З сучасними викликами, зокрема гуманітарними кризами, спричиненими російсько-українською війною, система соціальної допомоги стала критично важливою для підтримки постраждалих верств населення. Знання історії формування соціальних інституцій дозволяє оцінити попередній досвід та знайти ефективні підходи до вирішення сучасних проблем. Прикази громадської опіки (1775-1866 рр.) стали однією з перших спроб інституціоналізувати соціальну допомогу на державному рівні. В українських землях ці установи відігравали важливу роль у забезпеченні підтримки найбільш уразливих верств населення: сиріт, людей похилого віку, хворих та бідних. Їх діяльність була тісно пов’язана з місцевими традиціями благодійності, що дозволяє розглядати їх як міст між державними реформами і локальними соціальними практиками.
Дослідження історії створення та діяльності Приказів громадської опіки привертало увагу багатьох дослідників. Так, В. Закриницька аналізує їх як приклад становлення державної системи соціального захисту [4]. Особливу увагу історії Приказів громадської опіки на українських землях, зокрема Харківського приказу, приділяє Т. Говтур у своїй дисертації [4]. Дослідниця детально розглядає діяльність Приказів громадської опіки, зокрема їхню адміністративну структуру, внесок у розвиток медичної та освітньої інфраструктури.
У Харківській губернії Приказ громадської опіки було засновано у 1781 р. Ця установа відігравала ключову роль у впровадженні нових форм соціальної допомоги, спрямованої на підтримку найбільш уразливих верств населення, а також частково виконувала функції пенітенціарної системи. Фінансування діяльності Приказу базувалося на поєднанні державних субсидій, доходів від штрафів, приватних пожертв і благодійних заходів. Джерелом коштів були і пожертвування місцевих благодійників і церкви, які мали довгу традицію участі у суспільних проектах.
Харківський приказ громадської опіки відігравав ключову роль у забезпеченні медичної допомоги та підтримці соціально незахищених верств населення. Під його наглядом функціонувала губернська лікарня, яка надавала стаціонарну допомогу та виконувала функції основного медичного центру для незаможного населення регіону [2, с. 267-270].
Одним із важливих напрямів діяльності приказу була опіка над особами із психічними розладами та невиліковно хворими. Першим соціальним закладом для цивільних Харківського приказу громадської опіки найймовірніше був «Шпиталь» для злиденних при Троїцькому соборі. У 1793 р. в Харкові за його сприяння було засновано Гамівний будинок, а в 1796 р. до нього додали будинок для божевільних і невиліковно хворих. У 1820 році ці заклади, разом із лікарнею, були перенесені за межі, на Сабурову дачу, яка в подальшому стала базою для розвитку Харківської губернської земської лікарні [4, с. 113]. Попри всю критику та недоліки, у 1842 р., за результатами інспекції «богоугодних заведений» Харківського приказу громадської опіки, цивільний генерал-штаб-доктор визнав Будинок для божевільних і невиліковно хворих найкращим серед подібних закладів у нестоличних регіонах імперії [1, с. 72-73]. На середину ХІХ ст. на утриманні Харківського приказу знаходилося вже 10 різних лікарняних установ.
У 1778 р. під наглядом Харківського приказу громадської опіки відкрилася перша громадська аптека в місті, що забезпечувала населення якісними медикаментами за доступними цінами, що значно покращило доступ до медичних засобів для малозабезпечених верств населення. У Харкові діяла система лікарняного збору, яка дозволяла фінансувати медичні заклади за рахунок внесків містян. Ця система допомагала з вирішенням проблеми фінансування благодійних ініціатив Приказом [4, с. 115-119].
Діяльність приказу включала утримання богаділень, надавала притулок літнім людям та людям з інвалідністю. Також функціонували нічліжні будинки, які забезпечували тимчасове житло для нужденних. Харківський приказ турбувався й про полишених дітей. У Харківській губернії покинуті діти, доставлені поліцією, відправлялись до окремих притулків, влаштованих за типом столичних виховних будинків. У 1816 р. при Харківському приказі громадської опіки функціонував виховний будинок, під опікою якого перебувало 40 сиріт.
З 1782 р. Приказ опікувався Харківським робочім будинком, установою карального плану. За вчинення дрібної крадіжки (до 20 руб.) злочинець направлявся до робочого будинку, де мав відпрацювати аби покрити завдані збитки [5, с. 14].
Харківський приказ також відігравав важливу роль у розвитку освіти, відкриваючи народні школи та сприяючи професійній підготовці молоді, забезпечуючи базові умови для навчання і проживання дітей, що сприяло формуванню освіченого населення в регіоні; зокрема, він опікувався Харківським будинком для виховання бідних дворян та справами Головного народного училища, відкритого у 1789 р. [4, с. 117].
Діяльність Приказу супроводжувалася численними викликами. Головними серед них були: хронічна нестача фінансування, що обмежувала можливості виконання соціальних функцій; нерівномірність розвитку інфраструктури, яка ускладнювала доступ до послуг у віддалених районах; брак кваліфікованих кадрів для управління та контролю за роботою установ. Попри всі труднощі, Приказ громадської опіки у губернії став невід’ємною частиною тогочасної соціальної політики. Вони сприяли запровадженню системного підходу до вирішення соціальних проблем, заклавши основи для інституціоналізації соціального захисту. Його діяльність мала довготривалий вплив, зокрема на розвиток місцевих форм благодійності та громадської активності.
Історія діяльності Приказу громадської опіки Харківської губернії ілюструє процес впровадження загальноімперських реформ у регіонах із сильними місцевими традиціями. Аналіз їх роботи дає змогу не лише краще зрозуміти соціальну політику того часу, але й використовувати ці уроки для розробки сучасних моделей соціальної допомоги. Досвід приказів є цінним джерелом для вивчення еволюції соціальних інститутів, які прагнули об’єднати державні ініціативи та місцеві ресурси.
Література:
1. Альков В. Харківська губернська земська лікарня імперської доби та проблема гуманізації ставлення до психічно хворих // Краєзнавство. 2014. № 2. С. 71-80.
2. Андріяка Г. Внесок приказів громадської опіки у розбудову системи медичного обслуговування населення України наприкінці XVIII – XIX ст. // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. 2016. Вип. 24. С. 17-25.
3. Говтур Т. Прикази громадської опіки як органи соціальної політики на українських землях у складі Російської імперії (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.): дис. канд. іст. наук. Харків: Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна, 2014. 327 с.
4. Закриницька В. З історії становлення національної системи управління соціальним захистом сім’ї, дітей та молоді. URL: file:///C:/Users/natar/Downloads/1680-%D0%A2%D0%B5%D0%BA%D1%81%D1%82%20%D1%81%D1%82%D0%B0%D1%82 %D1%82%D1%96-3307-1-10-20150417.pdf (дата звернення: 5.01.2025).
5. Кравченко О. Харківський приказ громадської опіки: створення, функції та роль у соціальній політиці регіону // Вісник Національного технічного університету «ХПІ». Серія: Актуальні проблеми розвитку українського суспільства. 2012. № 24. С. 10-15.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
