Сукупність ідей та положень, що утворюють і формулюють зміст сімейного права, поєднуючи при цьому норми та інститути у єдине ціле, називається принципами або засадами сімейного права. На сьогодні вони закріплені як нормами Конституції України [1], так і нормами Сімейного кодексу України, серед яких одним із визначальних є принцип одношлюбності [2].
Сімейне (шлюбно-сімейне, родинне) право традиційно відносять до найдревніших галузей права, а правила сімейного співжиття почали формуватися ще за доісторичних часів. Українці, будучи автохтонним населенням із давніх часів, протягом століть виробляли власні правила родинного співіснування (стародавні звичаї), а з появою держави у ІХ ст. ці нормативи стали підґрунтям формування принципів сучасного сімейного права.
Тривалий час в Україні норми сімейного права формували підгалузь цивільного права і залишалися доволі консервативними. Однак, незважаючи на це, саме доба Середньовіччя була періодом становлення та розвитку українського права загалом, і принципів сімейного права зокрема. Неабиякий вплив на процес їх ґенези справило християнство, запроваджене наприкінці Х ст. Як слушно зазначає М. І. Козюбра, «генезис принципів права пов’язаний не з нормативно-державним волевиявленням <…> вони (принципи – примітка наша – О. Б.), як і право, є продуктом людської діяльності. Їх становлення відбувалося у процесі взаємодії, комунікації між людьми, взаємоузгодження їхньої поведінки і взаємовідповідальності за неї разом зі становленням самого права, тобто «знизу», у межах єдиного цілісного процесу» [3, с. 418].
Одним із первісних принципів сімейного права, що почав формуватися за доби раннього Середньовіччя на теренах сучасної України був принцип одношлюбності (моногамії). Традиційним явищем для дохристиянського періоду було багатоженство, а саме наявність у чоловіків декількох дружин. Про ці факти нам відомо із літописних свідчень: літописець вказує, що в’ятичі, сіверяни та радимичі мали по дві, а інколи й по три дружини. Загальновідомим є факт, що князь Володимир Великий до хрещення офіційно мав п’ять дружин та близько вісімсот наложниць [4, с. 160].
Так само за язичницької доби допускалися купівля, викрадення («умикання») і приведення нареченої. Ще протягом ХІ – ХІІ ст. доісторичні форми шлюбу шляхом «умикання» зустрічалися в окремих місцинах Київської Русі, одначе вже на теренах Київської та Переяславської земель стали анахронізмом та зберігалися виключно у формі весільного обряду [5, с. 34].
Опісля хрещення Русі у 988 р. вимога з боку держави щодо дотримання принципу одношлюбності набуває формального закріплення насамперед у приписах церковного законодавства. Так, згідно ст. 2 і 17 Церковного Статуту князя Ярослава законною дружиною визнавалася лише одна, друга мала б понести покарання – постриг у черниці, а чоловік-багатоженець заплатити штраф на користь держави і церкви. Щодо викрадення нареченої, то за княжої доби це діяння за ступенем суспільної небезпечності прирівнювалося до зґвалтування [6, с. 37-40].
Разом із цим правники-історики зауважують, що принцип одношлюбності ще доволі тривалий час не віднаходив підтримки у середовищі українського суспільства [7, с. 179]. Держава і Церква всіляко намагалася боротися з цим пережитком, розглядаючи подібні діяння як посягання на публічний порядок та суспільну мораль. Чоловіків-багатоженців за певних випадків навіть прирівнювали до перелюбників, називаючи «блудниками» (як до речі і жінок – «блудницями»). Подібні новели знаходимо у Церковних Статутах князів Володимира і Ярослава (наприклад, ст. 13, 15, 19, 20-28) [, с. 37-40]. Вже у ХVІ ст. законодавець відносив перелюбство до категорії особливо тяжких кримінальних правопорушень (злочинів) з підвищеним ступенем суспільної небезпечності, відтак і покарання було передбачене доволі суворе – смертна кара [8, с. 345-346].
Таким чином, протягом розглядуваної доби із ІХ ст. і до середини ХVІІ ст. одношлюбність стала одним із базових підгалузевих принципів сімейного права, а відтак жінка і чоловік одночасно могли перебувати лише в одному шлюбі як де-юре, так і де-факто. Аналогічний зміст цього принципу ми знаходимо і у сучасному законодавстві – ст. 25 СК України [2].
Список використаних джерел:
1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28.06.1996 р. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, № 30. Ст. 141.
2. Сімейний кодекс України: Закон України від 10.01.2002 р., № 2947-ІІІ. Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2002, № 21-22, ст. 135.
3. Козюбра М. І. Практична філософія права: Монографія. К.: «ДУХ І ЛІТЕРА», 2024. 496 с.
4. Головкін О. В. Звичай як джерело сімейного права України: історія та сучасність. Часопис Київського університету права. 2014/1. С. 159-163.
5. Мартинюк О. В. Вплив релігії на розвиток інститутів кримінального права України доби Раннього Середньовіччя. Правничий часопис Донецького національного університету імені Василя Стуса. 2023. № 2. С. 30-38.
6. Статут князя Ярослава про церковні суди. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник. Упоряд.: А. С. Чайковський (кер.), О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. В. Свистунов, Г. І. Трофанчук. К.: Юрінком Інтер, 2003. 656 с. С. 37-40.
7. Мартинюк О. В., Добкіна К. Р., Бадахов Ю. Н. Вплив норм релігії на ґенезу інститутів кримінального права України періоду Пізнього Середньовіччя. Наше право. 2024. № 1. С. 176-181. URL: https://nashe-pravo.unesco-socio.in.ua/wp-content/uploads/archive/NP-2024-1/NP_2024_1_176.pdf
8. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х т. Том ІІІ. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 книгах. Кн. 2. За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична л-ра, 2004. 568 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
