Вступ. Наразі законодавець України [1] та вітчизняна наука цивільного права [2] тлумачать феномен автономії волі як принцип міжнародного приватного права, не поширюючи його на весь цей пласт правової матерії. Більше того, це усталена традиція, яка укорінена і в міжнародному арбітражному судочинстві [3; 4]. Вона сягає своїми витоками глибини століть [5]. Її квінтесенція полягає в тому, що автономія волі учасників цивільних відносин обмежується лише міжнародним приватним правом [6]. Але розвиток цивілістики, приватного права та відповідної судової практики уже давно поставили під сумнів безспірність цієї концепції.
До прикладу, професор римського права Одеського університету С. Пахман ще у ХІХ ст. з’ясував, що цьому праву була властива презумпція приватної автономії індивіда. Вона проявлялася в тому, що він сам визначав власні відносини з іншою особою приватного права з урахуванням аналогічного її права [7, С. 181]. Як зазначає Н. С. Кузнєцова, сучасна вітчизняна цивілістична доктрина має «спиратися на українські правничі традиції, еволюційний досвід і найкращі зразки європейського і світового приватного права» [8, С. 42].
У Цивільному кодексі Сербії, наприклад, принцип автономії волі особи-учасника цивільних відносин закріплено у його окремій ст. 10. Цей кодекс містить значно ширший перелік принципів цивільного законодавства у порівнянні з їх рядом у ЦК України [9].
Не менш інноваційна з огляду на проблематику нашого дослідження правова позиція Верховного Суду, обґрунтована колегією суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові в справі № 601/1396/21 від 14.08.2024 р. «Касаційний суд акцентує увагу, – резюмується у ній, – що автономія волі … є «підвалиною» сучасного приватного права…» [10]. Ця його позиція знайшла підтвердження та подальший розвиток у постанові КАС ВС в справі № 201/13593/19 від 27.11.2024 р. [11]. Проте усі ці новели ще не знайшли адекватної реакції з боку цивілістичної доктрини України.
Метою дослідження є обґрунтування необхідності включення до ряду принципів усього сучасного приватного права України принципу автономії волі учасників цивільних відносин.
Ключовою методологічною засадою дослідження послугував антропосоціокультурний підхід та системний і телеологічний методи.
Виклад основних результатів дослідження. Наразі загальногалузеві принципи цивільного законодавства стисло викладені вітчизняним законодавцем у ст. 3 «Загальні засади цивільного законодавства» ЦК України. Вона, як резонно зауважив О. О. Кот, «містить закритий перелік загальних засад цивільного законодавства – як мінімум, це випливає з її буквального тлумачення» [12, С. 242]. Принцип автономії волі учасника цивільних відносин у ряду цих принципів відсутній.
Є підстави стверджувати, що його частково репрезентують принципи свободи договору та свободи підприємницької діяльності, не забороненої законом. Але вони не вичерпують усієї потенційно можливої сфери свободи волевиявлення учасника цивільних відносин. Необхідно зазначити, що договір, який є найпоширенішим різновидом правочину, в тім числі й у підприємницькій діяльності, не охоплює собою, до прикладу, односторонніх правочинів, про які йдеться у ч. 3 ст. 202 ЦК України. Їм властиві ті ж основоположні якості, що і правочинам як родовому явищу в цілому. Так, Верховний Суд в постанові у справі № 201/16327/16-ц від 19.08.2020 р. зазначив таке: «До односторонніх правочинів, зокрема, належать: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини. Аналіз розуміння як правочину, так і одностороннього правочину, свідчить, що односторонні правочини є вольовими діями суб’єкта; вчиняються суб’єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов’язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків)» [13]. Всі ці елементи є складовими принципу автономії волі.
Про автономію волі йдеться і в інших засадничих положеннях ЦК України. Зокрема, в ч. 3 ст. 6 ЦК стверджується: «сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд»; в ч. 1 ст. 12 ЦК України наголошено, що «особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд»; про це ж йдеться у ч. 1 ст. 20 ЦК: «Право на захист особа здійснює на свій розсуд». Прикметно, що в ЦК України є навіть спеціальна юридична конструкція «право на свободу» (ст. 288), у якій втілено самостійне право учасника цивільних відносин: «Фізична особа має право на свободу». У ст. 309 ЦК йдеться про право особи на свободу літературної, художньої, наукової та технічної творчості; у ст. 313 ЦК – про право на свободу пересування, а у ст. 314 ЦК – про право на свободу об’єднання.
