З проголошенням Акту незалежності України, з побудовою демократичного суспільства перед державою виникла необхідність повного забезпечення прав і свобод людини. Держава розпочала послідовну та цілеспрямовану діяльність по розробці та прийняттю нової законодавчої бази, яка відповідала б сучасним світовим стандартам в цій галузі. Це в першу чергу необхідно для встановлення гармонійного миру та захисту прав кожної людини. Слід зазначити, що чинна сьогодні в Україні правова база значною мірою відповідає цим потребам. Це пов’язано насамперед з тим, що Україна приєдналась до значної більшості міжнародно-правових документів, які регламентують питання дотримання прав людини. [1; с. 156]
Завдяки цьому сьогодні в Україні питання прав людини можуть розглядатися на трьох рівнях: національний чи «домашній» рівень (українська юридична система та спеціальні комісії, які покликані займатися проблемами прав людини); регіональний рівень (європейська юридична система, європейські правозахисні органи); міжнародний рівень (організації ООН, приєднані структури та інші міжнародні суди та комісії).
На національному рівні скарги щодо прав людини можна здійснювати трьома шляхами: а) місцеве законодавство можна використати для розгляду конкретних справ у судах та спеціальних установах, які розглядають індивідуальні чи групові скарги; б) міжнародне законодавство можна використовувати у місцевих судах – в Україні, як і в інших країнах, міжнародне законодавство втілюється через національні закони; в) міжнародні документи можуть допомогти у тлумаченні національного законодавства.
Для виходу на регіональний чи міжнародний рівні правозахисники повинні показати, що вони вжили достатніх заходів для вирішення проблеми на національному рівні. Це так звана «вимога виснаження».
Для використання міжнародного рівня, як правило, країна повинна ратифікувати відповідні міжнародні конвенції, а інколи приєднатися до положень, які дають право міжнародним судам приймати скарги окремих громадян. Так відбувається у випадку приєднання до Міжнародного Пакту Громадянських та Політичних Прав. Україна, як засновниця ООН, а також як колишня республіка СРСР, підписала майже всі міжнародні конвенції. Отож, українські громадяни мають доступ до багатьох міжнародних структур та судів [2; с. 5].
У сучасному світі систему міжнародно-правових договорів в області прав людини й громадянина становлять більш ніж 1000 документів. Переважна більшість із них становлять міжнародно-правові документи ООН. [3; с. 3].
Відповідно до загальноприйнятої практики кожна держава, що ратифікувала міжнародно-правовий документ, зобов'язана включити його норми у своє національне законодавство. Ратифікувавши основні документи в області захисту прав людини, норми міжнародного права стали поетапно імплементуватися в національну правову систему України. У результаті чого були переглянуті ряд нормативних документів й переглядається блок законів і підзаконних актів на предмет приведення його до вимог загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.
Міжнародна гельсинська федерація з прав людини (МГФ) повідомляє, що з активною участю ряду українських правозахисних організацій розроблялося законодавство з метою виконання Україною своїх зобов'язань перед Радою Європи з питань дотримання прав людини, а також у рамках спільного Плану дій ЄС-Україна. Крім того, було ратифіковано кілька десятків міжнародних документів в області прав людини, включаючи Європейську соціальну хартію й Факультативний протокол до Конвенції проти катувань, а також додаткові протоколи до Європейської конвенції про захист прав людини. [4; с. 1]
Сучасна Конституція містить майже всі права і свободи людини і громадянина, що передбачені міжнародними документами в цій галузі (Загальною Декларацією прав людини, Європейською конвенцією прав людини, Міжнародними пактами про економічні, соціальні і культурні права, про громадські і політичні права та ін.). Конституція нашої держави закріпила ряд непорушних принципів, що забезпечують правову державність – розподіл влад, пряму дію норм і принципів Конституції, презумпцію невинуватості, права людини як найвищу соціальну цінність, а також відповідаючу цим принципам систему державної влади. Крім того, Конституція України визнала головним обов’язком держави утвердження та забезпечення прав та свобод людини.
Створення, зміцнення, удосконалення гарантій забезпечення прав і свобод людини є спільною метою діяльності всієї системи органів державної влади. Але успішне забезпечення прав та свобод людини окрім гарантій передбачає їх охорону. Кожен орган державної влади в межах своєї компетенції здійснює заходи щодо виконання цього завдання. Певну перевагу в охороні прав та свобод людини можна віддати правоохоронним органам, зокрема, міліції.
Так, міліція – державний озброєний орган виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань.
Згідно п. 1 ст. 2 Закону України «Про міліцію» одним з основних завдань є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів. [5; с. 30]
Розглядаючи кримінальне-процесуальне законодавство України через призму міжнародних договорів з прав людини, зазначимо, що глава 3 КПК України повністю присвячена питанням прав та обов’язків учасників кримінального процесу, а автори науково-практичного коментарю КПК України зазначають, що «при застосуванні кримінально-процесуальних норм необхідно враховувати загальновизнані принципи міжнародного права в області забезпечення прав людини, що містяться в актах недоговірного характеру: Загальній Декларацій прав людини (1948 р.), Кодексі поведінки службових осіб по дотриманню правопорядку (1979 р.), Зводі принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню чи ув'язненню в будь-якій формі (1988 р.). Основних положень про ролі адвокатів (1990 р.)». [6; с. 9]
Таким чином, ми бачимо, що міжнародні договори з забезпечення прав та свобод людини здійснюють багатоплановий вплив на нову демократичну державу, якою є Україна. Розробка нових законів та прийняття змін та доповнень до старих здійснюється з орієнтацією на міжнародні норми з прав людини.
Проте, незважаючи на зроблені кроки, все ще існують білини та факти порушень прав людини. Україна стоїть на шляху розвитку як правової держави, якій все ще необхідно розширювати правове поле в царині забезпечення прав та свобод людини, а також розробляти та втілювати в життя ефективні механізми реалізації як конституційним так і процесуальним шляхом прав та свобод людини, у тому числі учасників кримінального процесу. На цьому шляху необхідно та корисно вивчати та враховувати досвід передових правових держав світу.
Література:
1. Права людини в Україні (огляд законодавчої бази) / М. М. Юрченко, В. Я. Конопельський // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – Одеса, 2000, № 4. – с. 156;
2. Мертус Джулія. Розуміння та використання механізму прав людини: посібник з жіночих людських прав /Д. Мертус, М. Дат, Н. Флауерс. – Київ: СП «Інтертехнодрук», 1999. – 89 с.;
3. Международные стандарты в области личных прав и свобод человека и национальное законодательство Республики Узбекистан (проблемы взаимодействия и имплементации) / Автореф. дис. доктора. юрид. наук: 12.00.10 /Б. И. Исмаилов/ Университет мировой экономики и дипломатии Министерства иностранных дел Республики Узбекистан, Республиканский центр повышения квалификации юристов Министерства юстиции Республики Узбекистан. - Ташкент, 2006. - 40 с.;
4. Міжнародний гельсінський фонд, Звіт про ситуації із правами людини на Україні за 2006 р.;
5. Утвердження та забезпечення прав і свобод людини в Україні на порозі ХХІ ст. / В.О. Демиденко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – Одеса, 2001, № 1. – с. 32-33;
6. Кримінально-процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / Під загальною редакцією В. Т. Маляренко, Ю. П. Аленіна. – Х.: ООО «Одісей», 2005. – 968 с.
e-mail: iryna_p@rambler.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter