Закріплення в Конституції України демократичного напрямку розвитку політичної системи й проголошення України правовою державою передбачає, що українська спільнота стоїть сьогодні на межі перетворення на громадянське суспільство, однією з важливих рис якого є загальна повага до приватного життя людини. Однак її рівень в сучасному українському суспільстві є недостатній, про що свідчать численні неправомірні втручання у сферу особистого життя , одним із яких є “розголошення лікарської таємниці”.
Чимало науковців стверджують, що одним з ефективних засобів підвищення поваги до приватності є правова охорона особистого життя людини від неправомірних втручань. Відповідні правові норми, виконуючи свою ідеологічну функцію, виховують у людей цінування свого особистого життя та повагу й невтручання в особисте життя інших. Особливу роль в правовій охороні особистого життя людини відіграють новели ЦК України від 16 січня 2003 р., в яких знайшли своє закріплення особисті немайнові права фізичних осіб, спрямовані на охорону особистого життя. Зважаючи на такі зміни цих норм та недостатність практики їх застосування, постає необхідність їх науково-теоретичної розробки.
Визначивши цілу низку вищих соціальних прав, законодавець умовчав питання диференціації їх між собою. На нашу думку, все ж таки доцільно було б визнати на законодавчому рівні, що серед усієї низки існуючих рівновеликих немайнових благ саме життя людини є тієї основоположною складовою, яка стоїть на вершині усіх суспільних пріоритетів. І саме життя людини повинно займати визначальне становище серед інших соціальних цінностей. Адже за відсутності життя людини всі інші блага та відповідні права, що виникають стосовно них, втрачають сенс. Незважаючи на ту роль та місце, яку законодавець відводить життю людини, ще одним упущенням, вважаю, є відсутність офіційного тлумачення життя як особистого немайнового блага [5, 45]. Розглядаючи це питання, слід відзначити, що залежно від сфери термінологічного вживання категорія “ життя” наділяється різноманітним змістом. Так, з точки зору філософії, під “життям” розуміють спосіб буття, що наділений внутрішньою активністю суперечностей, або ж цілісність реальності буття, що збагнена інтуїтивно. На наш погляд, близькими до істини є науковці, які стверджують, що життя за своєю сутністю є поняття складене і включає в себе два основні аспекти: біологічне існування людини та її соціальний розвиток як розумної істоти у часі та просторі [6, 56-58]. І тому під поняттям “життя” слід розуміти природне існування та соціальне функціонування людського організму як єдиного цілого.
Загальновизнаною є позиція відомих вчених, що право на особисте життя повинно підлягати окремому наукового дослідженню. Так, безперечно, воно займає чи не центральне місце у теорії суб’єктивних прав. Вважаємо, що його зміст складають такі правомочності:
1) Мати особисте життя;
2) Визначати своє особисте життя й рівень доступу до нього;
3) Вимагати від інших осіб невтручання у цю сферу.
Проблеми правової охорони особистого життя не є новою для юридичної науки, однак її ґрунтовні дослідження проводилися ще за радянських часів і сьогодні їх результати дещо втратили свою актуальність та значення. У сучасних умовах наукові дослідження розкривають цю проблему значно інакше. Саме тому, в цьому дослідженні ми спробуємо проаналізувати такі нові інститути приватного життя особи як:
1) Таємницю приватного життя людини.
2) Лікарську таємницю.
3) Медичну.
4) Деякі інші.
Ми вважаємо, що в сучасній науковій літературі відсутні роботи, в яких ґрунтовно і комплексно висвітлювалися б проблеми цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, що склалися з приводу приватного життя індивідуума. Наведені вище обставини обумовили вибір теми мого дослідження та свідчать про її актуальність.
Методологічною основою даної роботи стали праці науковців радянського і сучасного періодів: С.С. Алексєєва, І. А. Бірюкова, В.С. Гопанчука, О.В. Дзери, Н. Д. Єгорова, П. М. Рабіновича, З. В. Ромовської та деяких інших.
Конституція України гарантує людині додержання таємниці інформації, тобто відомостей про життя людини, її здоров’я , які становлять об’єкт професійної медичної таємниці [ 1, cт. 32 ].
Проголошення зазначених прав у конституції України означає, що держава відносить їх до числа основних, найбільш важливих, котрі становлять основу правового статусу людини, і покладає на себе обов’язок забезпечити їх охорону.
