Взаємодія науки як одного з найважливіших і багатогалузевих соціальних інститутів із практикою постійно перебуває в центрі уваги вчених, незалежно від галузей знань і сфери їх використання в суспільстві. Тандем науки в практики є показником рівня розвитку суспільства, його культури, економіки, політичної системи. Це стосується і юридичної (правової) науки, а проблема її взаємодії з практикою в сучасний період національного державотворення і формування правової системи як ніколи є актуальною. Аналіз досягнень юридичної науки, чинного законодавства і практики його застосування показує, що наукові розробки проблем держави і права прямо чи опосередковано дедалі частіше використовуються державному будівництві, нормотворчих і правозастосовних процесах. Вони складають концептуально-теоретичну основу конституційної моделі держави, законодавчих текстів, їх тлумачення незалежно від того, у який спосіб – граматично-мовний, логічний, системний, телеологічний тощо – воно здійснюється.
Також не викликає сумніву й те, що рівень кваліфікованості і професійності як тих, хто ухвалює нормативно-правові акти, зокрема законодавців, так і тих, хто їх тлумачить і застосовує, особливо суддів, посадових осіб правоохоронних органів, значною мірою визначається їх науковою обізнаністю, а також вмінням набуті знання щодо права і держави правильно застосувати на практиці. І тут проявляються всі труднощі та складнощі у сприйнятті значення і ролі певних наукових результатів і практики як джерела і критерію правильності останніх. Адже взаємодія юридичної науки і практики здійснюється не сама по собі, а завдяки вченим і фахівцям, де кожен з них, щоб правильно і доказово вирішити ті чи інші правові питання, не може обійтись без ґрунтовного вивчення для цього необхідної наукової інформації, всебічного аналізу та узагальнення правозастосовної практики, юридичної природи суспільних відносин відповідної сфери життєдіяльності суспільства, з’ясування стану та якості системи чинного законодавства, його ефективності тощо.
Разом з тим за свідченням досить тривалого досвіду використання певних досягнень юридичної науки стає можливим лише за умови володіння ними, щонайменше елементарним знанням щодо розробленої чи досліджуваної нею конкретної проблеми права і держави. Але й цього виявляється недостатньо, оскільки в процесі законотворення та правозастосуванні, крім володіння способами тлумачення та елементарними знаннями правової науки, не менш потрібно володіти основами наукових знань з економіки, політології, теорії систем, семантики, лінгвістики і т.і. Зазначимо, що завдяки взаємодії з іншими галузями сучасної науки, правова наука водночас збагачується їх досягненнями, синтезує і адаптує останні до умов і особливостей правової реальності. Саме у такий спосіб у дослідженні правових і державних явищ використовуються наукові розробки з питань методології системного і структурно-функціонального аналізу, на основі яких у вітчизняному правознавстві з’явились нові підходи, зокрема щодо розуміння природи права, його об’єктивності, сутності, функцій, структури, змісту і форми, системи, пріоритетності перед владними інституціями суспільства, що, в свою чергу, помітно сприяє істотному оновленню сприйняття права і держави. Тобто юридичній науці природно притаманна інтегративна властивість, що сприяє її взаємодії з юридичною практикою та використанню соціально значущих досягнень у вирішенні загальнодержавних завдань.
У даному разі йдеться про досить складну пошуково-творчу роботу науковців-юристів, результатами якої є оновлення методології досліджень актуальних проблем права і держави, корекція розвитку юридичної науки як у цілому, так ї її окремих галузей і напрямів. Саме завдяки здійсненню такої інтегративної функції правова наука, принаймні її основа, стає доступною для законодавців, фахівців судової та правоохоронної систем держави. У системі правової науки кожна її галузь, інші структурні підрозділи спеціалізуються на виконанні не будь-якої, а лише певної інтеграції знань, які збагачують її понятійно-категоріальний апарат, пізнавальні й інші функції та можливості. Така спеціалізація правових наук зумовлена власним предметом дослідження. При цьому варто наголосити на тому, що розв’язання деяких теоретичних проблем права і держави досить віддалені від потреб соціальної практики. Так, на відміну від не скінченої дискусії щодо поділу права на окремі галузі та кваліфікацію на так звані основні, профільні, первинні, комплексні, самостійні і т.і. [1], від чого, на нашу думку, давно потрібно відійти, а наукові зусилля зосередити на вирішенні проблем системи національного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародно-правовими стандартами, актуальному і перспективному плануванні законопроектної діяльності парламенту, істотного удосконалення законотворчого процесу і т.і.
