Кримінально-правовому дослідженню хабарництва в юридичній літературі приділяється значна увага, але зазвичай у працях з цієї проблематики детальному аналізу піддаються лише ознаки складів одержання та давання хабара. Проте, перед тим, як характеризувати ознаки хабарництва, необхідно визначити сутність співвідношення діянь, які входять до його змісту. Дане співвідношення має принципове значення і повинно слугувати тією основою, на яку варто надалі опиратися при аналізі ознак хабарництва та його правильній кваліфікації. В юридичній літературі проблемою визначення форм вчинення хабарництва та їх співвідношення займалися Б.В.Волженкін, Б.В.Здравомислов, В.Ф.Кириченко, В.О.Навроцький та інші вчені. Але в працях перелічених авторів відсутній єдиний підхід щодо окресленої проблеми. Отже, викладене говорить про те, що розробка концепції співвідношення давання та одержання хабара є досить актуальною. Відповідно до Кримінального Кодексу України хабарництво є родовим поняттям, яке охоплює два самостійних, взаємопов’язаних склади злочину: одержання та давання хабара. Зазначені склади злочинів пов’язані між собою спільністю об’єкта і предмета злочину, змістом і характером злочинних дій. Не може бути одержання хабара без його давання. У свою чергу, не може бути закінченого складу злочину давання хабара, якщо не було його одержання [1, с. 506]. Отже, ці два склади злочинів нерозривно пов’язані між собою. Проте в юридичній літературі існують й інші погляди щодо співвідношення давання та одержання хабара. Найбільш принципові та конкретні позиції з цієї проблеми зводяться до трьох точок зору. Одна група авторів стверджує, що одержання і давання хабара є самостійними злочинами, які не залежать один від одного. Прихильниками цієї позиції виступають Б.Здравомислов, В.Мельник, П.Дмитрієв. Вони вважають, що при одержанні хабара і його даванні різні об’єктивна сторона, характеристика суб’єктів цих злочинів, інтереси, мотиви і цілі їх дій [2, с.123]. Такі злочини сформульовані в різних статтях КК. Дані автори також вважають, що у цих складах злочину різниться і об’єкт злочину. Давання хабара, на відміну від його одержання, посягає на інший об’єкт – порядок управління. Давання хабара завжди віддалене у часі від одержання хабара. Найбільш чітко видно різницю у часі між даванням та одержанням хабара, коли він дається через посередника. Завжди спочатку відбувається давання хабара, а потім одержання. Крім того сам законодавець розглядає ці діяння як самостійні злочини. З такою позицією складно погодитися. Незрозумілим залишається твердження про те, що давання хабара віддалене від одержання у часі, оскільки як перше, так і друге діяння закінчуються в один момент. Також треба зазначити, що відокремлення в КК давання хабара в окрему статтю не дає підстав для визначення його таким злочином, що не залежить від одержання хабара. По-перше, диспозиція ст. 369 КК України не містить жодних ознак, які б характеризували таке діяння, оскільки вони перебувають у диспозиції ст. 368 КК, інакше кажучи, ці норми мають єдину диспозицію [3]. По-друге, давання хабара без його одержання і навпаки ніколи не може бути доведено до кінця. Існує ще одна позиція щодо співвідношення давання та одержання хабара, відповідно до якої давання хабара – це випадок співучасті в одержанні хабара, при цьому така співучасть визначається як необхідна. Прихильниками цієї концепції є Б. Волжекін, А. Жижиленко, В. Навроцький, М. Рогожин. Вони вважають, що службова особа самостійно не може здійснити одержання хабара, для цього необхідно, щоб хтось його дав [4, с. 517]. Тому хабародавець, у тому числі діючий під впливом примусу (вимагання хабара), стає необхідним співучасником такого злочину, оскільки він умисно, спільно зі службовою особою бере участь у посяганні на один об’єкт. Зазначається, що давання хабара не є самостійним злочином, тому що він не може бути закінченим без наявності закінченого одержання хабара. Наведені аргументи можна вважати повністю правильними, але видається, що вони не доводять тезу про те, що давання хабара є несамостійним злочином і являє собою необхідну співучасть в одержанні хабара. Крім того, за такою позицією давання хабара необґрунтовано ставиться в залежність від його одержання. При цьому випускається з уваги те, що і одержання хабара не може бути закінченим без його давання. Чому тоді не вести мову про залежний характер і несамостійність одержання хабара – не зрозуміло. Все це доводить рівноправність цих двох діянь. Представниками ще однієї концепції є Н.Дурманов, Н.Кучерявий, Ш.Папіашвілі, за якою одержання і давання хабара – це єдиний складний двосторонній злочин. Аргументи прихильників цієї позиції досить переконливі. По-перше, ці діяння посягають на один і той самий безпосередній об’єкт. По-друге, вважаються закінченими в один момент і не можуть бути доведеними до кінця самостійно. По-третє, мають єдину диспозицію, що свідчить про спільність їх об’єктивної сторони, а також характеризуються спільністю умислу. По-четверте, сторони виступають як необхідні співвиконавці Таким чином, можна прийти до висновку, що серед вчених немає єдиної точки зору щодо природи хабарництва та співвідношення її складових – давання та одержання хабара. Можна зазначити, що найґрунтовнішою та більш переконливою концепцією, з наведених вище, є концепція, відповідно до якої, хабарництво – це єдиний складний двосторонній злочин, який містить два необхідні взаємопов’язані елементи – давання та одержання хабара, сторони якого виступають як необхідні співвиконавці. З огляду на цю позицію та переконливість її аргументів, дуже нелогічно виділяти давання хабара в окремий склад. З огляду на природу цього злочину, пропонується об’єднати одержання та давання хабара в одну статтю Кримінального кодексу – «Хабарництво». Таке розуміння правової природи хабарництва буде мати не лише загальнотеоретичне значення, а й визначатиме вирішення низки питань кваліфікації такого діяння та буде сприяти аналізу інших злочинів квазідоговірного характеру, що є перспективним для подальших наукових розробок. Проте, на сьогодні законодавець притримується концепції виділення двох самостійних складів злочину хабарництва – одержання та давання хабара, що виражається у формуванні двох окремих статей у Кримінальному кодексі. Такий розподіл нормативного матеріалу в КК дещо ускладнює розуміння єдності та взаємозв’язку одержання хабара та його давання. Недосконалість цих норм стає передумовою їх неправильного розуміння та застосування, що зумовлює створення правозастосовного тлумаченням, яке дається в рекомендаціях Пленуму Верховного Суду України.
Література: 1. Кримінальне право України. Особлива частина: підручник / Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко та ін. – К.: Юридична думка, 2004. – 656 с. 2. Михайленко М. Концепції співвідношення давання та одержання хабара / М.Михайленко // Право України. – 2010. – №5. – С.123-128. 3. Кримінальний Кодекс України вiд 29.06.2001р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 25. – Ст. 13. 4. Навроцький В.О. Кримінальне право України. Особлива частина: курс лекцій / В.О. Навроцький. – К.: Знання, 2000. – 771с.
e-mail: u58sd4w@bigmir.net
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
