Правосуддя – самостійна галузь державної діяльності, яку здійснює суд шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ.
У загальному вигляді основні засади, принципи здійснення правосуддя можна розглядати як закріплені Конституцією України або такі, що випливають з її норм основоположні правові ідеї, які визначають організацію й діяльність державних органів, які здійснюють судову владу.
Тобто, основні засади судочинства в Україні – це сукупність принципів, що нормативно визначають сутність і зміст судочинства загалом та встановлюють особливості здійснення цивільного, господарського, адміністративного та кримінального судочинства в Україні
Принципи здійснення правосуддя в Україні отримали нормативне закріплення в ст. 129 Конституції України, Розділі І «Засади організації судової влади» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та інших нормативно-правових актах.
У найбільш загальному вигляді систему принципів здійснення судочинства визначає ст. 129 Конституції України. Основними засадами судочинства в Україні за Конституцією є : 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому права на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; 9) обов’язковість рішень суду [1]. Конституційні принципи судочинства розвиваються і деталізуються в статтях 1-16 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та інших законах України та підзаконних нормативно-правових актах.
Судова влада – відповідно до теорії поділу влади самостійна і незалежна сфера публічної влади. Це самостійна гілка державної влади, суб’єктом якої є суд, що займає особливе місце в системі державних органів і реалізує свої функції в особливій процесуальній формі. Самостійність і незалежність судової влади не варто розуміти так, ніби вона ніяк не залежить від двох інших гілок влади. Законодавча влада визначає структуру судової системи, компетенцію судів, статус суддів, а також вона бере участь у формуванні суддівського корпусу. У деяких країнах від виконавчої влади залежить створення належних умов для роботи судів, підготовка кадрів для заміщення суддівських посад і ряд інших організаційних питань. У багатьох державах призначення на судові посади здійснює глава держави (президент або монарх) [2].
Існування судової влади поряд із законодавчою та виконавчою є ознакою демократичності держави. Головне призначення судової влади – охорона членів суспільства від будь-якого свавілля – як від свавілля громадян, так і від неправильних дій власне держави, її органів, посадових осіб. Без здійснення такої діяльності держава не може вважатися правовою.
Разом із законодавчою й виконавчою гілками влади судова входить у систему народовладдя. Вона забезпечує реалізацію важливих конституційних прав і свобод людини й громадянина, прав колективів і народу загалом. Демократичні засади організації та діяльності судової влади (участь суддів із народу – присяжних і засідателів, гласність, незалежність суддів, змагальність і рівноправність сторін) дають змогу розглядати її як особливий канал реалізації волі народу [3].
Основою законодавчої регламентації судової влади є конституція. Практично немає такої сучасної конституції, в якій не було б розділу про цю гілку публічної влади («Про судову владу» – конституції Іспанії, Франції, Японії; «Правосуддя» – Основний закон ФРН; «Суди» – конституція Португалії; «Судочинство» – конституція Угорщини; «Судова система» – конституція Македонії тощо), де в стислій формі встановлено те, що прийнято об’єднати під назвою «конституційні засади судової влади». Сюди входять : визначення судової влади як однієї зі складових системи розподілу влад; основні принципи організації та діяльності судової системи; правовий статус суддів; судові гарантії прав і законних інтересів громадян.
Ці конституційні засади детально розвинуті в законах про судоустрій (наприклад, у ФРН – Закон про судоустрій (у редакції 1975 р.); у Франції – Кодекс судоустрою 1978 р.; в США – «Судоустрій і судочинство», розділ 28 зводу Законів США; в Іспанії – «Органічний закон про судову владу» 1981 р. та ін.), а також у законах про статус суддів (у Франції – «Органічний закон про статус магістратури» 1958 р., у ФРН – «Закон про суддів» 1961 р. та ін.) [4].
Зрозуміло, що обсяг конституційного регулювання судової влади у різних державах неоднаковий.
Конституція Франції, наприклад, до розділу про судову владу включає лише три статті. У ст. 64 йде мова про те, що Президент Республіки є гарантом незалежності судової влади і про те, що йому допомагає Вища рада магістратури. В цій та наступних двох статтях декларуються деякі загальні принципи правосуддя, і зокрема про незмінюваність суддів і про те, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений свободи. Про судову владу в цій Конституції говориться як про «охоронця особистої свободи, яка забезпечує дотримання цього принципу згідно з умовами, передбаченими законом» (ст. 66). Усі інші питання, що стосуються порядку висування кандидатів на суддівські посади, призначення суддів, їх правового статусу і структури судової системи, делеговані органічним законом (Закон про Вищу раду магістратури 1958 р., Закон про статус магістратури 1958 р., Закон про Високу палату правосуддя 1959 р., Закон про Конституційну Раду 1958 р.). Окрім цих законів, організація судів регулюється Кодексом судоустрою, затвердженого Декретом від 16 березня 1978 р. [5].
Зовсім інакше здійснене конституційне регулювання судів у ФРН. Розділ ІХ Основного закону, під назвою «Правосуддя» містить досить докладні положення стосовно юрисдикції судів і основних принципів здійснення правосуддя судами, а також правових гарантій громадян. Широко трактується в Основному законі поняття судової влади. Згідно ст. 92 юрисдикційно влада доручається суддям; вона здійснюється конституційним судом, федеральними судами і судами земель. Для здійснення правосуддя в галузі загальної, адміністративної, фінансової, трудової та соціальної юрисдикції відповідно до ст. 95, Федерація заснувала в якості вищих судових інстанцій: Федеральну судову палату, Федеральний адміністративний, Федеральний фінансовий, Федеральний трудовий і Федеральний соціальний суди. Крім того, ст. 96 дозволила Федерації заснувати федеральний суд для правового захисту комерційної діяльності, військово-кримінальні суди для Збройних сил, а також суди щодо розгляду у дисциплінарному порядку та розгляду скарг [6].
