Специфіка філософського рівня дослідження будь-якого об’єкта полягає, з одного боку – в спрямованості на окреслення та опис певних конкретних форм його прояву, тоді як з іншого – в осмисленні цього об’єкта з погляду його «вписаності» у відповідну систему так званих «гуманістичних координат» [1, с. 367].
Така методологія являє собою ієрархічний комплекс підходів, базовим серед яких є онтологічний, що передбачає дослідження об’єкта в контексті багаторівневої цілісної системи буття та об’єктивної реальності (як природної, так і суспільної), адже будь-які властивості предметів та явищ є похідними від характеру їхніх зв’язків, відношень та взаємодій з іншими речами [там же].
Ведучи мову про право, особливо в правозастосовному його ключі, сутнісна природа якого першочергово полягає у тому, що воно (право) не зводиться виключно до онтологічної площини правових явищ, в межах якої відомості про них оцінювалися б виключно у категоріях «істинності» та «хибності». Тобто, окрім свого онтологічного виміру право характеризується ще й деонтологічним виміром, в межах якого відомості про правові феномени оцінюються не стільки в плані їхньої істинності, але й з точки зору їхньої доцільності [1. с. 367].
Не будучи «самоцільним» феноменом, право як таке (а, відповідно, і розсуд як одна з форм його здійснення) завжди має своє буттєве укорінення, себто конкретна життєва ситуація, яку розв’язує право, є його онтологічним підґрунтям [1, с. 368].
Проте, онтологічно, ідея права завжди пов’язана з існуванням у світі, в якому на основі права створюється правопорядок, і розглядати буття права, не беручи до уваги його зв’язків з цим правопорядком є доволі утопічно. Саме тому, осягнення існування права можливе лише за умови одночасного врахування умов його буття у світі [2, с. 25], а відповідно – подання деонтологічного світу права поза онтологічним контекстом його формування та реалізації призводитиме до типових методологічних помилок, притаманних позитивістській доктрині. Право не може бути редукованим, ні до «чистих фактів», ні до «чистих норм» [1, с. 368], адже являє собою, за влучною метафорою А. Кауфмана, своєрідним «єднальним містком між сущим та належним», що виконує роль «каналу їх взаємоузгодження» [3, с. 112].
Слід відзначити переважаюче на сьогодні в наукових колах суперечливе ставлення до дискреції, особливо суддівської. З одного боку, стверджується, що суддівський розсуд є гарантією обґрунтування судових рішень, оскільки суд має докладно проаналізувати фактичні обставини і навести аргументацію своєї правової позиції [4], а також, що суддівський розсуд, як тлумачення норм права та висновки щодо шляхів забезпечення верховенства права є особливо цінними, позаяк дає змогу серед великої кількості правових норм обрати й застосувати ті, які є найбільш сприятливими для захисту прав, свобод та інтересів учасників судових процесів. В той час з іншого боку лунають доволі поширені й цілком обґрунтовані застереження, пов’язані з релятивізмом дискреційних рішень, що, мовляв, необмежений розсуд потягне за собою ситуацію, коли неоднакові вироки підірвуть довіру людей і можуть призвести до катастрофічних наслідків за яких люди боятимуться звертатися до суду зі своїми справами [5, с. 190].
Та попри такі небезпідставні застереження, слід визнати, що ми навряд чи можемо знехтувати тією непереборною обставиною, що законодавець на нормативному рівні не здатен передбачити абсолютно всі можливі конкретні ситуації з усіма їх особливостями. До того ж чим більш загальний характер має юридична норма, тим ширшим є спектр її можливих інтерпретацій. Все це, певна річ, стимулює потребу у відповідних дискреційних повноваженнях [1, с. 370], щоправда, ці повноваження не мають переростати в «процесуальне свавілля».