У структурі юридичної науки існує певна об’єктивно інституційована сума правових знань (медичне, інформаційне, податкове право тощо), структурно сформованих в якості навчальних дисциплін (як раніше визначались кримінологія, судова статистика, судова медицина), є такою ж важливою в ній ланкою, як і інші наукові галузі, скажімо, земельного, цивільного, адміністративного тощо права. У зв’язку з цим І.О. Ільїн свого часу зазначав, що «законодавство є наука несамостійна і загальна. Воно несамостійне тому, що само не досліджує предмета, але надає короткі підсумки іншим, самостійним наукам про право. Воно має загальний характер тому, що викладає основні висновки багатьох головних юридичних наук, що важливо для кожного юриста, і опускає те, що має більш спеціальний інтерес» [2].
Упровадженню наукових розробок, висновків і рекомендацій у законотворенні та правосудді сприяють створенні в апаратах органів державної влади: адміністрації президента, секретаріаті парламенту, уряду спеціальні науково-експертні підрозділи (управління), а при Конституційному, Верховному і вищих спеціалізованих судах України законами передбачено створення науково-консультативних рад, до складу яких мають входити авторитетні вчені й експерти. Разом з тим до цього часу так і не вироблено самого механізму використання результатів правової науки і далеко не завжди спрацьовує авторитетність вчених та експертів, адже ніхто з них не застрахований від помилок чи омани. Так, з питання принципів і порядку формування коаліції депутатських фракцій до Конституційного Суду України надійшли різні висновки щодо тлумачення положення ч. 6 ст. 83 Основного Закону України, згідно з яким «у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України». Ключовим у ньому є термін «більшість народних депутатів», неоднозначна інтерпретація якого і була відображена у наукових висновках. Позиція одних вчених полягала в тому, що до складу такої більшості належать лише народні депутати, які є членами певної депутатської фракції; за висновком інших, у формуванні коаліції можуть брати участь і входити до її складу за бажанням й інші члени парламенту України. На такій «науковій» основі орган конституційної юрисдикції, як відомо, ухвалив відповідно два взаємовиключних рішення, що призвели до суттєвих змін у політико-правовій ситуації суспільства, наслідком яких стали зміни принципів і порядку формування більшості в парламенті, організації вищих органів державної влади в Україні [3]. І це далеко не єдиний приклад із практики Конституційного Суду, коли його рішення ухвалювались всупереч нормам Основного Закону і без критичного ставлення до наукових висновків. З цього приводу О. Копиленко справедливо зауважує, що виникає питання, як же ці наукові рекомендації реалізуються в законодавчому процесі, чи можна їх взагалі реалізувати? [4]. На наш погляд, однією з основних вад цього є наявність в самій правовій науці різних підходів до сприйняття і розуміння тих чи інших правових і державних явищ, нерідко альтернативних або взаємовиключних. При цьому кожна авторська позиція обстоюється як єдино правильна і, на відміну від інших, претендує якщо не на істинність, то, щонайменше, наближення до неї.
