Одне з завдань правової допомоги у кримінальних справах – надання компетентними органами запитуваної держави компетентним органам запитуючої доказів, які можуть бути використані для встановлення істини при розслідуванні кримінальної справи. Виходячи з того, що інститут допустимості доказів не набув належної правової регламентації ні в більшості міжнародних договорів України, ні в національному кримінально-процесуальному законодавстві, ця проблема має особливе значення для використання фактичних даних, отриманих у ході міжнародної правової допомоги, як доказів у кримінальній справі.[1, с.60]
Питання допустимості доказів, отриманих в ході міжнародно-правової допомоги, розглядали Т.С.Гавриш, М.І.Смирнов, М.І.Пашковський, А.Г.Маланюк, В.М.Волженкіна, Г. М. Міньковський, В. В. Мілінчук, О. Г. Волєводз, П. Н. Бірюкова та інші.
Положення, яке б регулювало оцінку доказів з точки зору їх допустимості відсутнє у діючому законодавстві України. У науці ж, вже давно розроблені критерії їх оцінки. Умовами допустимості доказів, що традиційно визнаються в науковій літературі, є:1)належний суб'єкт, тобто особа або орган, які за законом мають право на проведення процесуальної дії, в ході якої одержаний та закріплений доказ; 2)належне джерело фактичних даних, тобто докази можуть бути отримані лише з тих джерел, які передбачені кримінально-процесуальним законодавством (ч. 2 ст. 65 КПК України встановлює їх закритий перелік); 3)належний спосіб отримання доказів, тобто передбачений законом; 4)належний порядок проведення процесуальної дії [2, c.27].
Зрозуміло, що докази зібрані за законодавством іноземної держави, повністю не можуть відповідати цим вимогам. Порядок проведення процесуальних дій не може бути ідентичним, різняться і джерела доказів, особливо у країнах різних правових систем. У зв’язку з цим і з’явилась необхідність розроблення окремих критеріїв допустимості.
Вважаємо, якщо процесуальна процедура отримання доказів в запитуваній державі суттєво суперечить такій за кримінально-процесуальним законодавством України або докази отримані з порушенням прав особи за законодавством іноземної країни, то отримані фактичні дані не можуть визнаватися допустимими і, відповідно, не можуть використовуватися під час доказування при розслідуванні чи судовому розгляді кримінальної справи в Україні. Фактичні дані, отриманні під час правової допомоги, з порушенням вимог законодавства іноземної країни, не можуть визнаватися допустимими під час провадження в Україні.
За такого підходу підтримуємо точку зору А.Г. Маланюка, який вважає, що допустимими слід вважати докази:
- які отримані з джерел аналогічних тим, що передбачені в ч.2 ст.65 КПК України;
- процесуальний порядок їх збирання повинен, принаймні не суперечити порядку їх проведення за КПК України ;
- отримані іноземним органом, який діє на законних підставах;
- фіксація таких доказів повинна відповідати вимогам ч.1 ст.85 КПК України [3,с.108-114].
Не можна не вказати на деякі труднощі, які на наш погляд, можуть мати місце в правозастосовній діяльності. Так слідчий або суддя, при виникненні сумніву, щодо допустимості отриманих фактичних даних, повинен перевірити законність їх отриманні згідно з законодавством іноземної держави. Враховуючи, що ці посадові особи не обізнані в законодавстві іноземної країн та особливостях проведення тієї чи іншої процесуальної дії, перевірити законність їх отримання досить складно.
На наш погляд, проблему можливо вирішити шляхом викладення прохання в запиті про надання правової допомоги, щоб судові органи країни, вповноважені особи якої виконують запит, перевіряли та відповідно документально посвідчували матеріали за підсумками проведення процесуальних дій. Додаткове посвідчення матеріалів судовими органами повинно стати правовим фільтром та забезпечити дотримання закону при виконанні запиту. Як альтернативу можна запропонувати, щоб іноземна держава разом з документами за підсумками проведення процесуальних дій надсилала витяг положення закону, за яким проводилася процесуальна дія. Таке вирішення проблеми, ми вважаємо, є більш раціональним та відповідає потребам кримінального судочинства України.
Про визнання отриманих матеріалів допустимими або недопустимими, суддя або слідчий повинен виносити постанову. Після цього, матеріали повинні бути перекладені на державну мову та залучені до справи ще однією постановою.
Підводячи підсумок, зазначимо, що проблемні питання оцінки доказів отриманих в ході взаємної правової допомоги у кримінальних справах ще далеко не вичерпані. Особливої гостроти вони набувають у світлі розроблення проектів КПК України. Від правильної правової регламентації цих питань буде залежати ефективність та доцільність міжнародно-правового співробітництва України у сфері кримінального судочинства.
Література:
1.Гавриш Тетяна Степанівна. Проблеми допустимості доказів, отриманих в ході міжнародної правової допомоги в кримінальних справах : Дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. - Х., 2004. - 224арк. - Бібліогр.: арк. 189-215.
2. Кипнис Н. М. Допустимость доказательств в уголовном судопроизводстве. – М.: Юристъ, 1995. – 128 с.
3.Маланюк Андрій Григорович. Провадження у кримінальних справах, пов'язане з міжнародними відносинами, за законодавством України : Дис... канд. юрид. наук: 12.00.09 / Львівський національний ун-т ім. Івана Франка. - Л., 2004. - 237арк. - Бібліогр.: арк. 192-215.
e-mail: wind_of_change11@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
