Автор: Яшарова Марія Миколаївна, аспірантка Приазовського державного технічного університету
[Право інтелектуальної власності та його захист. Інформаційне право]
Сьогодні все більшого значення набуває законодавче врегулювання порядку використання об'єктів промислової власності, створених під час виконання службових обов'язків (далі - службові винаходи). Вирішення цих питань дозволить стимулювати і авторів винаходу в пошуках творчого рішення, і зацікавленість роботодавця у тому, що цей винахід дозволить йому в майбутньому не тільки повернути вкладені кошти, а й одержати прибуток.
Останнім часом з'являються цікаві публікації, присвячені зазначеним проблемам, навчальні посібники, але аспект порівняння історичного досвіду та сучасності висвітлено недостатньо [1,2,3]. Автор даної статті пропонує простежити розвиток становлення правової охорони винаходів, зокрема прав на службові винаходи, у різні історичні періоди, визначити, кому належало право на винахід, та проаналізувати стан законодавства на сучасному етапі розвитку.
За чинним законодавством України про інтелектуальну власність переважна більшість творчих результатів створюються в порядку виконання службового завдання. Але в сучасних умовах право на зазначені результати належать не тільки державним організаціям, а будь-яким підприємствам, організаціям і установам різних форм власності. Проте правовий режим роботодавців щодо об'єктів інтелектуальної власності різними законами України про інтелектуальну власність визначається по-різному і не досить чітко. Закон про авторське право проголошує, що твір належить роботодавцю лише за умови, що автор перебуває в трудових відносинах з ним (ст. 16 «Авторське право на службові твори» Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» більш ґрунтовно визначає правовий режим роботодавця (ст. 9). Закон визначає умови, за яких за роботодавцем визнається право на службовий винахід чи корисну модель. Роботодавцеві належить об'єкт промислової власності лише за умови, що він створений автором, який перебуває в трудових відносинах з ним і з винахідником укладений письмовий договір щодо розгляду та умови виплати йому (його правонаступнику) відповідної винагороди [8].
У національному законодавстві визначення прав на одержання патенту закріплено у Законі «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі». Якщо винахід класифікується як службовий, то право на одержання патенту має роботодавець. Але все, що створюється авторами під час роботи над винаходами, є результатами їх інтелектуальної творчої діяльності. Тому винахідники теж повинні мати права на останні згідно з Конституцією України. Означене вказує на те, що правове врегулювання відносин найманого працівника як автора службового винаходу і роботодавця, - недосконале.
У зв'язку з актуальністю даного питання, варто звернутись до історичного досвіду. У дореволюційній Росії (до якої належала більша частина території нинішньої України) право на промислові винаходи та вдосконалення регулювалось Законом від 20 травня 1896 р., де зафіксовано право на використання технічної творчості у галузі промисловості. На думку відомого російського цивіліста В.Синайського: «...Закон цей застарілий і не відповідає сучасним потребам. Сьогодні вироблено проект Міністерства торгівлі та промисловості, який значно поліпшує регулювання патентного права; а саме: за ним визнається право на патент за винахідником - службовцем, а не за фабрикантом». З вищевикладеного бачимо, ще у ті часи законодавцем ставилось питання: кому повинно належати право на службовий винахід.
У 1919 р. право на винаходи фактично націоналізовано. Першим законодавчим актом у галузі винахідництва було Положення про винаходи від 30 червня 1919 р. Ним ліквідовано право на патентну монополію і залишалось авторське право за винахідником. Але у цьому правовому акті винаходи, створені робітниками і службовцями у період їх діяльності на підприємствах, спеціальному правовому регулюванню не підлягали [7]. Останні мали право заявляти винахід на своє ім'я та отримувати авторські свідоцтва у тому разі, коли винахід було зроблено у порядку виконання ними службових обов'язків. Якщо він визнавався корисним та придатним до використання, автор отримував винагороду незалежно від умов створення винаходу.
У 1924 р. було прийнято Закон про патенти та винаходи. Він встановлював спеціальні норми регулювання відносин, пов'язаних зі створенням та впровадженням службових винаходів. Однак за винахідником право на винагороду не зберігалось. Разом з тим у правовій літературі позиція цього Закону не поділялась та було запропоновано ввести обов'язкову виплату автору винаходу винагороди за передачу прав на отримання патенту за його використання.