Природно постає запитання, як у такій ситуації наукового різноманіття має міркувати і діяти законодавець або ті, хто тлумачить і застосовує правові норм, особливо в судовому процесі? Яка наукова точка зору, висновок чи пропозиція в даному випадку є більш доказовою, переконливішою і використана при розробці, наприклад, державної доктрини, концепції проекту закону чи іншого рішення? Адже будь-яке ставлення законодавця, суддів, інших посадових осіб у такому разі буде суб’єктивним і залежатиме від їх світогляду, рівня освіченості або власних уподобань. Крім того, це зумовлено й тим, що в юридичній науці будь-яке твердження про істину, хіба що за винятком встановлення в судовому порядку істини конкретного юридичного факту, є досить відносним, що так чи інакше призводить до нівелювання її наукової значущі. «Оскільки наука прагне лише до істини, - писав Є. Васьковський, - то вона повинна використовувати всі засоби і прийоми, що ведуть до її досягнення… Знати все, що може сприяти розкриттю істинного смислу законів, зобов’язаний своїй професії вчений. Але навіть для вченого – це чисто моральний обов’язок, який не тягне за собою, у випадку порушення, ніяких юридичних наслідків» [6]. На підтвердження цієї думки вченого можна навести чимало прикладів з підготовки державних актів/ доктрин і актів/ концепцій, актів/державних програм щодо проведення в Україні судової, конституційної, адміністративної, соціально-економічних та інших реформ.
Використовуючи досягнення юридичної науки в законотворчості, в судовому процесі, правоохоронній діяльності передусім слід знати, що є право, незалежно від предмета регулювання і того, яка проблема вирішується. Але яким висновком науки можна скористатися у певній практичній ситуації, коли на сьогодні вченими-юристами пропонуються різні підходи, уявлення, концептуальні ідеї щодо праворозуміння, але поки що нікому з них так і не вдалося довести та переконати, яке праворозуміння є істинним чи більш правильним і аргументованим, а також відповідає інтересам суспільства, громадян, держави.
Існують різні обставини об’єктивного і суб’єктивного порядку, наявність яких унеможливлює будь-яке однозначне сприйняття і розуміння права. Тому в
сучасній літературі не без підстав наголошується на тому, що «змістовна плюралістичність загального праворозуміння була, є і… завжди залишатиметься його неусунованною, нездоланою властивістю» [7]. Можливо, що й так, а можливо, й інакше – час і подальший розвиток юридичної науки покаже, що до чого і як має статися в майбутньому з розв’язанням даної проблеми.
Але при цьому хотілося б звернути увагу на те, що в правовій науці, на відміну від точних і природних наук, як математики, фізики, хімії, астрономії тощо, невідомо однозначне, виключно одне для всіх розуміння того чи іншого правового явища. З будь-якого питання права і держави завжди існує значна розбіжність у поглядах, думках, позиціях вчених, що не лише ускладнює, а й в певній мірі послаблює взаємодію правової науки з практикою А на сьогодні це різноманіття в правовій науці явно перенасичене і, крім усього, пов’язано з радикальними змінами, що відбуваються у вітчизняному правознавстві та реформуванні правової системи.
Література:
1. Євграфова Є.П. Система національного законодавства в контексті права (лібертарно-легістський підхід): монографія / Є.П. Євграфова. – К.: КНТ, 2007. – С. 107-124.
2. Ильин И.А. Теория права и государства / И.А. Ильин. – М., 2003. – С. 64.
3. Закон № 2222-IV Рішенням Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 р. № 20-рп/2010 визнано неконституційним (див.: Вісник Конституційного Суду України. – 2010. – № 5. – С. 36-46).
4. Копиленко О. 15 років ми формуємо стратегію державної правової політики українського парламенту / О. Копиленко // Юридичний вісник України. – 2009. - №№ 49-50 (753-754) – С. 10.
5. Васьковский Э.В. Цивилистическая методология. Учение о толковании и применении гражданских законов / Э.В. Васьковский. – М., 2002. – С. 183.
6. Рабінович П. Феномен право розуміння: гносеологічна характеристика / П. Рабінович // Вісник Академії правових наук України. – 2007. - № 3 (50). – С. 18.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
