Виконання складних завдань охорони здоров’я як населення країни в цілому, так і окремої людини передбачає активний розвиток і вдосконалення як самого законодавства, так і юридичної науки, яка складає його теоретичну базу. Сфера охорони здоров’я охоплює великий комплекс суспільних відносин — медичних, фінансових, управлінських, організаційних, які регулюються нормами різних галузей права - конституційним, адміністративним, трудовим, цивільним, господарським, кримінальним тощо. Разом з тим, серцевиною відносин по охороні здоров’я виступають відносини, які виникають між пацієнтом і закладом охорони здоров’я або медичним працівником з приводу надання медичної допомоги. Все частіше в загальній і науковій періодиці з’являються думки й пропозиції щодо формування медичного права як окремої галузі права України[1]. Більшість авторів цих пропозицій є за своєю освітою і місцем роботи працівниками охорони здоров’я[2]. Правова наука виходить з об’єктивного характеру системи права, коли за основу класифікації норм по галузях береться насамперед предмет правового регулювання. Відповідно до цього слід визнати, що медичне право є об’єктивним за його походженням, змістом, закономірностям розвитку і є наслідком розвитку системи і структури права, а не систематизації норм як такої. Одним з головних аргументів на користь такого висновку є те, що медичне право як об’єктивна реальність спирається насамперед на відносини, котрі складаються у сфері охорони здоров’я як органічний комплекс взаємозалежних між собою майнових, трудових, організаційно-управлінських суспільних відносин, безпосередньо пов’язаних з діяльністю закладів охорони здоров’я. Глибинний соціально-економічний, політичний зміст відносин у сфері охорони здоров’я об’єктивно вимагає адекватного юридичного режиму регулювання, що і виділяє дану сукупність правових норм та інститутів в головний підрозділ правової системи - галузь права.
Проте проблема правового регулювання адміністративної відповідальності у галузі охорони здоров’я належить до малодосліджених. Більшість дослідників у своїх дослідженнях рухаються у вище окресленому нами напрямку. Серед українських юристів, які досліджують питання правового регулювання охорони здоров’я і формування медичного права, слід назвати С. Г. Стеценка, Н. Б. Болотіну, М. Г. Бєлотєлова, В. М. Головченка, А. М. Зелінського, І. Я. Сенюту, Л. І. Дешко та ін.
Адміністративна відповідальність за проступки в галузі охорони здоров'я наступає за порушення санітарно – гігієнічних і санітарно – протиепідемічних правил і норм; виробництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад гранично допустимі рівні концентрації; заготівлю, переробку або збут радіоактивно забруднених продуктів харчування чи іншої продукції; виробництво, зберігання, транспортування або реалізацію продуктів харчування чи продовольчої сировини, забруднених мікроорганізмами та іншими біологічними агентами понад гранично допустимі рівні; незаконне виробництво, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах; ухилення від медичного огляду чи медичного обстеження; ухилення від обстеження і профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу; порушення встановленого порядку взяття, переробки, зберігання, реалізації і застосування донорської крові та (або) компонентів і препаратів; умисне приховування джерела зараження венеричною хворобою; порушення вимог режиму радіаційної безпеки в місцевостях, що зазнали радіоактивного забруднення; порушення встановлених законодавством вимог щодо заняття народною медициною (цілительством) [3]. Об'єктом посягань перелічених правопорушень є здоров'я населення. Осягнути зміст понять «охорона здоров'я населення», «здоров'я населення», «здоров'я» в науковій літературі намагаються ряд вчених. Законодавче визначення поняття "здоров'я" можна трактувати як абсолютне здоров'я, яке дехто з дослідників вважає ідеальним здоров'ям, тобто таким, що не існує за реальних умов, а виступає лише як стандарт, до якого ми повинні прагнути, слугує своєрідною точкою відліку. На увагу заслуговує точка зору Ю.П. Лісіцина. Він зазначає, що поняття індивідуального та суспільного здоров'я відноситься до різних змістовних категорій. За його визначенням суспільне здоров'я – це не тільки сукупність характеристик та ознак індивідуального здоров'я, але й інтеграція соціально-економічних рис, які роблять його життєво необхідною частиною того соціального організму, яким є суспільство. О.М. Марков, М.С. Бєдний, О.Т. Шаталов вважають, що поняття „здоров'я населення” є комплексним, інтегративним поняттям, що відображає цілісну сукупність стану здоров'я різноманітних груп населення, які відрізняються одна від одної за соціально-економічними, географічними, демографічними, психологічними, етнічними та іншими ознаками. В.О. Фролов зауважує, що здоров'я населення більшість дослідників розглядають як поняття статистичне і таке, що характеризується комплексом демографічних показників – народжуваністю, смертністю, рівнем фізичного розвитку, захворюваністю, середньою тривалістю життя. О.П. Щепін, Г.І. Царегородцев і В.Г.Єрохін вважають, що суспільне здоров'я можна розглядати як соціально-демографічну категорію, що означає ступінь задоволення потреб суспільства у забезпеченні морфо фізіологічних і психоемоційних дій оптимальної реалізації життєдіяльності його членів. Ю.П. Лисицин і О.В.Сахно обґрунтовують доцільність розмежування понять „суспільне здоров'я” і „здоров'я населення”, зауважують, ща за своїм змістом та функціонуванням вони різні. На думку авторів, поняття „суспільне здоров'я” є філософським, а „здоров'я населення” – операційним робочим[4,с.11-12].
Також, правова наука має декілька визначень таких понять як «медичне права», «медико-санітарної допомога » [5].
Аналізуючи висловлювання науковців у юридичній та медичній літературі, можна зробити висновок, що питання визначення поняття та предмета медичного права, як і необхідність його виділення в окрему галузь, досі не вирішене. З цього приводу ще точаться дискусії. Те ж саме можна сказати і щодо розвитку інституту адміністративної відповідальності в галузі охорони здоров’я населення. Ці процеси в законодавчому полі мають здійснюватися у тісній взаємодії теорії і практики відповідно до умов, які складаються у житті суспільства. При вирішенні питання про необхідність виділення галузі медичного права, при визначенні його поняття, предмета, методів, принципів слід також враховувати і питання адміністративної відповідальності. Важливо розмежувати поняття суто медичного права та права охорони здоров’я і відповідно, предмети регулювання цих галузей.
Література:
1.Дешко Л. Про галузеву належність медичного права України // Право України. – 2006. – № 1. – С. 120-124.
2. Ужва В. П., Суміна З. Г., Сулима В. П. Правовий шлях удосконалення системи охорони здоров’я в Україні // Медичні перспективи. - 2002. - №1. - С. 161-163.
3. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар /Р.А.Калюжний, А.Т.Комзюк,О.О. Погрібний та ін.;-К.:Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008.-781с.
4. Хижняк Микола Іванович, Нагорна Антоніна Максимівна. Здоров'я людини та екологія: Навч. посібник для студ. вищ. та середніх навч. закладів немед. профілю / Міжнародний фонд "Відродження". — К. : Здоров'я, 1995. — 232с.
5.Шевчук С.В., Рудий В.М. До питання про приведення законодавства України про охорону здоров'я у відповідність з правовими стандартами Ради Європи//Проблеми гармонізації законодавства України з міжнародним правом. Матеріали науково-практичної конференції, жовтень 1998 року.-К., Інститут законодавства Верховної Ради України.-С. 434-436.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