Досягнутий рівень медицини висуває нові, підвищені вимоги до додержання медичними працівниками своїх професійних обов’язків, беззаперечного слідування лікарському обов’язку. Сьогодні встановлюються якісно нові стосунки між лікарем та пацієнтом. Такі стосунки – поняття двостороннє. Обов’язки лікаря – суть права хворого [2, с. 55]. Лікар повинен бути для своїх пацієнтів і довіреною особою, і порадником, і охоронцем їх таємниць.
Хвороба будь-якої людини пов’язана з порушенням функцій її організму, працездатності, здатна заподіяти людині не тільки фізичні, а й психічні травми. Тому стосунки між пацієнтом і лікарем мають будуватися на довірчих засадах; хворий, як правило, від медичного працівника нічого не приховує, оскільки чим точніше він розповість про свою хворобу, тим краще й успішно буде протікати процес його лікування. Крім того, часто вилікувати деякі захворювання можна тільки за умови розкриття таких обставин, що становлять особисту таємницю. Встановлення щирих стосунків між медичним працівником і хворим стане неможливим, якщо хворий не буде впевнений у тому, що інтимні подробиці його життя і здоров’я не буде збережено у таємниці. Тому обов’язком медичного працівника є збереження в таємниці таких відомостей.
Цікаво з цього приводу зауважити, що Н. В. Коробцова у своїй монографії “ Цивільно-правова охорона таємниць в Україні “ пропонує вживати термін “ медична таємниця “, оскільки на її думку, перелік осіб, на яких покладається обов’язок не розголошувати інформацію даного характеру, складають відповідно до ст. 40 Основ законодавства України про охорону здоров’я “ всі медичні працівники “, а не тільки лікарський персонал. На мою думку, заслуговує на увагу сумлінний підхід автора підійти до проблеми, але ж все-таки прослідковано лише один бік даної проблеми.
Так, погоджуюся, що вказана норма статті Основ законодавства про охорону здоров’я вказує на конкретне коло суб’єктів незаконного розголошення таємниці даного характеру, але формулювання терміну “ лікарська таємниця “ зводиться до того, що беремо до уваги похідне (дериватив)*, тобто – “ не хто, а що робить ”. Адже всі медичну працівники, як зазначалося автором, спрямовують свої зусилля на досягнення однієї мети в процесі здійснення лише одного виду діяльності – лікарювання. Тобто, як бачимо, існує два взаємопов’язані та обґрунтовані підходи на шляху до вирішення досліджуваної проблеми, а саме :
1) пасивний ( суб’єктний, тобто вказує на те “ хто робить “) та
2) активний підхід ( відображає той вид діяльності, в процесі якого спрямовуються зусилля всіх медичних працівників для видужання хворого ).
Я б хотіла запропонувати дещо інший підхід для розв’язання поставленої проблеми, а саме такий, який би враховував всі запропоновані та належно обґрунтовані позиції науковців, які займаються чи займалися дослідженням зазначеного питання. Таким чином, пропонуємо два варіанти врегулювання цієї термінологічної неточності та спроби вирішити проблему.
1) Я вважаю, що суперечка зводиться до логічної помилки “ Якщо А, то не В , якщо В , то не А” Так, адже, сперечаємося про формулювання термінології до двох схожих, суміжних за своєю юридичною природою , але ж абсолютно різних понять. Саме тому пропонуємо чітко розмежовувати, що до складу “ професійної лікарської таємниці “ належать відомості подвійного характеру :
А) лікарська таємниця (інформація про хворого, яку медичний працівник не повинен нікому коли-небудь розголошувати );
В) медична таємниця ( відомості про пацієнта, які медичний працівник не повинен повідомляти йому в його ж інтересах ).
2) Так, адже, як бачимо, моя пропозиція зводиться до того, що не можна позначати родове поняття “відомості подвійного характеру” терміном “ лікарська таємниця “, в структуру якого вже входить інформація із ідентичною назвою, але становить лише частину його. На мою думку, таким чином, не підмінюючи одним терміном різні поняття, ми не лише уникнемо філологічної помилки, але також спробуємо вирішити чимало різноманітних проблем на практиці в процесі надання медичними працівниками відповідної допомоги.