Наступний етап розвитку винахідництва та його правового регулювання вимагали введення нової системи охорони прав на винаходи. Так, у 1931 р. прийнято Положення про винаходи та технічні вдосконалення. Цей законодавчий акт запровадив нову правову норму щодо регулювання службових винаходів - видачу авторам обов'язкового авторського свідоцтва. Дане право виникало за наступних вимог: якщо винахід створений у зв'язку з дослідженням, розробленням та випробуванням винаходів; коли організація, де створювався винахід - соціалістична та спеціально займалася розробкою і створенням нової техніки. Класифікація винаходів як службових не впливала на виплату винахіднику винагороди. Більше того, автори цих винаходів мали право на винагороду незалежно від займаної посади.
На початку 40-50-х рр. XX ст. прийнято нові нормативні акти, які розвивали інститут службового винаходу. Останні доповнювали один одного, але спільним у них було те, що автору службового винаходу видавали авторське свідоцтво, а не патент. Якщо винахід розроблений на підприємстві, у науково-дослідному інституті, у проектно-конструкторському інституті, в організації у порядку виконання службового завдання, на нього також видавалось свідоцтво автору винаходу, але із зазначенням у останньому організації, де винахід розроблявся. Але право на вказаний винахід визнавалося тільки за автором творчого рішення. Інтереси ж організації забезпечувалися лише згадкою про неї у авторському свідоцтві. Недостатність вирішення даного питання полягала у тому, що отримання свідоцтва на винахід і вжиття необхідних заходів щодо захисту прав держави на нього були цілком за винахідником, оскільки правовий статус організації, де створено винахід та найменування котрої тільки згадувалося у авторському свідоцтві, належним чином не регламентувалося. Тому ці організації не виявляли своєчасної турботи про належне оформлення охоронного документа, вважаючи, що надання заявки та отримання свідоцтва на службовий винахід - особиста справа автора. Це призвело до того, що де-які винаходи залишалися без надійної правової охорони як всередині країни, так і за її межами.
У юридичній літературі того часу, виділяють дві основні ознаки службового винаходу, за якими організація мала право на отримання свідоцтва на своє ім'я. Перша - це наявність зв'язку між організацією та автором винаходу згідно з трудовим законодавством. Друга ознака - створення винаходу в плановому порядку чи у порядку виконання одноразового завдання, даного адміністрацією цієї організації. Таким чином, право організації отримувати на своє ім'я авторське свідоцтво на винахід, створений конкретним автором, виникає не на будь-який винахід, а тільки на той, котрий створений при виконанні службового завдання у процесі виконання робіт згідно з планом розробки та впровадження нової техніки чи відповідно до інших подібних планів. Відносно всіх інших винаходів, які не мають таких ознак, право на отримання свідоцтва з'являлося лише у автора винаходу, однак він не мав права вибору між авторським свідоцтвом або патентом.
Наступним правовим актом, що розглядав проблеми винахідництва, було Положення про відкриття, винаходи та раціоналізаторські пропозиції, прийняте 21 серпня 1973 р. Згідно з ним право на службовий винахід визнавалось за автором винаходу. Цей винахідник міг за своїм бажанням вимагати визнання за ним тільки авторства з наданням прав і пільг, передбачених законодавством, з передачею державі виключного права на винахід та отримання авторського свідоцтва або ж визнання за ним авторства і надання виключного права на винахід та отримання патенту. Але згідно з п. 24 цього Положення: якщо винахідник все ж таки отримував такий патент, то подальша доля патентоодержувача, турбота про впровадження винаходу ставала особистою справою його власника. І ці питання не були предметом державних інтересів. Очевидно, патентоодержувач - громадянин СРСР не міг організувати промислове застосування винаходу тому, що на той час засоби виробництва не могли знаходитися у приватній власності.
Останнім нормативним актом у галузі винахідництва, прийнятим за роки існування СРСР, був Закон 1991 р. «Про винахідництва в СРСР». Згідно з ним на службовий винахід видавався патент. Право на нього визнавалося за автором винаходу чи за роботодавцем за умов, якщо між автором та роботодавцем укладений відповідний договір. Автор такого винаходу мав право на безоплатну виключну ліцензію. Якщо між працівником та роботодавцем не укладався вказаний договір, то патент видавався автору винаходу. В цьому разі роботодавець мав право використовувати даний винахід на умовах, визначених ліцензійним договором.
