Практика реалізації окремих норм в процесі відправлення судочинства адміністративними судами вказує на наявність проблемних питань, необхідність вирішення яких вимагає наукового обґрунтування.
Одним із об’єктів прискіпливої уваги науковців і практиків є інститут строку звернення до адміністративного суду (далі – строк звернення) закріплений в статті 99 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України).
Тема процесуальних строків доволі широко висвітлена в рамках інших процесуальних наукових дисциплін (кримінального, господарського та цивільного процесів).
Однак, з огляду на загальноприйняті і визнані наукові розробки щодо процесуальних строків, у поглядах практикуючих юристів та в наукових колах все більше розбіжностей спостерігається щодо місця і значення строку звернення в системі норм Кодексу адміністративного судочинства України (який за своїм прямим призначенням є процесуальним законом), а також практики його застосування адміністративними судами.
Наукова обґрунтованість закріплення матеріально-правової норми у процесуальному законі викликає сумніви, а практика застосування – серйозні занепокоєння, про що йтиметься нижче.
Відповідно до ч. 1 ст. 99 КАС України, адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Зміст ст. 99 КАС України аналогічний ст. 256 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), згідно якої позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Формулювання зазначених статей вказує на форму захисту порушених прав (позов) і тривалість захисту права у часі (давність), а також те, що за змістом обидва інститути є матеріально-правовими, з тією різницею, що строк звернення закріплений у процесуальному законі.
Окрім часових меж та вказівки на форму здійснення захисту, конструкція ст. 99 КАС України побудована таким чином, що прямо впливає на обсяг охоронюваних прав та обов’язків учасників спірних правовідносин*.
Сплив строків позовної давності у цивільних правовідносинах, про застосування якої заявлено стороною спору, є підставою відмови у позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).
Аналогічно, адміністративний позов, поданий після закінчення строків установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала (ст. 100 КАС України).
Разом з тим, у питанні застосування строків звернення суди адміністративної юстиції наділені надзвичайно дискреційними повноваженнями.
В цьому ключі неможливо обійти увагою постанову Вищого адміністративного суду України (далі – ВАСУ) в адміністративній справі № П/800/99/13, за яким статусу народних депутатів були позбавлені Павло Балога і Олександр Домбровський, яка є яскравим прикладом вільного розсуду в питанні застосування строку звернення до суду.
Попри те, що строк звернення із адміністративним позовом з приводу спорів, які виникають під час виборчого процесу встановлений ст. ст. 172, 179 КАС, ВАСУ застосував ст. 99 КАС, мотивуючи це закінченням виборчого процесу і необхідністю захисту права на чесні вибори** .
Така практика застосування адмінсудами ст. 99 і 100 КАС не витримує жодної конструктивної критики, є неприпустимою і навіть небезпечною.
За наявності спеціальних норм права, якими врегульовані строки звернення до адмінсуду (строки позовної давності), єдиним правильним підходом у вирішенні розглядуваної проблеми судами адміністративної юрисдикції на практиці є застосування саме спеціальних норм.
Окрім цього, проблемою є й те, що строки звернення до суду, не уніфіковані. Відповідно, це дозволяє зробити висновок, що законодавець визначив, які права є пріоритетними, а які ні.
Такі підходи до правової регламентації є неприпустимими у правовій державі, оскільки вони нівелюють загальнотеоретичне поняття «цінність права» та підривають авторитет держави.
Більше того, згідно ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відтак, відновлення справедливості (усунення помилок або свідомих дій суб’єкта владних повноважень) повинна мати абсолютний характер.
Проте, дотримання вимог даної норми, як і інших норм Основного Закону, а також виконання законів органами державної влади (особливо у сфері пенсійного забезпечення), є свідченням правового свавілля у сфері державного управління.
Разом з тим, у правильності такого стану речей нас намагаються переконати за допомогою судової гілки влади.
Це є яскравим свідченням втягування владою судів адміністративної юстиції у вирішення її фінансових проблем, породжених політичним популізмом.
При цьому саме вирішення цих проблем відбувається за рахунок громадян.
Підбиваючи підсумки, хочемо висловити сподівання що виявлені у даному дослідженні проблеми носять тимчасовий характер. Підвищена увага науковців до досліджуваного інституту дасть змогу найближчим часом вирішити питання про функціонування строку звернення до адміністративного суду в системі матеріально-правових норм, дозволить оптимізувати та уніфікувати строки звернення в залежності від категорії публічно-правового спору для забезпечення реалізації принципу верховенства права та права на судовий захист учасників правовідносин, які виникають у сфері адміністративного судового права.
Вважаємо також, що спроби науково обґрунтувати приналежність матеріально-правового інституту строку звернення до адміністративного суду як процесуального є невиправданими, являються грубим відступом від загальнотеоретичних наукових розробок та засад функціонування процесуальних галузей права.
Література:
1. Конституція України. – С.: ТОВ «ВВП Нотіс», 2011 – 48 с.;
2. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року № 2747-ІV // Відомості Верховної Ради України. – 2005. – № 35-36. – Ст. 446.;
3. Цивільний кодекс України: станом на 10 березня 2012 року / Верховна Рада України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/435-15/;
4. Строк звернення до суду в адміністративному судочинстві / М. І. Смокович // Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». – 2011. – № 2(4): [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://lj.oa.edu.ua/articles/2011/n2/11smivas.pdf;
5. Скакун О. Ф. Теорія держави і права (Енциклопедичний курс): Підручник. – Харків: Еспада, 2006. – 776 с.;
6. Лукьянова Е.Г. Теория процессуального права. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 234 с.;
7. Кравчук В.М. Науково-практичний коментар до Кодексу адміністративного судочинства України. – Х.: Фактор, 2011. – 800 с.;
8. Постанова Вищого адміністративного суду України від 08.02.2013 року в адміністративній справі № П/800/99/13 / Єдиний державний реєстр судових рішень України / [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/29333049.
* Показовою в даному випадку є практика у так званих «соціальних спорах» (справи про перерахунок пенсій, виплату передбачених законом надбавок і компенсацій) де суди, застосовуючи строк позовної давності (строк звернення), обмежували розмір грошових сум, які мали бути компенсовані у випадку визнання дій уповноважених суб’єктів протиправними.
** Нажаль, система судів адміністративної юстиції не продемонструвала подібної послідовності практики застосування позовної давності при розгляді і вирішенні «соціальних спорів».
|