Ще одну модель конституційного регулювання судової влади виявляє Основний закон Іспанії. П. 1 ст. 117 проголошує, що «Судова влада походить від народу і здійснюється від імені Короля суддями і магістратами, які незалежні, незмінювані, відповідальні перед законом і підкоряються тільки закону». В ньому проголошується принцип єдності судової влади, яка очолюється Генеральною радою як вищим керівним органом (п. 2 ст. 122) – Вищою судовою інстанцією єдиної для всієї Іспанії і для всіх сфер судової діяльності є Верховний суд (ст. 123). В Іспанії є також Конституційний суд, який є єдиним верховним тлумачем Конституції для всієї країни. Конституція у розділі ІХ підкреслює виняткову незалежність Конституційного суду не тільки від судової влади, але і від законодавчої та виконавчої влад [7].
З точки зору конституційної організації судів з-поміж європейських держав особливе місце посідає Великобританія. Оскільки тут немає писаної конституції, викладеної у вигляді єдиного акта, питання організації судів регламентуються Законами про судоустрій 1873-1875 рр. і Законом 1971 р. про суди Англії та Уельсу, в яких установлена чітка судова ієрархія. Усі суди тут поділені на вищі та нижчі судові установи, а повноваження окремих судових установ регулюються відповідними парламентськими актами. На чолі всієї судової системи, включаючи суди спеціальної юдмадикції, стоїть Лорд-канцлер, який входить до складу уряду (є членом Кабінету міністрів), і одночасно головою Палати лордів Парламенту. Повноваження, якими він володіє щодо судів, делегуються йому парламентськими актами [8].
Із неєвропейських держав доцільно зупинитися на аналізі конституцій США та Японії.
У США, наприклад, конституційне регулювання організації федеральних судів і судів штатів відрізняється. Так, згідно з Конституцією США 1787 р., судова влада здійснюється Верховним судом США і тими нижчими судами, які будуть час від часу створюватися Конгресом. Через два роки після прийняття Конституції нижчі федеральні суди були засновані у вигляді судів двох рівнів: районних судів (суди першої інстанції) та окружних судів (апеляційна інстанція). Щодо судових систем окремих штатів, то обсяг конституційного регулювання їх організації розв’язується по-різному. В штаті Нью-Йорк Конституція лише коротко окреслює загальну структуру судів. Конституція же штату Іллінойс, навпаки докладно викладає усно структуру судів цього штату, їх повноваження, порядок обрання і призначення суддів тощо) [9].
Конституція Японії 1947 р. присвячує судовій системі VІ розділ під назвою «Судова влада». Ст. 76 проголошує, що «уся повнота судової влади належить Верховному суду і таким судам нижчих інстанцій, які будуть засновані законом" (це норма, як бачимо, запозичена з Конституції США). Найважливішими є два положення, які встановлені у цій же статті : 1) жоден адміністративний орган не може здійснювати судову владу з правом остаточного розв’язання (абз. 2); 2) усі судді незалежні і діють, додержуючись своєї совісті, при цьому вони керуються тільки Конституцією і законами (абз. 3). В Японії створена багаторівнева судова система – суди в префектурах, апеляційні суди та Верховний суд. Крім того, діють суди у сімейних справах та суди сумарної юрисдикції. Інакше кажучи, зовні судова система схожа на аналогічні структури в інших зарубіжних країнах [10].
Отже, трактування поняття судової влади та її конституційне регулювання в різних країнах різне. Законодавці розглянутих держав додержувалися своїх конституційних традицій. І все ж порівняльний аналіз відповідних положень дає підставу відзначити деякі загальні риси. До них, насамперед, можна віднести : а) заборона на запровадження надзвичайних судів; б) в окремих державах (США, Японія та ін.) повноваженнями конституційного контролю володіють суди загальної конституції на чолі з Верховним судом; в) конституційне регулювання діяльності судів значно повніше відображене у писаних конституціях.
Література:
1. Конституція України. – С. : ТОВ «ВВП Нотіс», 2012. – 48 с.
2. Василевич Г. А. Конституційне право зарубіжних країн : підручник / Г. А. Василевич, М. М. Кондратович, Л. А. Приходько. – Мн. : Книжковий Дім, 2006. – 480 с.
3. Годованець В. Ф. Конституційне право України : навч. посіб. / В. Ф. Годованець. – К. : МАУП,2005. – 360 с.
4. Георгіца А. З. Конституційне право зарубіжних країн : підручник / А. З. Георгіца. – Тернопіль : Астон, 2003. – 432 с.
5. Конституция Французской Республики от 04 октября 1958 года [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://vivovoco.rsl.ru/VV/LAW/FRANCE_W.HTM
6. Основной Закон Федеративной Республики Германии от 23 мая 1949 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу :
http://www.1000dokumente.de/?c=dokument_ru&dokument=0014_gru&object=translation&l=ru
7. Конституция Испании от 29 декабря 1978 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу :
http://vivovoco.rsl.ru/VV/LAW/SPAIN.HTM
8. Конституция Великобритании [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uznal.org/constitution/United_Kingdom
9. Конституция Соединённых Штатов Америки от 17 сентября 1787 г. [Електронний ресурс] – Режим доступу : http://www.hist.msu.ru/ER/Etext/cnstUS.htm
10. Конституция Японии от 03 мая 1947 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.uznal.org/constitution/Japan/R.ZIP
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
