Становлення правової держави України безпосередньо пов’язано зі справедливим і доступним правосуддям, яке б відповідало міжнародно-правовим стандартам. Суд у правовій державі є органом державної влади, який розглядає будь-які спори та конфлікти між громадянами, юридичними особами та державою, здійснює дослідження доказів і надалі вирішує спір через прийняття індивідуального правового акта – документа, який містить владний припис суду як органу державної влади, що стосується осіб, які брали участь у судовій справі, є для них обов’язковим та підлягає виконанню через органи державної виконавчої служби. При цьому прийняте судове рішення після закінчення встановленого процесуального строку для його оскарження, стає стабільним, і не підлягає зміні або запереченню з боку будь-яких суб’єктів, у тому числі суду.
Одним із процесуальних інститутів, який забезпечує стабільність та авторитетність актів правосуддя є інститут преюдиції.
М.А. Гурвіч визначає преюдиційність через єдність двох її сторін – позитивної та негативної. Позитивна сторона преюдиційності визначається ним як властивий рішенню суду імператив (наказ), направлений до суду та інших установ та осіб, керуватися в іншому процесі чи в іншому юрисдикційному акті, в якому підтверджені судовим рішенням факти та правовідносини служать фактичною підставою, раніше винесеним щодо цих фактів та правовідносин рішенням. [1, C. 161-162]
Негативна сторона преюдиційності заключається в недопущенні перегляду вказаних фактів та правовідносин в новому судовому процесі чи в порядку іншого юрисдикційного розгляду. [1, C. 162]
Подібну концепцію М.А. Гурвіча про позитивну та негативну сторони преюдиційності розвиває О.В. Шиманович, яка називає преюдиційністю неприпустимість заперечення для осіб, які брали участь у справі, та їх правонаступників, а для суду – дослідження в іншому процесі фактів і правовідносин, встановлених рішенням суду, що набрало законної сили. [2, C. 100]
Такою ж є позиція М.Й. Штефана, який визнає обов’язковість судового рішення, і відповідно фактів та обставин, які ним встановлені для осіб, що брали участь у справі і яких ці обставини (факти) стосуються. Заперечення суду та осіб, що брали участь у справі, по якій прийнято рішення, що має преюдиційне значення, входить у суперечність із такою властивістю судового рішення як обов’язковість [3].
В той же час окремі науковці, зокрема В.І. Тертишніков [4, C. 234] та О.І. Бережний [5] називають преюдиційністю обов’язковість для суду фактів, підтверджених судовим рішенням, що вступило в законну силу, при розгляді справи, пов’язаної із справою, по якій прийнято дане рішення, при цьому не згадуючи про неприпустимість заперечення цих фактів особами, яких ці факти стосуються, або особами, які брали участь у справі, по якій прийнято рішення, що має преюдиційний характер.
На нашу думку, необхідно погодитися з першою точкою зору, що висловлена М.А. Гурвічем та О.В. Шиманович, оскільки судове рішення, що набуло законної сили і відповідно є обов’язковим для осіб, що брали участь у справі, інших громадян, суду та інших органів державної влади, відповідно ті обставини та факти, які встановлені судом у винесеному ним судовому рішенні, мають бути враховані та визнані як судом, так і особами, яких ці факти (обставини) стосуються. Розгляд же преюдиційності лише як засобу звільнення від доказування, є звуженням сутності інституту преюдиційності.
Немає одностайності в процесуальній літературі і щодо того, що власне є преюдиційність – властивістю судового рішення, наслідком його обов’язковості та виключності, властивістю законної сили судового рішення чи її складовою. В будь-якому випадку преюдиційність пов’язується із законною силою судового рішення, яка розглядається як набуття судовим рішенням рис акта правосуддя, спрямованого на виконання завдань цивільного судочинства [3, C. 368], обов’язковість судового рішення, правова дія судового рішення, яка полягає у встановленні прав та обов’язків сторін [9, C. 28], а встановлені рішенням суду права підлягають негайному виконанню за вимогою уповноважених осіб [8, C. 139].
М.Б. Зейдер [6, C. 119-120], Д.І. Полумордвінов [7] та Ю.В.Білоусов [9, C. 185] розглядають преюдиційність як властивість або наслідок вступу рішення у законну силу.
