Author: Миколаєць Вікторія Анатоліївна, студентка юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
[Labour law and public guarantee law]
Конституція України наряду з проголошенням нашої держави суверенною, незалежною, демократичною, соціальною та правовою державою, закріплює ряд первинних прав та обов’язків у ІІ розділі, серед яких одне з основних соціально-економічних прав громадян – право на працю.
Ст. 43 Конституції України проголошує: Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується(ч.1). Крім того зазначено в ч.2: Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб[1;25].
Однак чи доцільним є таке право на працю, закріплене Конституцією? Чи може держава дійсно забезпечити громадянину його право на працю «...яку він вільно обирає, та на яку вільно погоджується»? Необхідно врахувати і той факт, що держава не є монополістом на ринку роботодавців і саме тому не може гарантувати кожному громадянину можливість «…заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується…», тобто не може гарантувати здійснення громадянином його права на працю.
В зв’язку з цим, вважаю таке закріплення Конституцією права на працю, яке держава не може забезпечити на відповідному рівні є правовою фікцією та є ознакою недосконалості конституційного механізму проголошення прав, які з огляду на їх характер не можуть бути проголошені взагалі. Як відмічено проф. П.Д. Пилипенком: складається враження, що закріплення у ст.43 Конституції України права на працю має, скоріше, політичний, а не правовий підтекст [3;5].
Дійсно, закріплене право на працю в Конституції та наступне в Кодексі законів про працю України не є гарантією того, що одразу, наприклад, після навчання у школі, чи-то вищого навчального закладу, декретної відпустки, проходження військової служби і тим більше з місць позбавлення волі людина може отримати роботу, яка відповідає його професійним здібностям, знанням, та характеру, яка зможе забезпечити гідне життя усій сім’ї. Проголошені в Конституції України норми щодо забезпечення права на працю є декларацією, є тією правовою гарантією до якої ми прямуємо.
Держава справді не зможе працевлаштувати населення України відповідно до їх « …професійної кваліфікації, роду занять…», якщо вона не є монополістом у цій сфері. До того ж зазначена норма в Кодексі законів про працю, де громадянам гарантується право на працю включає в себе поняття вільного вибору професії, що аж ніяк не співпадає з перекваліфікацією чи перепідготовкою (забезпечується Державною службою зайнятості), передбачені цією ж статтею та статтею 43 Конституції України.
Отож, на цьому етапі вбачаю деяку неврегульованість в цьому аспекті. Вважаю, що доцільним буде закріплення в Конституції України не «права на працю», а «свободу праці», яка включає право особи розпоряджатися своїми здібностями до праці шляхом укладення трудового, цивільно-правового договору, вступу на державну, військову, альтернативну службу, зайняття підприємництвом, творчою та іншою, незаборонену законом діяльністю.
Закріплення «свободи праці» передбачає як вільний вибір такої, так і можливість особи не займатися трудовою діяльністю взагалі. Крім того, така свобода забороняє примусову працю як таку, що є важливою гарантією створення правового, демократичного суспільства. Така позиція знайшла відображення в Конституції Російської Федерації 1993р., де закріплюється свобода праці, як право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати вид діяльності та професію.
Обов’язком держави у цій сфері є забезпечення належних умов до праці, соціальних гарантій, відповідних органів по нагляду за охороною праці, органів контролю та нагляду за дотриманням норм чинного законодавства тощо.
Отож, зміна декларативного «права на працю» «свободою праці» у Конституції України призведе не лише до покращення правового регулювання трудових відносин, а й сприятиме підвищенню праворозуміння населення.
Література:
1. Конституція України: Офіц.видання.-К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2007.-136с;
2. Кодекс законів про працю України: чинне законодавство зі змінами та доповн. станом на 1 верес.2009р.-К.: ПАЛИВОДА А.В., 2009.-104с;
3. Пилипенко П.Д. Проблеми теорії трудового права – Львів: Видавн. центр ЛНУ ім..Франка,1999.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
