В Україні корупція є однією з проблем, які потребують невідкладного розв'язання, оскільки створюється значна загроза реалізації принципу верховенства права, завдається шкода справі забезпечення захисту прав і свобод громадян, гальмується розвиток соціального прогресу і становлення громадянського суспільства. З метою більш ефективного забезпечення захисту інтересів громадян та суспільства від корупційних посягань, у квітні 2011 року антикорупційне законодавство в Україні зазнало суттєвого реформування. Закон України «Про засади запобігання та протидії корупції»(далі - Закон) окреслив принципово нові підходи до визначення складу корупційного правопорушення, кола відповідальних осіб, обмежень щодо одержання дарунків і не тільки. На протязі останніх місяців даний нормативний акт став одним з основних предметів дискусійного обговорення юридичною спільнотою. Глибокий теоретичний аналіз норм Закону проведений адвокатом О.Бабич, юристом-практиком Л. Санжаровською-Гурлач, депутатом ВРУ В.Бондиком дозволив правникам виявити, як найбільш прогресивні норми, так і значні прогалини у новелах антикорупційного законодавства України[2]. Особливої актуальності набуває проблема застосування ст.172-2 КУпАП, яка передбачає відповідальність за порушення особою встановлених законом обмежень щодо використання службових повноважень та пов'язаних з цим можливостей з одержанням за це неправомірної вигоди.
По-переше, аналіз судової практики свідчить, що суттєвою прогалиною антикорупційного законодавства є відсутність чіткого розмежування понять «неправомірна вигода» та «хабар». В окремих випадках кваліфікацію діяння особи за статтею 172-2 КпАП ускладнює конкуренція норм адміністративного права щодо одержання неправомірної вигоди та статті 368 Кримінального кодексу України, оскільки склад злочину «Одержання хабара» фактично містить спільні ознаки правопорушення із статтею 172-2 КУпАП[1]. Такого роду неузгодженість у законодавстві на підставі статті 62 Конституції України дозволяє стверджувати про декриміналізацію хабарництва предметом якого є матеріальні цінності у межах п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (станом на 1 квітня 2012 року – 2735 гривень).
По-друге, неоднозначною є практика визнання особи суб’єктом правопорушення передбаченого статтею 172-2 КУпАП, який повинен відповідати ознакам пунктів 1-3 частини першої статті 4 Закону[1]. Так, Постановою Сімферопольського районного суду автономної Республіки Крим від 22.08.2011 року у справі № 3-1785/2011 винним у одержанні неправомірної вигоди визнано лікаря загальної практики – сімейного лікаря Миколаївської лікарської амбулаторії, який, на думку суду, відноситься до посадових осіб юридичних осіб публічного права. На відміну від наведеного судового рішення, Постановою Кам’янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 30.08.2011 року у справі 3-2844/11 не визнано суб’єктом корупційного правопорушення за ст.172-2 КУпАП лікаря кабінету ультразвукової діагностики центральної районної лікарні, оскільки відповідно до статті 2 Закону України «Про державну службу» лікар загальної практики не є посадовою особою[2].
По-третє, для кваліфікації діяння особи за ст.172-2 КУпАП необхідним є встановлення прямого умислу на використання саме службового становища суб’єктом правопорушення з метою одержання неправомірної вимоги[1]. Для прикладу, Постановою по справі № 33-214/11 Апеляційний суд Тернопільської області не знайшов складу правопорушення передбаченого ст.172-2 КУпАП у діях начальника відділу з питань надзвичайних ситуацій Лановецької райдержадміністрації Тернопільської області, який з усного дозволу голови районної ради провів святкування власного Дня народження на базі комунального оздоровчого табору без укладення договору оренди чим завдав державі збитків у розмірі 217 грн. Оскільки підставою для такого роду неправомірної вигоди стало використання особистої ділової репутації, авторитету та дружніх стосунків з посадовими особами оздоровчого табору, а не службового становища, то у діянні суб’єкта відсутня суб’єктивна сторона складу правопорушення. Крім того, Постановою Балаклійського районного суду Харківської області від 18.01.2012 по справі №3/2001/10/2012 виправдано голову сільської ради, що всупереч посадовим повноваженням здійснив преміювання працівників. Такого роду перевищення службових повноважень суб’єкта стало наслідком недосконалого знання підзаконних нормативно-правових актів та не містило умислу на одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб.
По-четверте, основою доказової бази у справах про одержання неправомірної вигоди є встановлення у діянні особи об’єктивної сторони правопорушення, тобто фіксування безпосереднього факту одержання неправомірної вигоди. У ряді проваджень доказом виступають свідчення особи, яка надавала неправомірну вигоду, проте у такому випадку останню також слід притягувати до відповідальності за статтею 172-3 КУпАП «Пропозиція або надання неправомірної вигоди»[1]. У інших випадках для формування доказової бази використовують оперативно-розшукові заходи (фото-, відео-, аудіофіксацію, передачу мічених грошових знаків), проте відповідно до статті 1 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» такого роду заходи здійснюються в інтересах виключно кримінального судочинства, а у справах про адміністративні правопорушення, в контексті Рішення Конституційного Суду України від 20.10.2011 №12-рп/2011, фактичні дані отримані в результаті оперативно-розшукової діяльності є неналежними доказами[2]. З огляду на наведене, варто звернути увагу на непрофесіоналізм правоохоронних органів у сфері запобігання та протидії корупції.
Таким чином, наявна судова практика притягнення до відповідальності за вчинення корупційних правопорушень свідчить про проблеми антикорупційного законодавства не тільки на теоретичному, але й на практичному рівнях. Для підвищення ефективності охорони суспільних інтересів, громадського порядку та безпеки необхідним є прийняття роз’яснень Верховним судом України щодо застосування положень адміністративного права про визнання особи суб’єктом корупційного правопорушення, внесення змін до термінології антикорупційного законодавства, яке б розмежувало поняття «неправомірної вигоди» та «хабара», підвищення професійного рівня працівників правоохоронних та правозахисних органів для формування належної доказової бази у справах про корупційні правопорушення.
Ніколо Макіавеллі стверджував: «Корупція – це та смертельна хвороба суспільства, яка поволі веде до його руйнування». Для подолання цього суспільно-негативного явища у першу чергу українцям потрібно зрозуміти, що проблема корупції повинна і може бути розв’язана, а те наскільки ефективно та швидко це буде зроблено залежить тільки від нас самих.
Література:
1. Про засади запобігання і протидії корупції/ Закон України від 07.04.2011// Відомості Верховної Ради України. – 2011. - N 40. - ст.404
2. Правовий аналіз Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції в Україні» [Електронний ресурс]/ Бабич О. Режим доступу: http://pravotoday.in.ua/ru/press-centre/cations/pub-622/. - 10.08.2011.
e-mail: Mayka_MB@i.ua
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
