР переїдуть для праці за кордон.
Робота по створенню та діяльності Ініціативного комітету з підготовки першого Великого Збору УГВР, є чи не найдобротніше висвітлена в українській історіографії. Незважаючи на певний різнобій в даті створення Ініціативного комітету: січень 1944 року (Б. Тищик), весна 1944 року (І. Патриляк, В. Трофимович), М. Головко, І. Терлюк, О. Пагіря, М. Оленковський; друга половина березня 1944 року (В. Мороз), дослідники вказують на мету його створення: а) опрацювати план дій з підготовки Великого Збору УГВР; напрацювати документи для створення всеукраїнського державно-політичного органу; б) підготувати Установчий Збір і накреслити його тимчасову платформу; в) проведення переговорів із тими діячами, які претендували на членство в УГВР [8, с. 94]. У період з 8 по 11 червня 1944 року, зазначає В. Мороз, відбулося розширене засідання Ініціативного комітету за участю 10 осіб де було обговорено хід підготовчої роботи, визначено порядок проведення Великого Збору, погоджено проекти «Універсалу», «Платформи» та «Устрою» [8, с. 96]. Лише окремі дослідники (В. Мороз) вказують на активну допомогу в роботі Ініціативного комітету підготовчої комісії Проводу ОУН(б) (Д. Ребет (голова), В. Охрімович, М. Прокоп) [8, с. 94]. Очевидно, що такий тандем давав можливість тогочасному політичному лідеру самостійницького руху – революційній ОУН свого роду «патронувати» хід підготовчої роботи у тому числі в напрацюванні базових документів.
Заслуговують на детальний аналіз міркування львівського історика В. Мороза, який документально доводить про використання керівництвом повстанської армії назви Головна Визвольна Рада (далі – ГВР) ще з грудня 1943 року. Опираючись на документи, свідчення і спогади В. Мороз приходить до наступних висновків: 1) в грудні 1943 р. і січні 1944 р. «було визначено окремі завдання і засади діяльності ГВР, відповідно до яких ухвалено перші рішення» [10]; 2) рішення ГВР з кінця 1943 р. – на початку 1944 р. були чинними як до створення УГВР (липень 1944 р.), так і після цього, а ключовий вплив на їх прийняття мав Роман Шухевич; 3) «формальне і фактичне існування УГВР слід датувати груднем 1943 – травнем 1954 р.» [10]. Науковець цілком обґрунтовано пов’язує кінцеву дату існування УГВР з арештом В. Кука – останнього її члена на українських землях і голови уряду (Генерального Секретаріату), оскільки «Тимчасовий устрій УГВР» (п. 12) місцем праці підпільного українського парламенту визначав тільки українські землі, а для праці за кордоном могли бути делеговані тільки окремі члени УГВР з певними (окремими) дорученнями. Такі програмні постулати практично унеможливлювали перетворення УГВР на емігрантську організацію. В. Мороз також не заперечує діяльності Закордонного представництва Української Головної Ради (далі – ЗП УГВР), ні т. зв. Середовища УГВР, але цілком виправдано називає останніх «реалізатором» завдань «матірної» УГВР, оскільки правова оцінка програмових засад УГВР не дає підстав вважати ні ЗП, ні Середовище УГВР «[...] за представника чи спадкоємця керівного органу національно-визвольної боротьби ОУН і УПА» [10].
Таким чином, керівництво воюючої України ще на етапі боротьби за незалежність взяло в основу розбудови системи державного управління один з базових принципів демократії – поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову, що незважаючи на воєнні умови, було рішучим кроком відмови від елементів авторитаризму і розкривало базові засади майбутнього державно-правового устрою незалежної України. Правова база створена УГВР являла якісно новий, вищий етап розвитку українського визвольного руху, що увібрав здобутки і досягнення попередніх етапів.
Література:
1. Бойко І. Центральні органи підпільного апарату в Україні періоду Другої світової війни. Рогатин, 1993.
2. Панченко О. Микола Лебедь (Життя. Діяльність. Державно-правові погляди). Лохвиця: «Кобеляки», 2001; Панченко О. Українська Головна Визвольна Рада. ЗП УГВР – ГС ЗС УГВР – Середовище УГВР (документи, інформації, словник імен). Гадяч: Вид-во «Гадяч», 2001. 415 с., Саламін Д. Зовнішньополітичні орієнтації УГВР (1943-1954 рр.). URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bitstream/handle/123456789/66552/11-Salamin.pdf?sequence=1 (дата звернення 27.09.2024).
3. Патриляк І. К. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960-х рр. Центр досліджень визвольного руху. Львів: Часопис, 2012. 512 с; Русначенко А. Перший Великий Збір УГВР та його місце в українській революції. В кн.: Від імперії до України. Київ: [Українська видавнича спілка], 2009. 364 с.
4. Ухач В. З. Підпільний український парламент (УГВР): сучасна українська історіографія (вибрані аспекти). Порівняльно-аналітичне право. Електронне наукове фахове видання. 2016. № 4. С. 53-59; Ухач В. Державотворча діяльність УГВР – всеукраїнського верховного органу національно-визвольної боротьби 40-50-х років XX ст. (історіографічний дискурс). Актуальні проблеми правознавства. Збірник наукових праць ЮФ ТНЕУ. 2016. Випуск 4. С. 15-21.
5. Дмитрук В. Г. Вони боролися за волю України: монографія. Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2007. 1027 с.
6. Патриляк І. К., Боровик М. А. Україна в роки Другої світової війни: спроба нового концептуального погляду. Ніжин: Видавець ПП Лисенко М. М., 2010. 590 с.
7. Тищик Б. Становлення української державності на західноукраїнських землях напередодні і в роки Другої світової війни (1937-1945 рр.). Тріада Плюс, Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2006. 92 с.
8. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради. Визвольний шлях. 2004. Кн. 7. С. 68-106.
9. Киричук Ю. До питання утворення УГВР. Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 22 листопада 2001 р. Львів: [б.в.], 2001. Ч. 1. С. 119-122.
10. Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольної Ради. URL: dspacen.buv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/65011/15-Moroz.pdf?seduense=1 (дата звернення 29.09.2024).
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
