Право людини на свободу є не що інше, як сама свобода, можливість людини здійснювати будь-які правомірні дії. Це право закріплено в ст.29 Конституції України як право кожної людини на свободу та особисту недоторканність. Особиста недоторканність, як особиста свобода, полягає в тому, що ніхто в державі не має права примусово обмежувати свободу людини в рамках діючого законодавства, здійснювати дії, користуватися свободою пересування тощо. Людина не може бути силою чи за допомогою погрози примушена здійснювати якісь дії, бути піддана катуванню, обшуку чи завдана буде шкода її здоров`ю. Тільки сама людина може розпоряджатися власною долею, реалізуючи при цьому свої конституційні та інші права і свободи.
Чинна Конституція України, а також новий Кримінально-процесуальний кодекс встановлюють гарантії свободи та особистої недоторканності. Ці гарантії містять в собі серйозні обмеження для посадових осіб правоохоронних та інших органів, які мають можливість здійснювати примус до людей. Можливість обмеження свободи особи допускається лише на основі закону та в законних формах і тільки за вмотивованим рішенням суду. Неприпустимість арешту чи тримання особи під вартою, на підставі та в порядку встановлених законом є надзвичайно важливою гарантією, яку можна трактувати відносно арешту громадянина як виняток із загального правила про недопустимість арештів в принципі.
В той же час, виходячи із обов`язку держави та відповідних посадових осіб розслідувати кримінальні справи та притягувати винуватих у скоєнні злочинів осіб до кримінальної відповідальності, Конституція України допускає кілька випадків, коли уповноважені законом органи можуть застосовувати утримання особи під вартою без попередньої згоди суду. Це можливо лише у разі начальноїнеобхідності запобігти злочинові чи його припиненню, причому як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особо підлягає негайному звільненню, якщо протягом цього часу з моменту затримання їй не буде вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою, яке в свою чергу може бути оскаржене в судовому порядку, що є важливою конституційною гарантією,яка передбачена ч.5 ст. 29 Конституції України .Держава гарантує право кожного заарештованого чи затриманого бути невідкладно повідомленим про мотиви арешту чи затримання. Новелою нашого конституційного законодавства є і обов`язок відповідних компетентних органів негайно повідомляти родичів затриманного чи заарештованого про їх арешт чи затримання.
Держава також гарантує кожній особі з моменту затримання право захищати себе та користуватися правовою допомогою захисника. У зв`язку із цим слід зазначити, що Конституційний Суд України висловив стурбованість в зв`язку із недостатніми гарантіями права на свободу, які випливають із ч.3 ст.29 Конституції України(див. Висновки від 30 жовтня 2003р. п1-в у справі про внесення змін до статей 29,59,78 та інших Конституції), а також із права затриманого чи заарештованого мати свого захисника.
Важливо відзначити, що конституційне право людини на свободу та особисту недоторканість підлягає захисту нормами кримінального,адміністративного та цивільного законодавства. По суті ці норми виступають відповідними галузевими гарантіями. Так, зокрема, кримінально-процесуальні гарантії полягають в тому, що за злочин проти життя, здоров`я, свободи особи, явно незаконний арешт або затримання, притягнення явно невинуватого до кримінальної відповідальності передбачена кримінальна відповідальність до таких посадових осіб.
Адміністративно-правовими гарантіями права недоторканості є юридична регламентація підстав,термінів і форм адміністративних затримань і арештів. Посадові особи, винуваті у порушенні недоторканності людини можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності.
Цивільно-правова відповідальність передбачає можливість відшкодування людині шкоди, яка була спричинена їй в разі порушення її конституційного права на свободу та особисту недоторканість.
Втім, незважаючи на існуючі досить «солідні» гарантії, які містяться у вітчизняному галузевому законодавстві, навряд чи можна говорити про їх високу ефективність. Саме законодавство багато в чому є досить суперечливим і непослідовним. Серйозні проблеми існують в професіоналізмі працівників органів судової влади та правоохоронних органів. В цілому недоліків можна назвати безліч, але вважаємо за необхідне поставити питання про те, як юридична наука, в тому числі й наука конституційного права, впливає на практику реалізації нашого конституційного законодавства.
В зв’язку із цим хотілось би зазначити, що на сьогодні виникли і продовжують виникати різні виклики, пов’язані як із внутрішніми, так і зовнішніми загрозами, і на які наука повинна дати певні відповіді, які були б адекватні ситуації. Наукові дослідження проводяться, але багато що із досягнутого в аналізу структури наукового знання, його статусу втрачається, або ж взагалі, на жаль, не сприймається органами влади. Тому необхідно переходити від загальної постановки проблеми до більш диференційованого її дослідження. І, звичайно ж, застосовувати всі можливі засоби для впровадження в реальне життя найбільш прогресивних, демократичних і необхідних людині, суспільству та державі результатів новітніх наукових досліджень.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
