ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ РЕГУЛЮВАННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО СЕРВІТУТУ В УКРАЇНІ
25.05.2010 23:43
Автор: Слизченко Володимир Володимирович, студент юридичного факультету Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка
[Екологічне право. Земельне право. Аграрне право]
За часів СРСР в умовах панування, зокрема державної власності, розвиток речових прав на чужі речі у цивільному законодавстві було зведено нанівець. Але сьогодні, на сучасному етапі розвитку незалежної України, існують такі суспільні відносини, які потребують врегулювання не тільки за допомогою норм права власності, а й інших речових прав, відомих ще за часів Стародавнього Риму[4].
Глава 16 Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р., розкриває поняття права земельного сервітуту, а Цивільний кодекс України виділяє серед речових прав на чуже майно право користування чужим майном (сервітут)[7].
Цивільний кодекс встановлює досить широкий перелік обмежених речових прав, проте обмежені речові права беруть свій початок з права власності, яке у цивільному праві стоїть на першому місці [2].
Потреба в існуванні обмежених речових прав є незаперечною і необхідною умовою розвитку нормальних економічних відносин, але варто зауважити, що потрібно не тільки «проголосити» існування таких інститутів у системі цивільного права, а й розробити досконалий порядок їх використання на практиці, а саме цього, як правило, і не вистачає українському законодавству. Незважаючи на те, що Цивільний кодекс України вже діє майже протягом семи років, існує багато колізій та прогалин між ним та Земельним кодексом України в цілому, та у правовому регулюванні земельного сервітуту зокрема.
Цивільний кодекс України (ЦК) 2003 р. за сферою правового регулювання є значно ширшим (майнові, немайнові відносини) по відношенню до Земельного кодексу України. Натомість, Земельний кодекс є кодексом, який регулює конкретну, земельну сферу суспільних відносин.
Водночас слід зауважити, що окремі норми основних положень Цивільного кодексу потребують земельно-правової спеціалізації [5].
Земельний сервітут передбачає існування двох земельних ділянок, одна з яких обтяжена сервітутом (обслуговуюча земельна ділянка), а інша, забезпечена земельним сервітутом – пануюча земельна ділянка [3].
Розглянемо розбіжності, які існують у регулюванні відповідних інститутів у Земельному кодексі та Цивільному кодексі.
Почати потрібно із визначень, які подано у згаданих нормативно-правових актах, зокрема у ст. 98 Земельного кодексу України визначено: «Право земельного сервітуту – це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками)», тоді як ст. 401 нового Цивільного кодексу України пропонує наступну дефініцію: «Право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут)».
Відмінність полягає у тому, що за Земельним кодексом України земельний сервітут встановлюється лише щодо земельної ділянки (ділянок), тоді як новий Цивільний кодекс передбачає можливість встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів або іншого нерухомого майна. Звичайно, Цивільний кодекс України у ст. 401 ширше застосовує поняття земельного сервітуту, проте порівняно із Земельним кодексом України Цивільний кодекс уникає чіткості, що у свою чергу сприяє різному тлумаченню норм права та додатково посилання на інші нормативно-правові акти.
Безсумнівно, визначення поняття «сервітут» у Земельному кодексі є більш юридично коректним, адже у цьому визначенні робиться акцент на те, що сервітут – не просто право користування чужою земельною ділянкою, а право обмеженого користування. Отже, це право належить до числа обмежень на земельні ділянки на рівні з правом постійного користування або оренди. Йдеться про можливість власника земельної ділянки, щодо якої встановлений сервітут, укладати будь-які цивільно-правові договори: купівля-продаж, міна, дарування тощо, оскільки на підставі ст. 101 Земельного кодексу України дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Встановлення ж земельного сервітуту призводить лише до відносного зменшення кількості можливих варіантів використання обслуговуючої земельної ділянки її власником (користувачем) – або просто до сумісного використання частини земельної ділянки (наприклад, право проходу не виключає те, що і власник земельної ділянки буде ходити там же) [1].
