Здавна існує інформація, яку люди з тих чи інших причин намагаються зберегти у таємниці (політичні, особисті, професійні, комерційні й інші таємниці). На сучасному етапі вводяться поняття про адвокатську таємницю, банківську таємницю, таємницю вкладу та безліч інших видів таємниць. Закон, вживаючи термін «таємниця», не завжди розкриває його зміст. У широкому розумінні, таємниця – це сфера об’єктивної реальності, що прихована від нашого сприйняття або розуміння. З одного боку, це все те, що на даний момент усвідомлено людським інтелектом, з іншого – це щось вже відоме, але з певною метою приховане від інших людей [1, с. 5]. Одним із видів таємниць, які охороняються законом, є банківська таємниця, правова природа якої остаточно в науковій літературі не досліджена. Вивчення літературних джерел засвідчує, що комплексного дослідження проблем правового регулювання банківської таємниці наука в даний час не має. Велике значення для дослідження правової природи інституту банківської таємниці мають праці таких вчених в галузі банківського права, як М.М.Агаркова, Ю.А. Вайденгаммер, А.В.Венедиктова, І.С.Гуревича, А.М.Екмаляна, Л.Г.Єфімової, Є.Б.Краманова, Є.О.Суханова, А.О.Селіванова, М.Г.Скарженовського, Г.А.Тосуняна, Р.О. Халфіної, С.Д. Ципкіна та інших. Перша згадка про банківську таємницю міститься в установчих документах «Банку св. Амброзіуса», що був заснований у Мілані у 1593 р. Службовцям банку заборонялося будь-кому надавати інформацію про клієнтів. Винятком були випадки, коли ці відомості запитувалися клієнтом про самого себе, його уповноваженими особами або спадкоємцями. За порушення встановленого порядку працівник звільнявся з накладанням значного штрафу. В Німеччині у XVIII ст. прусський король Фрідріх Великий видав спеціальний лист, за яким особи, які вели банківські операції, були зобов’язані довічно зберігати таємницю про них. Історики стверджують, що банківська таємниця як конфіденційність відомостей про вклади у банках має майже 300-літню історію. Вона народилася у Швейцарії. Першими клієнтами швейцарських банків були французькі королі, які високо цінували мовчазність своїх кредиторів [2, с. 60]. Конфіденційність деяких банківських операцій була відображена ще в Цивільному Кодексі УРСР 1963 року, стаття 384 передбачала, що «держава гарантує таємницю вкладів» фізичних осіб [3]. Однак Закон УРСР «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 року [4] (який діяв аж до кінця 2000 року) не містив достатнього правового матеріалу з банківської таємниці: цьому питанню була присвячена всього одна стаття. Обсяг правового поняття банківської таємниці за Законом 1991 року був невиправдано обмеженим: до банківської таємниці відносились лише відомості по операціях, рахунках і вкладах клієнтів та кореспондентів банку. На сьогодні правовий режим банківської таємниці детально регламентується у Цивільному кодексі України і Законі України «Про банки і банківську діяльність» [5], який є основним нормативно-правовим актом, що визначає правовий режим банківської таємниці в Україні. Разом з тим, встановлений законом режим банківської таємниці не має абсолютного характеру, оскільки ним передбачаються правомірні правові дії щодо розкриття такого виду інформації. Необхідно зазначити, що частина 1 статті 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» до банківської таємниці відносить інформацію щодо діяльності та фінансового стану клієнта, а частина 2 цієї статті містить перелік видів інформації, що охоплюється правовим режимом банківської таємниці, який, як ми бачимо, є значно ширшим, ніж інформація «щодо діяльності та фінансового стану клієнта». Законодавець, вживши слово «зокрема» в частині 2 статті 60 Закону, тим самим підкреслив, що частина 2 статті 60 лише розкриває визначення, наведене в частині 1, інакше кажучи, перелік видів інформації, що належать до банківської таємниці, не є вичерпним, а отже, з-поміж інших відомостей можна виділити саме цей ряд, що зазначений у законі [6, c. 48-49]. До того ж, саме визначення банківської таємниці є не досить вдалим, оскільки охоплює режимом банківської таємниці тільки відомості про діючих клієнтів банку, тоді як цим режимом має також охоплюватись інформація про клієнтів, які припинили свої відносини із банком, рівно як інформація про клієнтів інших банків, з яким клієнти даного банку мають комерційні або інші відносини. Інформація про осіб, які хотіли стати клієнтами, проте за певних причин не стали ними, також має бути охоплена режимом банківської таємниці [7, с. 245]. Зазначена думка є досить актуальною, оскільки недосконалість визначення зумовлює існування інформаційної невизначеності, наявності суттєвих помилок в правозастосовчому процесі. Згідно зі ст. 1076 ЦК України, банк гарантує таємницю банківського рахунка, операцій за рахунком і відомостей про клієнта. Відомості про операції та рахунки можуть бути надані тільки самим клієнтам або їхнім представникам. Іншим особам, у тому числі органам державної влади, їх посадовим та службовим особам, такі відомості можуть бути надані виключно у випадках і в порядку, встановлених Законом № 2121-ІІІ. Потрібно зазначити, що режимом банківської таємниці можна охоплювати лише ті відомості про клієнта, які отримує банк офіційно, тобто в ході безпосереднього здійснення своєї діяльності. На практиці часто трапляється, що для укладення, наприклад, кредитного договору, банк може витребувати від клієнта дані про стан здоров'я клієнта, його сімейний стан тощо. Такі дані також повинні охоплюватися режимом банківської таємниці. Проте в тому випадку, якщо банк не вимагав від клієнта певних відомостей, але останній їх надав службовцям банку, то ці дані до банківської таємниці відноситись не повинні. В останньому випадку питання зберігання такої інформації має залежати виключно від етики конкретної службової особи банку. Крім того, банківською таємницею є та інформація, яка залишилася у банку після смерті особи, оскільки, відповідно до частини 2 статті 62 Закону України №2121-ІІІ, довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальне розпорядження банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам за справами спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів). До банківської таємниці належить і інформація про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, оскільки частиною 3 статті 62 цього ж Закону банку заборонено надавати таку інформацію [8]. Також банківським установам, відповідно до ч. 4 ст. 62 Закону України «Про банки і банківську діяльність», забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта. Відповідно, імперативна норма ч. 4 ст. 62 даного закону є основою для відмови в наданні будь-якої інформації стосовно осіб, які є клієнтами іншого банку. Але існує лист Національного банку України від 19.04.2001 р. № 18-112/1467-2599 [9], який дає роз’яснення, що на запити органів прокуратури України, СБУ, МВС України, державної податкової служби України банки повинні надавати інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення відправника цих коштів та їх одержувача (які є клієнтами як іншого, так і запитуваного банку). Законом України «Про банки і банківську діяльність» не встановлено порядку та форми надання банками на письмову вимогу зазначених органів інформації, що становить банківську таємницю. Таким чином, системний аналіз чинного законодавства та правозастосовчої практики зумовлює необхідність закріпити в Законі України «Про банки і банківську діяльність» чіткий перелік відомостей, що становлять банківську таємницю. Замінити наведене визначення банківської таємниці у законі наступним: банківською таємницею визнається будь-яка інформація про клієнтів та кореспондентів, отримана банком в процесі їх обслуговування, а також інформація про осіб, які хотіли стати клієнтами, проте за певних причин не стали ними.
Література: 1. Фатьянов А. А. Тайна как социальное и правовое явление. Её виды / А.А. Фатьянов // Государство и право. – 1998. – № 6. – С. 5–14. 2. Харламова С. Історико-правова характеристика інститутів комерційної та банківської таємниці / С. Харламова // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 11. – С. 59-62. 3. Цивільний кодекс Української РСР: Закон Української Радянської Соціалістичної Республіки від 18 липня 1963р., №1540-VI // http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1011.38.3&nobreak=1. 4. Про банки і банківську діяльність: Закон УРСР від 20 березня 1991 р., № 872-XII // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1991. – № 25. – Ст. 281. 5. Про банки і банківську діяльність: Закон України від 07 грудня 2000р., № 2121-III у редакції від 09.09.2010 // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 5. – Ст. 30. 6. Гетманцев Д.О. Банківська таємниця: особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в законодавстві зарубіжних країн: автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.07 / Гетманцев Данило Олександрович; Київ. Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2003. – 186с. 7. Гетманцев Д. О. Банківське право України: Навчальний посібник / Д.О.Гетманцев, Н. Г. Шукліна. – К.: Центр учбової літератури, 2007. – 567с. 8. Судова практика розгляду справ про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб: Узагальнення Верховного суду України від 21 грудня 2009 р. // Вісник верховного суду України. – 2010. – № 3. 9. Роз’яснення з питань виконання окремих вимог Закону України «Про банки і банківську діяльність» : Лист Національного банку України від 19.04.2001 р. № 18-112/1467-2599 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/Public.
e-mail: anastasiya-volkova.1710@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
