Iustitia fundamentum regnorum. – Правосудие – основа государств.
Визначальною передумовою практичного виявлення принципу верховенства права та ефективного захисту прав і свобод людини у будь-якій державі є функціонування незалежного і неупередженого суду.
Існуючі традиції у побудові судової влади української незалежної держави беруть свої витоки з 90-х років ХХ сторіччя. З прийняття Декларації про державний суверенітет України (вiд 16.07.1990 № 55-XII) та Акта проголошення незалежності (вiд 24.08.1991 № 1427-XII), Україна отримала у спадок систему радянського правосуддя, яка мала суттєві відмінності від європейських систем. Саме ці, доленосні для українського державотворення, нормативно-правові акти і заклали підвалини для реформування тодішньої системи правосуддя. Така необхідність була обумовлена тим, що суди республіки, вся система юстиції і чинне законодавство, яке регулює діяльність правоохоронних органів, переживають глибоку кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їх діяльність. Суди не завжди надійно охороняли права і свободи людини, являли собою важливий інструмент командно-адміністративної системи і змушені були бути провідниками її волі. Суд не мав влади, а влада безконтрольно користувалась судом.
Переважна більшість провідних вчених все частіше говорить про те, що з набуттям у 1991 році незалежності, судова система України фактично знаходиться у постійному реформуванні: систематично змінюється матеріальне та процесуальне законодавство, створюються нові суди, зростає чисельність суддів та ін. Яскравим підтвердженням такої думки серед провідних фахівців може слугувати цитата із інтерв’ю Голови Вищого адміністративного суду України О. Пасенюка «Судова реформа в Україні майже одноліток її незалежності.» [1]. Чи справді це так? Відповідь на це питання ми зможемо отримати здійснивши коротке історико-юридичне дослідження реалізації судово-правової реформи в Україні за роки її незалежності.
Так, проводячи комплексне наукове дослідження цього питання (звісно не в рамках даної статті) можна виокремити такі її етапи: перший етап реформи розпочався після прийняття Постанови Верховної Ради України “Про Концепцію судово-правової реформи в Україні” 28 квітня 1992 року та тривав до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року; другий етап реформи припадає на період між 28 червнем 1996 року та до ухвалення Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових актів 21 червня 2001 року, яке отримало назву “малої” судової реформи; третій етап розпочався від моменту проведення “малої” судової реформи [5] та тривав до затвердження Указом Президента України Концепції реформування системи кримінальної юстиції України від 8 квітня 2008 року; четвертий етап реформи у часовому вимірі припадає на період між 8 квітня 2008 року до 18 березня 2009 року, коли у Верховній Раді України були проведенні парламентські слухання «Про стан правосуддя в Україні», підготовлені профільним комітетом ВРУ з питань правосуддя. Результатами проведення яких стали численні напрацювання на законодавчому рівні проектів принципових змін та доповнень до Законів України «Про судоустрій України» та «Про статус суддів». Вважаємо за доцільне зазначити деякі з них: проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» (реєстр №3606 від 14.01.2009), внесений народним депутатом України В.В. Шемчуком, - щодо формування кваліфікаційних комісій; проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій України» (реєстр №3641 від 22.01.2009), внесений народним депутатом України Д.М. Притикою, - щодо вимог до кандидатів на посаду членів кваліфікаційної комісії суддів; проект Закону про внесення змін до статті 13 Закону України «Про статус суддів» (реєстр №4006 від 03.02.2009), внесений народними депутатами України Я.П. Табачніком та М.В. Дживагою, - щодо недоторканності суддів. І нарешті, в п’ятий етап судово-правової реформи можна виділити проміжок часу від 18 березня 2009 року до сьогодення. Так, мова іде саме про впровадження напрацьованих та запропонованих на парламентські слухання «Про стан правосуддя в Україні» змін, адже загальновідомим є факт, що кардинальне реформування судової гілки влади, яке відбувається на реаліях сьогодення – матиме відчутні позитивні результати принаймні через декілька років.
Таким чином, можемо констатувати: судова реформа залишається пріоритетом для України вже доволі тривалий час. Важливість судової влади для нашої країни відображена у статті 6 Конституції України, яка встановлює: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову». Положення статті 126 Основного Закону конкретизували цю норму визначивши, що судові органи виконують свої функції незалежно від законодавчої і виконавчої влади. Судова влада в Україні виступає як незалежний інститут в ієрархії структури державної влади, окрім цього, компетенція і повноваження органів судової влади закріплені у спеціальному розділі КУ. Таким чином, конституційні основи побудови судової влади підкреслюють її характерні властивості – самостійність, винятковість та повноту.
Отже, одним із стратегічних завдань розвитку державності в Україні було і залишається проведення судово-правової реформи, яка має своєю метою становлення в Українській державі незалежної судової влади та приведення до вимог суспільних потреб правосуддя як ідеалу справедливості і верховенства права у світлі міжнародних стандартів та основоположних принципів судочинства.
Безперечно, перш ніж реформувати, необхідно створити цілеспрямовану, науково обґрунтовану методологічну основу розвитку правосуддя в Україні, визначити шляхи удосконалення законодавства в цій сфері, усунути негативні тенденції, що мають місце внаслідок непослідовності та поспішних, незважених рішень, ознайомитися із позитивним надбанням інших країн світу [2].