У зазначених нормативно-правових актах існують також розбіжності щодо суб’єктів, які можуть бути стороною договору про встановлення земельного сервітуту. Так в ч. 3 стаття 101 Земельного кодексу України, крім суб’єктів зазначених у ч.1, 2 ст. 100 вирізняє ще й таких суб’єктів як: «Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут. Натомість ч.2 ст. 401 нового Цивільного кодексу України виділяє лише власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а також інших, конкретно визначених осіб, не вказуючи на них.
Також, деякі неточності існують в обох кодексах щодо плати за земельний сервітут, зокрема ч.3 ст. 101, Земельного кодексу передбачає: «Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом», тоді як ч.3 ст. 403 нового Цивільного кодексу України зазначає: «Особа, яка користується сервітутом, зобов’язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду». Отже, розбіжність полягає у тому, що у першому випадку, особи, земельна ділянка яких обтяжена сервітутом, можуть вимагати плату у всіх випадках, крім тих, коли закон не передбачає можливість такої вимоги, тоді як у другому – така вимога може бути обмежена не лише законом, а й умовами договору, рішенням суду або заповітом.
Існують також деякі розбіжності у Цивільному та Земельному кодексах щодо підстав припинення дії земельного сервітуту, зокрема, ст. 102 Земельного кодексу передбачає вичерпний перелік підстав, за яких можливе припинення права земельного сервітуту, тоді як новий Цивільний кодекс України у ст. 406, крім загальних підстав припинення сервітуту зазначає: «Сервітут може бути припинений в інших випадках, встановлених законом». На даний час у законодавстві України відсутній спеціальний закон, який б регулював право користування чужим майном на який посилається, зокрема, Цивільний кодекс України у врегулюванні земельного сервітуту [4].
Отже, можна зробити висновок про те, що між Цивільним та Земельним кодексами України існує ряд неузгодженостей та колізій у правовому регулюванні саме земельного сервітуту, що на практиці призводить до ускладнень реалізації права обмеженого користування чужою земельною ділянкою, оскільки фактично окремі аспекти земельного сервітуту регулюються виключно нормами діючого Земельного кодексу України, а інші – Цивільним кодексом України. На нашу думку, дану проблему можна вирішити двома шляхами: по-перше, можна привести у відповідність між собою згадані вище нормативно-правові акти; по-друге, можна виключити з Цивільного кодексу України норми, щодо регулювання інституту земельного сервітуту з метою уникнення дублювання норм, які вже прописані іншим нормативно-правовим актом та створити спеціальний нормативно-правовий акт по регулюванню земельного сервітуту.
Джерела:
1. Алексеева С. Проблемы правового применения института права земельного сервитута // Підприємництво, господарство і право.- № 9, 2005.
2. Кулинич П. Право земельного сервітуту: поняття, види та порядок реалізації// Юридичний журнал, № 10(16)2003. – с. 65.
3. Матвійчик Л., Пімахов Д. Правовий статус сервітутів і обмежень прав на земельні ділянки // Юридичний вісник України, № 16, 2002.
4. Марусенко Р.І. Правові аспекти земельних сервітутів в Україні. Автореф. Дис.. к.ю.н.:12.00.06.- К. -2005. - 19с.
5. Титова Н.І. Співвідношення Земельного та Цивільного кодексів України: деякі проблеми // Право України, 2004.-№ 3.-С.71-77
6. Науково-практичний коментар Земельного кодексу України // за ред. Медведчука В.В. – К.: Юрінком Інтер, 2004. – с. 260-268.
7. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України // за ред. Дзери О.В., Кузнєцової К.С., Луця В.В. – К.: Юрінком Інтер, 2005. – Т. 1 – с. 673-683.
е-mail: srvkit@ukr.net; vov4ik29@bigmir.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