3) На перший погляд може виникнути запитання : “ А чому саме автор пропонує назвати родове поняття терміном “ професійна лікарська таємниця “. Я б хотіла підтвердити цю тезу, сформульовану вище у цьому дослідженні, наступними аргументами :
--- дана інформація належить до виду професійних таємниць
--- в процесі мого аналізу вказаної термінологічної неточності
вже було обґрунтовано позицію, що збереження цієї таємниці вчиняються в процесі одного виду діяльності – лікарювання. Саме тому, з наведеного випливає, що автором враховано два критерії – професію ( медичний працівник ), тобто хто надає допомогу, та інший – діяльність, в процесі якого її здійснюють.
Лікарська таємниця має свою історію, яка налічує більше двох тисячоліть. У дореволюційній Росії безпосередньо про збереження цього виду таємниці говорилося лише в так званій “ факультетській обіцянці “, яка давалася при одержані лікарського диплома молодими фахівцями: “Допомагаючи стражденним, свято берегти сімейні таємниці і не вживати у зло наданої довіри “ [3, c.56-58]. Дана обіцянка не була повною і викликала ряд медичних і юридичних дискусій. Так, відомий російський юрист А. Ф. Коні в цьому аспекті писав: “ У факультетській присязі говориться про довірену сімейну таємницю. А як що до лікаря йде самотня людина? А якщо таємниця не буде довірена, але відкрита лікарем? “ [4, с. 55].
Існують різні погляди на необхідність збереження в таємниці відомостей, що становлять “ професійну лікарську таємницю “. Так, М. А. Семашко вимагав виключення даного виду таємниці з діяльності лікарів. Професор Ф. А. Вольтер виступав на захист лікарської таємниці, відзначаючи, що “ всякий лікар із тривалим стажем медичної роботи міг би з особистого досвіду значно доповнити перелік тих випадків, у яких відсутність упевненості в мовчазності лікаря могла б з’явитися перешкодою для своєчасного звернення до лікаря, а іноді й для успішного лікування “ [5, c. 67-78]. Таких же поглядів додержувався і Т. Д. Ейнштейн, який стверджував, що “ не можна повністю викреслити лікарську таємницю з того звичайного правила, що вона відіграє роль дуже могутнього регулятора взаємостосунків лікарів з населенням ” [ 2, с. 65 ].
Протягом століть медики всіх країн додержуються лікарської таємниці. Це пояснюється тим, що її розголошення може призвести до несприятливих наслідків для хворого і перешкодити лікуванню. Гіппократ у своїй клятві говорив : “ Щоб при лікуванні – а також і без лікування – я не побачив, як і не почув відносно життя людського із того, що не слід коли-небудь, розголошувати, я умовчу про те, вважаючи подібні речі таємницею “ [ 2, c. 17-19 ]. Нагадування в клятві Гіппократа про професійну лікарську таємницю невипадкове, оскільки успіх лікування будь-якої хвороби залежить насамперед від того, чи будуть встановлені довірчі стосунки між пацієнтом і лікарем чи ні.
Не можна, однак, змішувати поняття “ професійна лікарська таємниця “ і “ гласність медичної науки і практики “[ 6, c. 167 ]. У медицині застосовуються різні методи діагностики, лікування, нові види лікарських препаратів. Так, медицина має як успіхи, так ї поразки, що повинні одержувати розголос. Проте, при цьому таємниця пацієнта не порушується, бо такі відомості повідомляються без вказівки відповідних прізвищ осіб, якщо вони не дали на це своєї згоди. Таким чином, гласність медичної науки і практики аж ніяк не сприяє розкриттю, розголошенню відомостей, що становлять професійну таємницю вказаного вище характеру.
Таким чином, можемо зробити висновок, що на сьогодні важливим є чітке та послідовне визначення, розуміння понять, головним чином, що стосується проблемних питань медичного права, особливо правового регулювання відомостей, що становлять “ професійну лікарську таємницю “.
Література:
1. Конституція України від 28 червня 1996 року.
2. Гіппократ. Вибрані книги. – М., -- 1936.
3. Крилов И.Ф. Врач и закон. Л., -- 1972.
4. Глушков В. А. Відповідальність за злочини у сфері охорони здоров’я. – К., -- 1987.
5. Коробцова Н. В. Цивільно-правова охорона таємниць в Україні. –М., --1998.
6. Філософсько-правовий словник. –К., -- 2005.
____________________________
* Із словника іншомовних слів. |
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