Для виконання стратегічних завдань у сфері реформування судової системи, з урахуванням позитивного досвіду попередніх реформ, необхідно в котрий раз виокремити основні види порушень в діяльності судів, які слугуватимуть «відправними точками» та визначатимуть основні напрями судово-правової реформи у світлі сьогодення. Переважна більшість фахових науково-дослідних та статистичних структур до таких проблем відносять: 1) надмірна політизованість при формуванні «наповненні живою силою» судової системи з боку ВРУ (рішення приймає політичний орган, для якого питання суддівського корпусу не є пріоритетним); 2) недотримання строків розгляду судових справ; 3) неоднозначність судової практики (непоодинокими є випадки, коли суди у схожих справах ухвалюють різні, часто протилежні рішення); 4) не належна професійна компетентність суддів.
Серед причин зазначених порушень слід назвати наступні: 1) відсутність комплексного бачення та напрямків проведення судово-правової реформи (спостерігається активна законопроектна робота на рівні змін та доповнень окремих норм профільних законів, яка ще й характеризується протилежними шляхами вирішення одних і тих же проблем); 2) недостатнє фінансування (крім того, законодавство немає приписів про відповідальність за несвоєчасне та неповне надання бюджетних коштів); 3) перевантаженість місцевих судів (станом на березень 2009 року, за середньостатистичними підрахунками, у судді місцевого суду є близько 30 хвилин задля вивчення та вирішення справи, аби упоратись із місячним навантаженням по кількості отримуваних справ); 4) недоступність правосуддя, що в свою чергу обумовлено певними складнощами у розмежуванні юрисдикції судів; проблемами доступу до суду сільського населення; 5) неефективність механізму виконання судових рішень; 6) недосконалість системи формування суддівського корпусу та механізму дисциплінарної відповідальності суддів.
У світлі бачення наведених проблем, свою позицію щодо подальшого перебігу судової реформи висловив Міністр юстиції України Микола Оніщук, зокрема, це зміна системи доступу до професії судді та механізму відповідальності суддів, запровадження спеціальної підготовки кандидатів на посаду судді, а також вдосконалення системи судового устрою та правил судочинства [3].
Серед пропонованих змін, які наближатимуть українську судову владу до європейських та світових стандартів, з урахуванням вже запропонованих, можна виділити наступні:
1) належне висвітлення в ЗМІ діяльності та функціонування судової влади. Адже загальновідомим є факт, що для судової системи характерною є певна «закритість» від стороннього погляду. Судді не завжди прагнуть до контактів із журналістами, майже не намагаються активно формувати позитивну громадську думку про себе, свою роботу, роз'яснювати і коментувати власні дії, використовуючи потенціал преси. Але розвиток інформаційного суспільства, підвищення ролі та значення засобів масової інформації у формуванні світогляду громадян поставило органи державної влади, в тому числі судову владу, перед необхідністю формування інформаційної політики, створення умов щодо відкритості та прозорості своєї діяльності;
2) для зменшення навантаження на суддів та деякі суди доцільно було б зробити наступний крок: законодавчо закріпити можливість тимчасового переведення судді для допомоги в роботі та зміцнення сусіднього суду. Максимальна тривалість такого переведення повинна бути обмежена законом. Узаконення в Україні такої процедури не суперечило б європейським стандартам. Відповідно до Європейської хартії про закон «Про статус суддів», а також Пояснювальної записки до цієї хартії у міжнародній практиці застосування такої процедури дозволяється [4].
3) як би держава не поліпшувала систему судоустрою і судочинство загалом, рівень правосуддя все ж залежить від судді. Тому систему добору, підготовки, визначення кваліфікації та призначення на посаду судді необхідно вдосконалювати. На наш погляд, вітчизняна система добору суддів повинна забезпечити не тільки необхідні передумови для призначення на посади суддів найбільш підготовлених юристів з певним життєвим досвідом і віком, але (і це найголовніше) осіб з високими моральними якостями. Адже в Україні поки що ніхто спеціально не вивчає ділові якості кандидата в судді, його психічні особливості, поведінку, комунікативні та організаційні здібності, вміння слухати. Також ніхто не вивчає чи це спокійна та об’єктивна, неупереджена і чесна людина. Тому при законодавчому закріпленні єдиної процедури та вимог щодо добору кандидатів на посаду судді необхідно врахувати і ці вимоги стосовно моральних якостей кандидатів. Очевидно, що це може бути вимога надавати не тільки характеристику, а й рекомендацію за місцем навчання, роботи, проживання, публікації даних про кандидата в пресі. При поверненні зі стажування - висновок компетентної комісії за результатами стажування тощо [4];
4) впровадження та розвиток альтернативних способів вирішення спорів.
Таким чином, впроваджуючи демократичні ідеї правосуддя, вироблені світовою практикою і наукою, необхідно здійснювати з урахуванням національних історико-правових особливостей при залученні позитивного міжнародного досвіду.
Джерела:
1. Газета «Голос України» № 62 (43120) від 1 квітня 2008 року;
2. Грошевий Ю.М. Інстанційна побудова судової системи України. – Матеріали науково-практичної конференції;
3. Микола Оніщук: «Реформувати судову систему потрібно негайно». -http://www.minjust.gov.ua/0/19167;
4. М.М. Микієвич, М.М. Микієвич Деякі аспекти впровадження європейських стандартів у процесі реформування судової системи України. - file://localhost/D:/Наукова%20стаття%20№2/7/Верховний%20Суд%20України.mht;
5. Сердюк В.О. Проблеми реалізації судово-правової реформи в Україні (1991-2004 рр.).- дис. канд. юрид. наук;
1. Функціонування судової гілки влади: проблеми та шляхи підвищення ефективності. file://localhost/D:/Наукова%20стаття%20№2/Функціонування%20судової%20гілки%20влади_%20проблеми%20та%20шляхи%20підвищення%20ефективності.mht.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