С.М. Абрамов [10, C. 276] та М.О. Гурвіч [1] розуміють законну силу судового рішення як сукупність трьох властивостей – незмінність, виключність та виконуваність. Преюдиційність ними виділяється як наслідок виключності судового рішення, тобто неможливості його зміни після закінчення строку оскарження і набрання рішенням законної сили. О.В. Шиманович вважає, що преюдиційність не можна змішувати з виключністю: правило виключності відвертає новий судовий розгляд і вирішення тотожної вимоги, а у правилі преюдиційності мова йде про неприпустимість перевирішення окремих питань щодо юридичних фактів, які раніше вже були вирішені в іншій справі, і мають значення для даної справи [2, C. 99].
М.Й. Штефан виводить преюдиційність із загальнообов’язковості судового рішення, оскільки обставини, визнані у судовому рішенні не підлягають сумніву та запереченню з боку сторін, третіх осіб та суду. [3, C. 369].
Вважаємо, що необхідно погодитися з тезою про те, що преюдиційність є наслідком вступу рішення у законну силу, властивістю судового рішення.
По-перше, преюдиційність не є властивістю судового рішення, оскільки обставини, що містяться у рішенні, не потребують доведення тільки, коли рішення набуде законної сили. Доти дані обставини не матимуть безспірного характеру і потребують додаткової перевірки. Тому преюдиційність є властивістю тільки рішення, що набрало законної сили, наслідком набрання рішення законної сили. Судове рішення, що законної сили не набрало матиме лише ознаки законності та обґрунтованості (стаття 213 Цивільного процесуального кодексу України), постановлення у певній процесуальній формі (стаття 208), за встановленим змістом (стаття 215) та проголошеним публічно (стаття 218).
По-друге, виключність судового рішення тільки відвертає новий судовий процес із такими ж позовними вимогами і щодо тих же осіб, по яким прийнято рішення. Преюдиційність передбачає врахування у новому процесі окремих обставин, встановлених у судовому рішенні, прийнятих у попередньому судовому процесі, тобто виключає не судовий процес, а нове встановлення вже встановлених обставин, то преюдиційність та виключність є різними властивостями рішення, що набрало законної сили.
По-третє, не можна змішувати преюдиційність судового рішення із його обов’язковістю, оскільки обов’язковість означає наявність у судовому рішенні владного припису, який підлягає виконанню. Преюдиційність передбачає обов’язковість для суду врахувати обставини, встановлені іншим судовим рішенням, але в той же час і неможливість заперечення цих обставин особами, які брали участь у попередньому процесі. А останнє зближує преюдиційність з незмінністю судового рішення, тобто неможливістю його заперечення або оскарження в формах, що не передбачені процесуальним законодавством.
Таким чином, преюдиційність можна охарактеризувати як наслідок набрання судовим рішенням (ухвалою) законної сили, властивість рішення, що набрало законної сили, яка виявляється у обов’язковості врахування та використання обставин (фактів та правовідносин), що встановлені судом при вирішенні даної судової справи, при розгляді іншої судової справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини; неприпустимості заперечення з боку осіб, що брали участь у процесі, та інших осіб щодо встановлених судом фактів.
Література:
1. Гурвич М.А. Судебное решение: Теоретические проблемы. – М.: Юридическая литература, 1976. – 176 с.
2. Шиманович О. М. Законна сила судового рішення // Підприємництво Господарство Право. – 2004. – № 10. – С. 98-101.
3. Штефан М.Й. Цивільний процес: Підручник для юридичних спеціальностей вищих закладів освіти. – К.: Ін Юре, 1997. – 608 с.
4. Україна. Закони. Цивільний процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар / Тертишніков В.І. – Х.: Консум, 2003. – 408 с.
5. Бережний О.І. Преюдиціальність судових рішень у кримінальних справах: Автореф. дис. … к-та юрид. наук: 12.00.09 / Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого. – Х., 2003. – 33 с.
6. Зейдер Н.Б. Судебное решение по гражданскому делу. – М.: Юридическая литература, 1966. – 192 с.
7. Полумордвинов Д.И. Законная сила судебного решения. – Тбилиси, 1964. – С. 28.
8. Авдюков М.Г. Судебное решение. – М.: Госюриздат, 1959. – С. 139
9. Цивільний процес: Навчальний посібник / А.В. Андрушко, Ю.В. Білоусов, Р.О. Стефанчук, О.І. Угриновська та ін. – За ред. Ю.В. Білоусова. – К.: Прецедент, 2005. – 293 с.
10. Абрамов С.Н. Советский гражданский процесс. – М.: Госюриздат, 1952. – С. 276.
e-mail: lawyer-R@mail.ru; GRDemo@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
