Права людини в сучасному світі – це не просто актуальна тема для дискусій, це проблема, розв’язання якої перебуває на вістрі практичної діяльності міжнародного співтовариства. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безліч кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, нарешті дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі й організованого, цивілізованого життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Людина, громадянин, індивід має бути найважливішою цінністю будь-якого суспільства. Лише за такою формулою можливе його (суспільства) подальше процвітання та безтурботне співіснування з навколишнім світом.
Формування уявлень і понять про права людини почалося з найдавніших часів – витоків людської цивілізації. Першим і, безумовно, найважливішим письмовим свідченням цього тривалого процесу є Біблія, в якій стверджувалося найголовніша істина: людина – найцінніше з-поміж усього, створеного Богом. У Біблії часто йдеться про необхідність забезпечення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність та його охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів. Низки фундаментальних положень Загальної декларації прав людини за змістом збігаються з Біблією, що пояснюється наявністю об’єктивних закономірностей існування суспільства загалом і кожної людини зокрема [1].
Пізніше, в VI–V ст. до н. е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами-софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам та ін.), які доводили, що всі люди від народження мають одинакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма «рівно тяжіє доля» [2]. Наприклад, відомий філософ Сенека вважав, що всі люди є співтоваришами як раби долі [3]. Подібні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) доводив, що всі люди рівні перед небом, держава ж є результатом їх угоди. Проте так звана небесна рівність аж ніяк не розповсюджувалась на грішну Землю [4].
Перше закріплення низки ідей щодо прав людини в законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей (Маgna Сharta Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Статті хартії захищали право на приватну власність, недоторканність і свободу особистості від абсолютизму – таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Цей важливий правовий документ і сьогодні є одним із чинних конституційних законів у Великій Британії.
У «Петиції про права» (Англія, 1628 р.) конкретизувалося положення про неможливість позбавити волі та ув’язнити вільного громадянина без законних підстав і, що особливо важливо, підкреслюється незаконність функціонування будь-яких таємних чи спеціальних судів, які не керувалися б загальним законодавством, і неприпустимість позасудових репресій [5]. «Біль про права» 1689 року став юридичною основою конституційної парламентської монархії у Великобританії, в якому було закладено основи демократичного парламент-таризму, зокрема вільні вибори членів парламенту, їх недоторканність [6].
Усередині XX ст. у світі відбулися процеси, пов’язані насамперед з утворенням Організації Об’єднаних Націй, які започаткували затвердження в сучасних міжнародних відносинах принципу всезагальної поваги прав і головних свобод людини без жодних винятків і дискримінацій. Поступово поширювалося визнання цього принципу як норми взаємин між державами, що було закріплено в низці міжнародних документів. Головними серед них є Загальна декларація прав людини (1948), Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1963), міжнародні Пакти про права людини, прийняті ООН в 1966 році.
Отже, основні права людини – це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духовним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Вони класифікуються насамперед за сферою суспільних відносин і характером потреб або цінностей, що виступають їх об’єктом, на фізичні (життєво необхідні), особистісні (морально-психологічні), культурні, економічні (матеріальні), політичні (державно-громадські). Сучасне міжнародне право класифікує права людини як соціальні претензії і можливості особи, об'єктивно обумовлені системою суспільних відносин, визначальними ідеалами, суттєві для характеристики правового положення індивіда в будь-якому сучасному суспільстві.
Література:
1. Загальна декларація прав людини : прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_015
2. Культура Византии. Вторая половина VII–XII в. – М., 1989. – С. 203.
3. Грималь П. Сенека, или Совесть империи / Грималь П. ; пер. с фр. (ЖЗЛ). – М. : Молодая гвардия, 2003.
4. Титаренко М.Л. Древнекитайский философ Мо Цзи, его школа и учение / Титаренко М.Л. – М. : Наука, 1985.
5. Петиція про права (1628) // Історія держави і права зарубіжних країн. Хрестоматія : навч. посіб. для студентів юрид. спец. вищих закладів освіти / за ред. В. Д. Гончаренка. – К. : Видавничий Дім «Ін Юре». – 2002. – 716 с.
6. Томсинов В. А. Славная революция 1688–1689 годов в Англии и Билль о правах / Томсинов В. А. – М. : Зерцало-М, 2010.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