Наведені нами положення ЦК України, в яких йдеться про свободу особи – учасника цивільних відносин (про автономію її волі) не вичерпують усього їх ряду. Звісно, наяву достатні підстави для висновку про те, що автономія волі учасників цивільних відносин пронизує увесь ЦК України, є його системоутворюючим началом та метою водночас. Цю особливість ЦК у своєму коментарі до його ст. 288 виокремив В. В. Кочин, зазначивши, що цей феномен проявляється: «1) як співвідношення усвідомлення значення своїх дій як ознаки цивільної дієздатності та критерію для її обмеження (чи визнання недієздатною); вільне створення юридичних осіб; вільне відчуження або перехід оборотоздатних об’єктів цивільних прав тощо; 2) як домінування свободи у речовому праві, праві інтелектуальної власності, зобов’язальному та спадковому праві» [14, С. 664] .
Ще яскравіше та переконливіше, найбільш концентровано автономію волі фізичних та юридичних осіб – учасників цивільних відносин репрезентує принципово нова парадигмальна матриця приватного права, яка лежить в основі ЦК України – дозволено все, що прямо не заборонено. В її ціннісному епіцентрі перебуває приватна особа – фізична та юридична. На осіб публічного права ця матриця не поширюється, оскільки згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України вони управомочені «діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» [15].
Нова парадигмальна матриця приватного права України є повною ціннісною протилежністю парадигмальної матриці радянського цивільного права, сенс якої полягав у тому, як загальновідомо, суб’єкту цивільних відносин можна було те, що йому прямо дозволялося державою як сувереном.
Висновки. Аналіз пласту приватного права, охопленого ЦК України, переконує, що йому де-факто атрибутивно властивий феномен автономії волі учасників цивільних відносин – фізичних та юридичних осіб приватного права. Цей феномен наскрізь пронизує ЦК України. Наяву достатні підстави, які уможливлюють та водночас роблять необхідним його виокремлення і фіксацію як принципу усього приватного права України. Автономія волі як принцип приватного права повинен бути включений у Концепцію оновлення Цивільного кодексу України.
Список використаних джерел:
1. Про міжнародне приватне право. Закон України від 23.06.2005 р. №2709-ІV. Відомості Верховної Ради України. 2005. № 32. Ст. 422.
2. Довгерт А. Міжнародне приватне право: зміна концепції. Київ : Алерта, 2024. 256 с.
3. Saudi Arabia v. Arabian American Oil Company (Aramco) [1963]. URL: https://www.trans-lex.org/260800/_/aramco-award-ilr-1963-at-117-et-seq/
4. Sapphire International Petroleums Ltd v. National Iranian Oil Company [1963]. URL: https://www.biicl.org/files/3940_1963_sapphire_v_nioc.pdf
5. Juenger F. K. Choice of law and multistate justice. Ardsley, NY: Transnational Publishers, 2005. P. 7-8.
6. Кабрера Юлія. Генезис «Lex Voluntatis» у виборі матеріального права. European Political and Law Discourse. Volume 7. Issue 1, 2020. C. 72-85.
7. Антологія української юридичної думки: в 6 т. Т. 6: Цивільне право. Відп. ред. Я. М. Шевченко. Київ: Видавн. Дім «Юридична книга», 2003.
8. Кузнецова Н. С. Мій шлях до цивільного права. Цивільне право України: погляд у майбутнє: збірник наукових праць до 70-річчя з дня народження Наталії Семенівни Кузнецової / за заг. ред. Р. О. Стефанчука, О. О. Кота. Одеса: Вид. «Юридика», 2024.
9. Грађански Законик Републике Србије. Београд, 29. маја 2015. Године. URL: file:///C:/Users/User/Downloads/NACRT.pdf
10. Постанова КЦС ВС від 14.08.2024 р. у справі № 601/1396/21. URL: https://opendatabot.ua/court/121351895-ec75a29fe3fd5052db092994d9a33404
11. Постанова КАС ВС в справі № 201/13593/19 від 27.11.2024 р. URL: https://zakononline.com.ua/court-decisions/show/123949162
12. Кот О. О. Загальні засади оновленого цивільного законодавства. Цивільне право України: погляд у майбутнє: зб. наук. праць до 70-річчя з дня народження Наталії Семенівни Кузнєцової / за заг. ред. Р. О. Стефанчука, О. О. Кота. Одеса: Вид. «Юридика», 2024. С. 230-249.
13. Постанова КЦС ВС № 201/16327/16-ц від 19.08.2020 р. URL: https://zk.arbitr.gov.ua/userfiles/media/new_folder_for_uploads/supreme/rizne/Glossema_ 2022.pdf
14. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар. Т. 2: Обєкти. Правочини. Представництво. Строки та терміни. Позовна давність. Особисті немайнові права фізичної особи / за заг. ред. І. В. Спасибо-Фатєєвої. Харків: ЕКУС, 2021.
15. Конституція України. Закон України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96%D0%B2%D1%80#Text
____________________
Науковий керівник: Кузнєцова Наталія Семенівна, доктор юридичних наук, професор, Навчально-науковий інститут права Київського національного університету імені Тараса Шевченка
|