На сьогодні і в теорії, і в практиці не існує єдиного визначення суб’єктів малого підприємництва. Так, для позначення цієї категорії використовується цілий ряд назв: «суб'єкти малого підприємництва», «малий бізнес», «малі підприємства», «підприємці», «приватні підприємці». Незважаючи на значну кількість праць в цьому напрямку, на жаль, дотепер чіткого, заснованого на науковій теорії, однозначного визначення цих суб'єктів не сформульовано.
Можна сказати, що в основі усіх визначень «мале підприємництво» лежить кількісний критерій, який характеризує розміри господарської діяльності такої категорії суб'єктів економічних відносин. Фактично, суб'єкти малого підприємництва – це господарюючі суб'єкти, які здійснюють підприємницьку діяльність в рамках певних критеріїв, які характеризують малий розмір господарської діяльності такої категорії суб'єктів.
Використання для визначення фактично однієї і тієї ж категорії різних понять призводить до неоднакового її розуміння і тлумачення. В той же час, застосування єдиного обґрунтованого визначення могло б сприяти вирішенню проблем, які виникають із-за неузгодженості понятійного апарата.
Традиційно виділяють два види критеріїв малого підприємництва – кількісні та якісні. До кількісних критеріїв відносять такі статистичні показники, як: кількість працюючих на підприємстві, обіг, активи, рівень капіталу та прибутку. Під якісними критеріями розуміють ставлення власника малого підприємства до роботи та управлінню останнім, ступінь його контакту з персоналом [1, с.32].
Безумовно, фактично визначення суб'єктів малого підприємництва залежить від встановлених законодавцем певних критеріїв, які характеризують, перш за все, розмір їх господарської діяльності. Слід зазначити, що у світовій практиці склались досить різноманітні підходи до критеріїв визначення малого підприємництва. В одних країнах з ринковою економікою таким критерієм є чисельність працівників малого підприємства, а в інших – обсяги виробництва товарів, робіт, послуг, в третіх – розмір статутного капіталу, в четвертих вказані критерії в комплексі.
Слід звернути увагу на те, що українське законодавство не містить єдиного визначення суб'єктів малого підприємництва. Саме тому, при розгляді сучасної практики закріплення цієї категорії суб'єктів необхідно проводити розмежування даного поняття залежно від мети його застосування. Поняття суб'єктів малого підприємництва в Україні визначено у ст. 1 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2063-ІІІ «Про державну підтримку малого підприємництва»:
1) фізичні особи, зареєстровані у встановленому законом порядку як суб'єкти підприємницької діяльності;
2) юридичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та обсяг річного валового доходу не перевищує 500000 євро [2].
Можна сказати, що це визначення застосовується з метою державної підтримки та стимулювання розвитку суб'єктів малого підприємництва та є загальною правовою нормою. Проте не єдиною.
З метою же оподаткування таке визначення застосовується з урахуванням саме податкових норм - спеціальних. Так, Указ Президента України «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» конкретно встановлює вимоги, необхідні для виконання суб'єктами, які мають бажання перейти на сплату єдиного податку. Тобто, мова йде, по-перше, про кількість найманих працівників (для фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності не більше 10 осіб, а для юридичних осіб – не більше 50 протягом календарного року). По-друге, встановлено і обмеження щодо обсягу виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), а саме: для фізичних осіб–суб’єктів підприємницької діяльності не більше 500 тис. грн. за календарний рік, а для юридичних осіб – не більше 1 млн. грн.. По-третє, – це одержання доходів від здійснення видів підприємницької діяльності, дозволених законодавством цим суб’єктам (наприклад, приватні підприємці, які здійснюють торгівлю алкогольними напоями, тютюновими виробами чи паливо-мастильними матеріалами не мають право застосовувати спрощену систему оподаткування) [3]. З цього випливає, що загальні норми та спеціальні податкові норми, на сьогодні є неузгодженими.
Доцільність застосування єдиного визначення суб'єктів малого підприємництва в першу чергу можна обґрунтувати з точки зору самих цих суб'єктів. Тобто, в разі застосування в оподаткуванні уніфікованого їх визначення спрощується розуміння суб'єктами малого підприємництва податкового законодавства, яке закріплює за ними статус платників податків. Єдине визначення полегшить порядок застосування пільг для такої категорії суб'єктів, їх взаємозв'язок зі спеціальними податковими режимами. З прийняттям такої норми, незалежно від виду податку, фактично для цієї категорії був би встановлений на законодавчому рівні спеціальний статус.
Таким чином, на підставі проведеного аналізу, вбачається можливим сформулювати визначення суб’єктів малого підприємництва. Це – фізичні особи, що здійснюють підприємницьку діяльність без реєстрації в якості юридичної особи, та юридичні особи будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у яких за попередні 12 календарних місяців, доходи від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) не перевищили встановленої певної суми.
Література:
1. Рубе В.А. Малый бизнес: история, теория, практика. – М.: ТЕИС, 2000.- 231с.
2. Про державну підтримку малого підприємництва: Закон України від 19.10.2000 р. № 2063-ІІІ // Збір. Систематик. зак-ва. – Випуск 7. – липень-2005.
3. Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва: Указ Президента України № 746 від 28.06.99 р. // Урядовий кур’єр. – 1999. - №128.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