Досліджуючи ті демаркаційні грані, що відрізняють розсуд від свавілля, науковці дедалі активніше схиляються до думки щодо доцільності застосування при вирішенні цього питання більш широких «метаюридичних» підходів, адже розсуд по суті є тлумаченням правової норми і водночас вибором способу вирішення з кількох альтернатив, з вимушеним ухваленням певного процесуального рішення із застосуванням свого індивідуального потенціалу, особистого досвіду та світогляду [1, с. 368]. Тож розсуд – це складне та багатогранне явище, а підходи до його характеристики дуже плюралістичні [6, с. 530].
Вочевидь, згаданий «плюралізм», для того, щоб не бути інтерпретованим як «свавільний суб’єктивізм», має підпорядковуватися певним обмежувальним засадам (принаймні, «рамкового» характеру) й відповідно, актуалізується проблема підстав визначення та вибору критеріїв здійснення дискреційних процедур.
Як засвідчує аналіз останніх наукових досліджень з цього питання, такі критерії зазвичай залишаються виключно суб’єктивними, що не сприяє наближенню вирішення питання об’єктивізації процесуального розсуду та недопущення можливостей його переростання на процесуальне свавілля.
Так, до основних критеріїв, що впливають на становлення внутрішнього переконання в оцінці доказів суб’єктами доказування, належать: морально-етичні ціннісні переконання суб’єкта доказування; рівень кваліфікації щодо юридичної діяльності, пов’язаної з оцінкою доказової інформації; психологічна функціональність даного суб’єкта, здатність боротися із зовнішнім впливом та відстоювати власну точку зору» [6, с. 531].
До того ж морально-етичні переконання та ціннісні пріоритети суб’єкта доказування, а також рівень його кваліфікації в плані оцінки доказової інформації є надто відносними індивідуально-суб’єктивними характеристиками, які навряд чи можна визнати за чіткі (логічно однозначні) критерії належності здійснення розсуду на основі внутрішнього переконання, а «психологічна здатність суб’єкта правозастосування відстоювати свою точку зору» аж ніяк не гарантуватиме розумності та справедливості його позиції [1, с. 369].
Відтак, на наш погляд, єдиним засобом стримування процесуального волюнтаризму при прийнятті процесуальних рішень є принцип онтологічного обґрунтування деонтологічного змісту процесуальних рішень з точки зору їх об’єктивної вивіреності в контексті достовірної інформації, своєчасності та доречності в плані їх впливу на стан та динаміку правопорядку, а також справедливої відповідності між ступенем суспільної шкоди, спричиненої протиправними діями, та характером і жорсткістю присуджуваних санкцій (у разі доведеності вини особи у таких діях) [1, с. 369].
Література:
[1] Ванджурак Р. Координація онтологічних та деонтологічних аспектів розсуду суб’єктів правозастосування. Науковий вісник Ужгородського національного університету. 2024. № 86 ч. 5. С. 365-374. DOI: 10.24144/2307-3322.2024.86.5.53.
[2] Стовба О. В. Буття права у правовій ситуації як онтологічна засада верховенства права. Проблеми філософії права. 2005. Т. III. № 1-2. С. 24-31.
[3] Kaufmann A. Rechtsphilosophie. 2. Aufl. – München, 1997. – 423 s.
[4] Савчин М. "Свобода суддівського розсуду у світлі обґрунтованості рішень судів апеляційної та касаційної інстанції." (“Judge’s discretion in ensuring human rights and freedoms: the ...”) URL: https://yvu.com.ua/svoboda-suddivskogo-rozsudu-u-svitli-obgruntovanosti-rishen-sudiv-apelyatsijnoyi-ta-kasatsijnoyi-instantsij/.
[5] Римарчук Р. М. Судовий розсуд як елемент правозастосовної системи. Юридичний науковий електронний журнал. 2022. N 9. С. 188-190. DOI: https://doi.org/10.32782/2524-0374/2022-9/45.
[6] Шведа Б. В. Суддівський розсуд в адміністративному процесі. Електронне наукове видання «Аналітично-порівняльне правознавство». 2023. С. 528-532. DOI: https://doi.org/10.24144/2788-6018.2023.06.92.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
