Кожна сучасна держава прагне забезпечити стабільність економічного розвитку та стійкість своєї економічної системи, а тому будує конкретну модель економічної інфраструктури, одним з ключових елементів якої є законодавство про неспроможність (банкрутство), яке являє собою юридичну форму відображення конкретних економічних процесів, які відбуваються у державі на конкретному етапі розвитку суспільних відносин [1, с. 3]. Ефективне функціонування механізму держави, а також стабільність національної грошової одиниці та її курсу до іноземних валют, що має першочергове значення для державного суверенітету, залежать від стану банківської системи, її стабільності та надійності, а тому нагляд за діяльністю банків є невід’ємною частиною політики держави. Банківський нагляд в особі Національного банку України (далі – НБУ) уособлює систему контролю та активних впорядкованих дій НБУ, спрямованих на забезпечення дотримання банками та іншими фінансовими установами у процесі їхньої діяльності законодавства України і встановлених нормативів з метою забезпечення стабільності банківської системи та захисту інтересів вкладників [2]. Окремі питання проблематики механізму правового регулювання банкрутства комерційних банків за участю НБУ досліджували у своїх працях: В.В. Джунь, В.Д. Чернадчук, Б.М., Б.М. Поляков, А.А. Степанов та ін.
Правовий статус НБУ у відносинах неплатоспроможності визначається ЗУ «Про Національний банк України» та ЗУ «Про банки і банківську діяльність». Так, НБУ має низку повноважень, якими володіють у сукупності більшість учасників справи про банкрутство: він одночасно являється державним органом з питань банкрутства (виносить акти, обов’язкові для виконання, здійснює нагляд за діяльністю учасників процедури ліквідації банку), а також виконує окремі функції комітету кредиторів (НБУ розглядає заяви кредиторів на предмет неплатоспроможності банку, подає заяву до суду щодо підтвердження процедури ліквідації та кандидатури ліквідатора, розглядає заяви, акти ліквідатора), суду (встановлює факт неплатоспроможності банку, відкликає ліцензію та відкриває ліквідаційну процедуру) [3, с. 496-497].
Ч.1 ст.88 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» чітко передбачає, що право звернення до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним і його ліквідацію мають кредитори банку й НБУ [4]. Але щоб, наприклад, вкладник банку міг ініціювати справу про банкрутство банку, він має направити рекомендованим листом до НБУ заяву про ліквідацію банку при настанні ознак неплатоспроможності банку з додаванням документально підтверджених доказів наявності невиконаних грошових зобов’язань банку. І якщо протягом одного місяця з дня направлення заяви ці особи не отримали відповідь НБУ, то тільки тоді вкладник має право звернутися до суду із заявою про визнання банку неплатоспроможним. Надалі ж у здійсненні процедури банкрутства НБУ також присутній постійно. Зокрема, при підготовці справи до розгляду суддя має отримати обґрунтований висновок НБУ щодо доцільності ліквідації банку або рішення НБУ про відкликання банківської ліцензії й призначення ліквідатора. Причому від цього рішення, яке, до речі, НБУ приймає без участі кредитора — ініціатора, залежатиме подальша доля процедури банкрутства. Адже негативний висновок НБУ щодо доцільності відкликання банківської ліцензії й ліквідації банку є підставою для залишення заяви без розгляду. Тобто основною умовою проведення процедури банкрутства банків є висновок НБУ про їх неспроможність. На мій погляд, це є прямим порушенням самого процесуального порядку процедури банкрутства, яка встановлена Законом. Законодавство у сфері банкрутства банків, своєю чергою, є сукупністю законодавчих нісенітниць. Положення ЗУ «Про банки і банківську діяльність» повністю нівелює положення ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» в частині регулювання процедури банкрутства банків. Парадокс полягає в тому, що одна стаття одного закону встановлює право, а інша – забороняє таке саме положення іншого. Від загальної процедури банкрутства процедура ліквідації банку відрізняється неможливістю укладення мирової угоди, черговістю задоволення вимог кредиторів, а також тим, що кредитори, окрім як заявити свої вимоги, нічого більше не можуть, хоча право на порушення справи про банкрутство їм надано як ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», так і ч.1 ст.88 ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
Велика ймовірність у найближчій перспективі банкрутства банків, на мій погляд, має стати каталізатором у процесі узгодження двох названих законів. Адже відсутність чітких критеріїв тягне за собою різне тлумачення норм учасниками процедури банкрутства і, відповідно, оскарження дій, що призводить до затягування процесу й подовження дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, який може використовуватися в якості механізму ухилення від виконання взятих на себе зобов’язань.
Література:
1. Степанов А.А. Предупреждение банкротства в рамках производства по делу о банкротстве: Теория и практика: Монография. – К.: КНТ, 2008. – 312с.
2. Правові особливості статусу та ролі національного банку україни в контексті механізмів вирішення кризових питань банківської системи. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://justinian.com.ua/article.php?id=3450
3. Право неспроможності (банкрутства) в Україні: підруч. для студ. ВНЗ / Б.М. Поляков. – К.: Ін Юре, 2011. – 560 с.
4. Про банки і банківську діяльність: Закон України № 2121-ІII від 07.12.2000 р. // ВВР. – 2001. - №5-6. – ст. 30.
5. Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України № 2343-XII від 14.05.1992 р. // ВВР. – 1992. - №31. – ст.440.
e-mail: Iriska__seva@mail.ru
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
