ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН У ІНСТИТУТІ ЛІЗИНГУ
31.05.2010 20:05
Автор: Різник Юрій Сергійович, студент юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Різник Віталій Сергійович, кандидат юридичних наук, генеральний директор юридичної фірми “РВС-КОНСАЛТИНГ”
В доктрини цивільного права України зобов’язання визначаються як цивільне правовідношення, учасники якого мають права/або обов'язки, спрямовані на опосередковування динаміки цивільних відносин: передачу майна, виконання робіт, надання послуг, сплату грошей тощо. [5, 153]
За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов’язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально передане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі), згідно з ( ч. 1 ст. 806 ЦК України). [2, 199]
Таким чином лізинг є специфічним різновидом найму (оренди), що в деяких випадках може поєднувати в собі ознаки купівлі-продажу (поставки). Підтвердженням цього є положення ч. 2 ст. 806 ЦК України, відповідно до яких до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), купівлю-продаж та положення про договір поставки з урахуванням особливостей, встановлених спеціальним законодавством.[2, 199]
Основними нормативними актами в сфері регулювання лізингових відносин є Цивільний кодекс України (§ 6 гл. 58), Господарський кодекс України (ст. 292), Закон України “Про фінансовий лізинг”. Крім того лізингові відносини, що складаються під час морських перевезень, регулюються спеціальним нормативним актом – Кодексом торговельного мореплавства України (глава 2 розділ VI).
Важливим є з’ясування цивільно-правової характиристики договору лізингу. Враховуючи законодавство України, а саме ст. 292 ГК України, ст. 806 ЦК України, та статті 1 і 6 Закону України “Про фінансовий лізинг” та юридичну літературу, дослідники сходяться на тому, що договір лізингу є взаємозобов'язуючим, відплатним і строковим цивільно-правовим договором. Але залишається дискусійним питання про те, чи є договір лізингу дво- або багатостороннім договором, а також про те, реальний він чи консенсуальний.
На сьогодні, згідно з ч. 1 ст. 806 ЦК України, ч. 1 ст. 292 ГК України та ч. 1 ст. 215 Кодексу торговельного мореплавства України сторонами договору лізингу є лізингодавець та лізингоодержувач. Водночас згідно з ч. 2 ст. 1, ч. 1 ст. 2 і абзацу другого ст. 4 Закону України “Про фінансовий лізинг”, договір фінансового лізингу може укладатися між: 1) лізингодавцем і лізингоодержувачем; 2) лізингодавцем, лізингоодержувачем і продавцем (постачальником); 3) лізингодавцем, лізингоодержувачем, продавцем (постачальником) та іншими особами (багатосторонній договір фінансового лізингу). Поширеною серед сучасних науковців є позиція згідно з якою, договір лізингу не маже кваліфікуватися як багатосторонній цивільно-правовий договір, оскільки для нього не характерна спрямованість на досягнення спільної мети, що відсутня у лізингових відносинах (зокрема, мета лізингодавця – отримати дохід у формі лізингових платежів; мета лізингоодержувача – отримати річ у тимчасове користування; мета продавця – вдало реалізувати належне йому майно). [4, 337]
Цивільний кодекс України не обмежує коло осіб, які можуть вступати у відносини лізингу: ними можуть бути як юридичні так і фізичні особи. А норми закону “Про фінансовий лізинг” передбачає особливість одного з суб’єктів непрямих лізингових відносин – лізингодавця. Ним, відповідно до ст. 4 Закону, може бути виключно юридична особа – суб'єкт підприємницької діяльності. За договором прямого та фінансового лізингу лізингодавець передає лізингоодержувачу майно (предмет лізингу).
Майно, що передається у прямий лізинг, повинен бути власністю лізингодавця або належним йому на праві господарського відання. Згідно з умовами прямого лізингу лізингодавець інвестує власні чи залучені фінансові кошти із метою придбання майна без попереднього погодження з лізингоодержувачем. Тому безпосередньо на самий момент набуття цього майна особа є лише потенційним лізингодавцем і може взагалі не мати на меті передання майна в лізинг, тому не існує відносин з особою – потенційним лізингоодержувачем. У котексті з'ясування правової природи зобов’язальних відносин, що виникають на підставі договору лізингу, потрібно порівняти його із спорідненими правовими інститутами, в першу чергуз договором купівлі-продажу у кредит та договором найму-продажу, який є новелою чинного ЦК України. У разі купівлі товару в кредит покупець відразу отримує право власності на предмет цього договору. Але у випадку укладення договору лізингу цього не відбувається, оскільки право власності на предмет договору лізингу належить лізингодавцю (ч. 1 ст. 770 ЦК України). Покупець згідно з договором купівлі-продажу товару в кредит має право розпоряджатися отриманим у власність майном (у тому числі продавати його іншій особі), за умови отримання на це згоди продавця, якщо інше не встановлено договором (ч. 2 ст. 586 ЦК України). На відміно від нього лізингоодержувач не має права розпоряджатися предметом лізингу, оскільки він є його власником. За договором найму-продажу до переходу до покупця права власності на переданий йому продавцем товар покупець є наймачем (орендарем) цього товару. В цьому випадку покупець стає власником товару, з метою оплати товару, якщо інше не встановлено договором. Таким чином, відмінності між договором найму-продажу і лізингу полягають у тому, що: 1) предметом договору найму-продажу, на відміну від договору найму-продажу, на відміну від договору лізингу, може бути майно, що призначається для особистого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю (ч. 1 ст. 698 та ст. 807 ЦК України та ст. 3 Закону України “Про фінансовий лізинг”); 2) на відміну від договору лізингу, правовою метою договору найму-продажу є перехід права власності до покупця. [4, 334]
Таким чином, чинним законодавством закладені основи правового регулювання зобов’язальних відносин лізингу. Договір лізингу набуває дедалі ширшого практичного застосування. Разом з тим, залишається актуальними проблеми регламентації окремих елементів договору лізингу та відмежування його від споріднених договорів.
Література:
1. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 18. – Ст. 144; з наступними змінами і доповненнями.
2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року // Відомості Верховної Ради України. – 2003. – № 40-41. – Ст. 356; з наступними змінами і доповненнями.
3. Закон України “Про фінансовий лізинг” від 11 грудня 2003 р. // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2004, № 15, ст.231; з наступними змінами і доповненнями.
4. Договірне право України. Особлива частина: навчальний посібник Т.В. Боднар, О.В Дзера, Н.С. Кузнєцова та ін.: за ред. О.В. Дзери. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 1200 с.
5. Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Цивільні правовідносини: Навчальний посібник. – К.: Істина, 2008. – 304 с.
6. Різник В.С. Цивільно-правове регулювання лізингу в Україні: Автореф. дис. канд. юрид. наук: 12.00.03 / Київський національний ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2006. – 18 с.
e-mail: reznik1990@bigmir.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
