Більшість вбивств через необережність вчиняються особами як результат порушення ними правових норм, що закріплюють правила обережності, безпечного здійснення діяльності тощо [4, с.84]. Саме з метою захисту суспільства від негативних проявів таких порушень законодавством багатьох країн передбачено кримінальну відповідальність за необережні злочини, в тому числі і необережне вбивство [3, с.187]. Непоодинокими є випадки помилкової кваліфікації необережних вбивств правозастосовними органами, що прямо порушує права особи. В такому контексті дослідження з теоретичної та практичної позиції специфіки кваліфікації вбивства через необережність є актуальним в рамках тематики конференції.
В даному дослідженні торкнемось аспектів кваліфікації розглядуваного злочину, оминувши інші проблеми, що стосуються необережного вбивства та є загалом достатньо дослідженими у науці кримінального права [1, с.3].
Вбивство через необережність як кримінально – протиправне діяння передбачене як самостійний склад злочину (ст.119 Кримінального кодексу України (далі – КК)), а також як складова (елемент) об'єктивної сторони іншого злочину (ч.3 ст.135; ч.2 ст.139; ч.3 ст.414 КК тощо).
Необережне вбивство характеризується необережною формою вини щодо наслідку, що зумовлено специфікою конструкції даного складу злочину як матеріального; з цього випливає, насамперед, те, що вина по відношенню до діяння може набувати і форми умислу.
З урахуванням наведеного доречно буде виділяти такі типові кримінально – правові ситуації [5, с.252], що виникають в процесі кваліфікації вбивства через необережність:
1. Діяння, що призвело до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, але саме умисним злочином не є або таким не визнано. При необережній формі вини щодо наслідків (заподіяння смерті) вчинене кваліфікується лише за ч.1 ст.119 КК. Правозастосовним орієнтиром в даній ситуації є п.26 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 року №2. Даний підхід не виключає наявність відповідальності інших видів за вчинене діяння. В цій ситуації має місце кваліфікація одиничного злочину за відповідною спеціальною статтею 119 КК; приєднуємось до позиції щодо необхідності зміни законодавчого формулювання цієї норми та викладення даного складу злочину через більш точну та обґрунтовану категорію типу «необережне спричинення смерті», оскільки термін «вбивство» передбачає наявність умислу.
2. Діяння, що спричинило смерть потерпілого, має свідомий, цілеспрямований характер і передбачене як ознака юридичного складу іншого умисного злочину, але цей злочин не охоплює смерть потерпілого або заподіяння йому тяжкого тілесного ушкодження як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (чч.1, 2, 3, 4 ст.296 КК тощо). За наявності необережної форми вини щодо заподіяння смерті потерпілому вчинене має розглядатися як сукупність злочинів (згідно правил ст.33 КК) і кваліфікуватися за відповідною статтею (частиною статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за діяння, яке в даній ситуації призвело до смерті потерпілого, та ч.1ст.119 КК. Такий підхід визнається і правозастосовною практикою, зокрема, п.13 ППВСУ «Про судову практику у справах про хуліганство» від 22 грудня 2006 року №10. Кваліфікація в даній ситуації, на нашу думку, видається обґрунтованою та відповідає правилам реальної сукупності.
3. Діяння, що призвело до заподіяння смерті потерпілому, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачено як ознака іншого юридичного складу умисного злочину, і цей склад включає заподіяння потерпілому тяжкого тілесного ушкодження як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (ч.4 ст.187, ч.4 ст.189 КК тощо). При наявності необережної форми вини щодо спричинення смерті потерпілому, вчинене має кваліфікуватися за сукупністю злочинів – за відповідною частиною статті Особливої частини КК, що передбачає відповідну кваліфікуючу ознаку (на зразок «…поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження…») і за ч.1 ст.119 КК. При цьому необережне вбивство виступає як самостійний злочин, а також і як чинник, що зумовлює кваліфікацію за частиною статті із кваліфікуючою обставиною «заподіяння тяжкого тілесного ушкодження» (хоча формально останнє не мало місця). У правозастосовній практиці така кваліфікація є загальноприйнятою в аналогічних ситуаціях, зокрема, орієнтиром виступає п.11 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти власності» від 6 листопада 2009 року №10. На нашу думку, не зовсім правомірним видається останній підхід, оскільки в даному випадку смерть потерпілого відображається при кваліфікації за ч.1 ст.119 КК; діяння, що призвело до смерті – за статтею, що передбачає відповідний склад злочину, при чому посилання на частину, яка передбачає заподіяння тяжких тілесних ушкоджень є зайвим і неправомірним, оскільки такі наслідки не лише вже відображені на рівні ст.119, а й характеризуються необережною формою вини – тому і не можуть бути кваліфікуючою обставиною в даному випадку.
4. Діяння, що спричинило смерть потерпілого, має свідомий, цілеспрямований характер, передбачене як елемент юридичного складу іншого умисного злочину, і цей склад включає смерть потерпілого як обов'язкову чи альтернативну ознаку його об'єктивної сторони (ч.2 ст.121, ч.3 ст.258 КК тощо). В даному випадку при необережній формі вини щодо смерті потерпілого вчинене кваліфікується лише за відповідною частиною статті КК, що передбачає відповідальність за злочин, яким охоплюється необережне спричинення смерті; кваліфікація на рівні ст.119 КК не відбувається. В наведених ситуаціях доречно користуватися і правилами конкуренції кримінально – правових норм (зокрема, загальної і спеціальної норми) [2, с.408]. Вважаємо, що такий підхід є правильним, адже він виключає подвійне інкримінування вчиненого діяння.
5. Діяння, що спричинило смерть потерпілого має свідомий цілеспрямований характер і передбачено як елемент об'єктивної сторони іншого складу злочину і цей склад передбачає наявність кваліфікуючої ознаки спричинення тяжких наслідків чи особливо тяжких наслідків (стст.152, 153, 365 КК). В разі необережного ставлення до наслідків (смерті потерпілого) вчинене кваліфікується відповідно за ч.4 ст.152, ч.3 ст.153, ч.3 ст.365 КК – тобто за кваліфікуючою ознакою спричинення особливо тяжких чи тяжких наслідків. Правозастосовним орієнтиром виступають положення п.11 ППВСУ «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30 травня 2008 № 5; п.26 ППВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 року №2 (щодо стст.152, 153 КК); п.11 ППВСУ «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» від 26 грудня 2003 року №15 (щодо ст.365 КК). Очевидно, що така кваліфікація випливає із розміру санкцій зазначених статей та ст.119 КК. Вважаємо, що в силу відсутності прямої вказівки закону на обсяг понять «особливо тяжкі наслідки», «тяжкі наслідки» доречно доповнити відповідні статті примітками із описом такого, пріоритетним видається закріплення в диспозиціях стст.152, 153, 365 КК смерті потерпілого як кваліфікуючої ознаки (альтернативної) з огляду на специфічність та важливість цього об'єкта кримінально – правової охорони. Підтвердженням наведеного, вважаємо, зокрема, проблемність ситуації кваліфікації за ч.2 (3) ст.15, ч.4 ст.153 КК – тобто правомірність і обґрунтованість охоплення замахом на зґвалтування смерті потерпілого.
Отже, окремі із наведених підходів кваліфікації необережного вбивства потребують вдосконалення. Зокрема, у третій із описаних ситуацій слід здійснювати кваліфікацію за сукупністю, але без посилання на тілесні ушкодження (такі охоплюються необережним вбивством). А при необережному спричиненні смерті при вчиненні злочинів, передбачених стст.152, 153, 365 КК слід посилатись на ст.119 КК. Остання пропозиція є актуальною до визначення обсягу у КК понять «тяжкі наслідки», «особливо тяжкі наслідки».
Література:
1. Гороховська О.В. Кримінальна відповідальність за вбивство через необережність: Автореф. дис. … к. ю. н. / Національна академії наук України. Інститут держави і права ім. В.М. Корецького. – К., 2003. – 14с.
2. Грищук В. Вбивство через необережність за Кримінальним кодексом України 2001 року // Вісник Львівського університету імені Івана Франка: Серія юридична. – Львів. – 2003. – Вип. 38. – С. 405 – 417.
3. Круміна М.В. Законодавство окремих зарубіжних країн про кримінальну відповідальність за вбивства та тілесні ушкодження, вчинені через необережність // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ. – К., 2006. – № 2. – С. 186 – 192.
4. Круміна М. Кримінологічна характеристика особи, що вчиняє вбивства і тілесні ушкодження з необережності // Право України, 2006. - №2. – С.82 – 85.
5. Науково – практичний коментар до Кримінального кодексу України. Відповідальний редактор С.С. Яценко. Вид. 4-е, перероб. та доповн. – К.: «А.С.К.», 2005. – 841с.
6. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / За заг. ред. В.Т. Маляренка. – К.: Юрінком Інтер, 2007. – 403с.
e-mail: aandrii@ukr.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
