ПЕРША РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ІНСТИТУТУ СУДОВИХ ПОВІСТОК В ЦИВІЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ
29.09.2011 14:15
Автор: Сметанюк Володимир Богданович, аспірант Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника, помічник судді апеляційного суду Івано-Франківської області
Тривалий час у законодавстві України не було чіткого поділу між кримінальними та цивільними справами. У самостійні галузі кримінально-процесуальне та цивільно-процесуальне право виділила реформа 1864 року. В літературі справедливо зазначають, що затвердження 20 листопада 1864 року статутів цивільного та кримінального судочинства цілком обґрунтовано вважається початком великої епохи судової реформи в Росії (складовою частиною якої була Україна), з якою пов’язують перетворення старої судової системи з її тяганиною та канцелярською таємницею у системі судів гласних, швидких, рівних для всіх та справедливих [3, с.7]. Саме Статутом цивільного судочинства 1864 року вперше в українське законодавство вводиться інститут судових повісток, який має багато спільного із сучасною моделлю інституту інформування учасників процесу про час і місце розгляду справи. Отож, Статут цивільного судочинства 1864 року (далі - Статут) передбачав вже декілька способів повідомлення відповідача: шляхом доставки повістки; розміщення оголошення про осіб, що викликаються, в приймальні суду і через публікацію в газетах, коли місце проживання відповідача не могло бути встановлене. Повістка складалася в двох екземплярах і з копіями долучених до неї документів доставлялася судовими виконавцями або посильними, що знаходились при суді, підсудність якого поширювалась на округ місця проживання відповідача. Повідомлення вручалось за вказаним позивачем місцем проживання відповідача, проте могло бути передане останньому поза домом (ст. 287 Статуту). Якщо відповідач знаходився на території округу іншого суду, то кореспонденція направлялася в даний суд для наступного відправлення (ст. 279 Статуту). Згідно з ст. 281 Статуту, відповідачу, що проживав за кордоном, повідомлення відсилалося через Міністерство закордонних справ [2, с. 311]. Повістка повинна була вручатися особисто адресату (ст. 282 Статуту). У випадках, коли це не було можливим, Статут передбачав коло суб’єктів, наділених правом на її отримання. Такими особами були члени сім’ї відповідача, що досягли сімнадцятирічного віку, а саме діти, батьки, дружина, внуки, а також управляючий будинком, двірник і сусід. Розписка перелічених суб’єктів в одержанні судової кореспонденції прирівнювалася до розписки особи, що викликається до суду. Час вручення відзначався на повідомленні, що передавалось, і на розписці про одержання, що підлягала поверненню в суд. В якості додаткової гарантії повідомлення ст. 283 Статуту передбачала обов’язок розмістити копію повістки на приміщенні поліцейського управління в містах або на будинку сільського старости в селах. У випадку відмови відповідача від отримання судового повідомлення судовий виконавець або посильний залишали його в квартирі відповідача або передавали в місцеве поліцейське управління. Доставлена таким способом повістка вважалася врученою належним чином. Статут також передбачав ситуацію повідомлення відповідача по пошті. Повістка відправлялася за правилами доставки цінних пакетів за відсутності у відповідній місцевості судових виконавців або посильних. В даному випадку функції вказаних службових осіб виконував поштар. Якщо яка-небудь територія працівниками пошти не обслуговувалась, то повістки доставлялись за правилами відправлення телеграм. Варто зазначити, що ст. 291 Статуту закріплювала додаткове джерело інформування учасників процесу – оголошення, що вивішувалось у приймальні суду, із зазначенням імен та прізвищ осіб, що викликались. Вказане оголошення знаходилося в приймальні суду до спливу строку явки сторін на розгляд справи (ст. 292 Статуту). Третім способом повідомлення відповідача являвся виклик через публікації в пресі, а саме в Сенатських оголошеннях, які складали додаток до Сенатських відомостей (ст. 295 Статуту). Згідно зі ст. 297 Статуту витрати за розміщення оголошення про виклик в суд у відомостях або інших газетах покладалися на позивача. Зміст публікації повинен був повністю відповідати змісту повістки, в іншому випадку вона вважалася недійсною, а повідомлення – неналежним. Таким чином, Статут закріплював різноманітні способи виклику відповідача в суд, а також встановлював процесуальні строки дострокової явки даної особи. Це свідчить про детальну регламентацію процедури інформування учасників процесу в Статуті цивільного судочинства 1864 року [1, с. 118]. У тій частині України, що перебувала у складі Австро-Угорської імперії (Галичина, Буковина, Закарпаття), з 1898 року був введений в дію Цивільний процесуальний кодекс, затверджений у 1895 році за проектом відомого процесуаліста Клейна (австрійський Статут цивільного судочинства), в якому також була передбачена процедура виклику учасників цивільного процесу у судове засідання [4, с.238]. Варто зазначити, що правила інформування учасників цивільного процесу в австрійському Статуті цивільного судочинства були подібними, за окремими винятками, до відповідних положень російського Статуту цивільного судочинства. Наприклад, Статут цивільного судочинства 1895 року, як і Статут цивільного судочинства 1864 року, передбачав виклик відповідача через публікацію в пресі. Слід наголосити, що обидва статути досить детально регламентували порядок судових викликів та повідомлень. Отже, аналіз норм процесуального законодавства, що діяло на території України в ХІХ ст., свідчить, що детальна регламентація інституту судових викликів та повідомлень в цивільному процесі починається саме з цього періоду, після прийняття відповідних статутів цивільного судочинства, що знаменувало собою так звану революцію в цивільному процесуальному праві.
Література: 1. Бодакова О. В. Извещение сторон о судебном разбирательстве в гражданском процессе: исторические и современные аспекты // Проблемы управления. – 2008. - №1(26). – С . 117 – 121. 2. Змирлов К. П. Устав гражданского судопроизводства / К. П. Змирлов. – СПб.: Право, 1913. – 488 с. 3. Комаров В. В., Бигун В. А., Баранкова В. В. Проблемы науки гражданского процесуального права. – Х.: Право, 2002. – 440 с. 4. Чайковський А. С., Батрименко В. І., Копиленко О. Л. Історія держави і права України. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 384 с.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