Виходячи з вищевикладеного, можна стверджувати, що порушені проблеми вдосконалення правового врегулювання інституту службового винахідництва заслуговують на увагу законодавців, науковців та інших суб'єктів законодавчої ініціативи. Найважливішою проблемою є вирі¬шення питання про те, у кого першочергово виникає право на службовий винахід: у працівника - автора винаходу чи роботодавця, котрий забезпечив його створення. Адже потрібен збалансований підхід до даної проблеми, тому що надмірне обмеження інтересів автора винаходу позбавить його стимулів до винахідницької діяльності, у свою чергу обмеження прав роботодавця призведе до втрати ним зацікавленості у використанні винаходу.
Виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності охоплює всі майнові права творця цього об'єкта. Майнові права належать роботодавцю за таких умов:
- творець об'єкта інтелектуальної власності перебував у трудових відносинах з роботодавцем на підставі договору трудового найму;
- договір найму визначає коло службових обов'язків творця, до числа яких входить обов'язок створювати об'єкти інтелектуальної власності;
- об'єкт інтелектуальної власності створено в порядку виконання трудового договору;
- об'єкт інтелектуальної власності слід визнавати службовим і за умов, що роботодавець надавав творцю фінансову, матеріальну та іншу допомогу або іншим чином істотно сприяв творцеві у процесі створення зазначеного об'єкта. Ця допомога має бути такою, без якої об'єкт інтелектуальної власності не міг би бути створений;
- договір має бути укладений лише в письмовій формі;
- у договорі обов'язково має бути визначений розмір винагороди за використання об'єкта інтелектуальної власності, створеного за договором найму, строки і порядок її виплати.
При будь-якому використанні об'єкта інтелектуальної власності, створеного за договором найму, роботодавець має право зазначати своє найменування або вимагати такого зазначення.
Крім договору найму не виключається за чинним законодавством укладення і спеціального договору між роботодавцем і творцем об'єкта інтелектуальної власності, в якому визначаються права й обов'язки сторін. Це досить складні договори, оскільки в нас ще немає належного досвіду їх укладання. У таких договорах важко визначити вартість створеного об'єкта інтелектуальної власності без попереднього його випробовування.
Щоб відповісти на це питання та спробувати вирішити його, слід проаналізувати і чинне патентне законодавство України, і відповідне законодавство зарубіжних країн, а також вивчити та проаналізувати історичний досвід. І тільки ретельно розглянувши все це у комплексі, можна робити відповідні висновки та пропозиції. У процесі становлення інституту службового винаходу кожен прийнятий нормативний акт мав недоліки, але потрібно мати на увазі, що, як свідчить історія, майже всі законодавчі акти визнавали право на винахід за його автором. Адже творча особа завжди менш захищена, ніж роботодавець. Тому, на мою думку, незважаючи на те, що патентне законодавство України передбачає право роботодавця на одержання патенту, було б доцільно визначити: першочергове право на одержання патенту виникає все ж таки у винахідника. І тільки потім він зобов'язаний передати це право, на підставі відповідного договору, роботодавцеві, який забезпечив умови для створення даного службового винаходу.
Література:
1. Карпенко А., Клявін В., Святоцький О., Федченко Л. Правові питання взаємовідносин, пов'язаних із створенням службових винаходів // Право України. - 1998. - № 9. - С. 34 - 37.
2. Глухівський Л. Службовий винахід у контексті національного законодавства: проблеми неврегульованості // Інтелектуальна власність. - 2003. - №2. - С. 24 - 28.
З. Шабліовський А. Досвід та проблеми винахідництва і підтримка творчої діяльності в науці // Інтелектуальний капітал. - 2003. - № 3. - С. З - 12.
4. Андрощук Г. О., Роботягова Л. І. Патентне право: правова охорона винаходів: Навч. посіб. - К., 1999. - С.156.
5. Дахно І. І. Право інтелектуальної власності: Навч. посіб. - К., 2003. - С.200.
6. Т. Ярошевська Право на службовий винахід: історичний досвід та сучасність // Право України. - 2004.- № 7
7. Азимов Ч.Н. Правовое регулирование служебных изобретений научно- исследовательских и конструкторских организаций: Автореф. Канд. юрид. Наук.- Харьков, 1971.- С. 6-12
8. Право інтелектуальної власності: Академічний курс: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.А. Підопригори, О.Д. Святоцького. – 2-е вид., перероб., та доп., - К.: Концерн „Видавничий Дім „Ін Юре”, 2002. – 672 с.
e-mail: mariy-yasharova@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter