Відомо, що в історичному аспекті держава і церква пройшли тернистий шлях до свого становлення й визнання, на певних етапах розвитку держава і церква взаємодіяли між собою різним чином, але, попри все, ці соціальні інститути з давніх-давен і до сьогодення продовжують справляти один на одного неабиякий вплив, а також шукати шляхи до ефективного співіснування.
Спершу слід зазначити, що під християнською правовою традицією ми розуміємо особливості буття правової системи, зумовлені християнською релігією в її історичному розвитку, а також специфіку пізнання та відтворення правової системи чи її елементів у контексті розуміння християнства суб’єктами права. Християнська правова традиція розглядається як явище юридичне, таке, що існує всередині правової системи і є результатом впливу християнства на право. Також вона є складовою та чинником розвитку елементів правової системи (норм права, правосвідомості, правової науки і освіти тощо), а так само і правової системи в цілому [1, 45]. Виходячи з цього, ми вже можемо прослідкувати певний зв’язок між релігією і державою, тож спробуємо знайти висвітлення цієї проблеми на нормативному рівні.
Конституція України у ст. 35 закріплює таку норму: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова» [2]. Але нам відомо, що політика держави тісно пов'язана з мораллю, духовністю, релігією, є важливим елементом визначення спільного інтересу та волі більшості громадян, тією чи іншою мірою сформованих релігією. Релігія є формою суспільної свідомості, що формує соціальні норми, відповідно до яких будується система суспільних відносин. Своєю чергою, релігійні організації підпадають під вплив державної політики, що виражає й реалізує інтереси суспільства в цілому й окремої людини зокрема. Таким чином держава й релігійні організації впливають одне на одного. Зазначимо, що українська держава стосовно релігійних організацій так само, як і стосовно об'єднань громадян і політичних партій, здійснює політику невтручання. Це забезпечує нейтралітет у питаннях світогляду й віросповідання, виконання зобов'язань із гарантування свободи віросповідання й водночас створює рівні умови для захисту прав і свобод усіх громадян. Права людини на свободу думки, совісті й віросповідання, на свободу переконань, на інформацію, а також неможливість обмеження інших прав особи з огляду на її релігійні переконання зафіксовані в Загальній декларації прав людини. Відносини релігійних організацій і держави визначені нормами Конституції, законами України, зокрема Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», й міжнародними правовими актами. Конституція України наголошує, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність [2].
Багато хто головним фактором, що визначає приналежність до певної цивілізації, вважає релігію. Після розколу християнства на західне і східне у 1054 році для розрізнення східні церкви почали іменуватися як «православні» або церкви «грецького обряду», а західні як «католицькі» або церкви «латинського обряду». Аналізуючи Східну і Західну традиції права з релігійних позицій можна помітити, що деякі з цінностей схожі, але розуміння їх відрізняється. Система цінностей сучасної правової культури виражена в ідеології природних і невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина, пріоритети якої визначені у наступному судженні: людина, її права і свободи є найвищою цінністю [3, 130]. Такий підхід є характерним для християнства взагалі, проте католицька традиція на практиці обмежує свободу людини через зовнішній авторитет, а православна – цілком визнає і додає до цінності індивідуума цінність соборності, яка визначає специфіку образу життя православних людей.
Характерними рисами Західної традиції, поміж іншим, є відносно чітка межа між правовими та іншими інституціями; вплив на правові інститути юридичної думки, яка аналізує і систематизує право; усвідомлення переваги права над політичною владою; впевненість у можливості існування громадянського суспільства та правової держави. Для Східної традиції характерними рисами є: обмеженість світоглядного підґрунтя права, як правило, християнським вченням в його православній інтерпретації; нечітке розмежування між правовими інститутами і державними інституціями; перевага обов’язків перед правами та інші [4, 49].
На відміну від Католицизму, Православ’я не визнає інших догматів, окрім тих, що були сформульовані Христом, Апостолами і Вселенськими Соборами і стосуються суто питань віри. Зокрема, відсутні догмати з питань регулювання суспільного життя. Тим не менше, існують судження та рекомендації щодо суспільного життя із боку святих Отців та богословів, причому у Православ’ї не дозволяється нав’язування тих чи інших думок іншим, оскільки свобода волі людини, тобто внутрішнє самовизначення особистості перед необхідністю вибору, є однією з найважливіших цінностей християнства і визнається невід’ємною, «над цією свободою не владний ніхто: ні інша людина, ні суспільство, ні закони, ні влада, ні демони, ні ангели, ні Сам Бог» [5, 210].
Східна Церква, допускаючи участь розуму у справах віри, розкривала і усвідомлювала основи християнського віровчення шляхом міркувань і доказів. На Заході ж, навпаки, роль розуму у справах віри заперечувалася, як наслідок – тривалий час не розвивалося богослов’я, але значна увага приділялася зовнішній стороні церковного життя: дисципліні, обрядам, управлінню, відносинам із державою, участі у суспільному житті.
Що ж до Українського православ’я, то із-за своєї залежності від інших православних церков, роз’єднаності принаймні на три самостійні Церкви (Українська Православна Церква в юрисдикції Московського Патріархату, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква) та невизнання їхнього автокефального або автономного статусу Вселенським православ’ям, воно в цілому поки що не є рівноправним, активним, продуктивним суб’єктом як міжнародного, так і вітчизняного міжрелігійного діалогу. Загальновідомо, що Україна, починаючи з 1654 року, тобто після Переяславської угоди, неформально ділиться на Східну Україну та Західну Україну. У практиці релігійного життя протистояння між християнським Сходом і Заходом на українських землях було відчутним вже від початків християнізації, а особливо воно далося взнаки після втрати державної незалежності земель колишньої Київської Русі і переходу більшої частини її території під панування сусідніх держав (Угорщини, Литви і Польщі), де більшість правлячої еліти складали римо-католики, а вірні східного обряду зазнавали дискримінації.
На даний час аналіз рівня релігійності в регіональному вимірі демонструє чітку лінію зниження рівня релігійності із заходу на схід України. Церква і все, що пов'язане з нею, лишається для значної кількості галичан, волинян, буковинців й закарпатців невід'ємною складовою способу життя і системи соціальної комунікації, а для мешканців півдня і сходу України релігійні інституції ці функції значною мірою втратили. Також цікавими є дані про те, що рівень релігійності також залежить від статі (рівень релігійності серед жінок вище, ніж серед чоловіків); віку (рівень релігійності збільшується з віком); місця проживання (рівень релігійності серед жителів села вищий, ніж серед жителів міста); освіти (рівень релігійності знижується в міру підвищення рівня освіти) [6].
Слід зауважити, що для України питання відносин держави і церкви дуже актуальні як у церковній сфері, так і в суспільстві в цілому. Звернення сьогодні до моделі співпраці держави і церкви зумовлене тим, що одним з актуальних питань в умовах демократизації суспільства є налагодження гармонійних відносин між державою і церквою. Тож, спробуємо віднайти шляхи до підвищення рівня участі громадян у церковному житті, а також покращення взаємодії держави і церкви.
По-перше, актуальною є необхідність пошуку компромісу між різними релігійними конфесіями, що може бути досягнуто лише за наявності реального, постійного діалогу між представниками влади, конфесій та суспільства. По-друге, держава має проводити виважену політику в релігійній сфері, у тому числі стосовно питання оновлення законодавства про свободу совісті та релігійні організації, з огляду на багатоконфесійність українського суспільства та існуючі міжправославні конфлікти. Контроль з боку держави за нетрадиційними конфесіями має бути посилений, а також повинні запроваджуватись ретельні перевірки діяльності численних релігійних організацій. По-третє, доцільно запропонувати викладення у навчальних закладах духовно-моральних дисциплін і дисциплін про релігію з метою підвищення рівня християнської етики. Подоланню невисокого ступеня вираженості релігійних почуттів, поверхневого знання основ віровчення і низької культової активності, а також вихованню високоморального суспільства сприятиме створення різноманітних дитячих та молодіжних організацій.
На підставі викладеного можна зробити висновок про те, що співвідношення світського і релігійного життя суспільства є історично мінливим. На даному етапі становлення України як правової держави можна говорити про те, що її подальший розвиток не може вирішуватись без участі церкви і релігії, враховуючи величезне значення релігійного чинника в цивілізаційному бутті й цивілізаційному виборі України.
Література:
1. Вовк Д. О. Про особливості християнської правової традиції в умовах сучасного права / О. Д. Вовк // Вісник. − 2011. − №3. − С. 45−54.
2. Конституція України від 28 червня 1996 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
3. Четвернин В.А. Введення в курс загальної теорії права і держави / В.А. Четвернин. − М.: Інститут держави і права РАН, 2003. − 135 с.
4. Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х.: Одіссей, 2002. − 591 с.
5. Осипов А.І. Шлях розуму в пошуках істини (Основне богослов'я). − М.: Благо, 1999. − 432 с.
6. Рівень і характер релігійності українського суспільства. Центр Разумкова. − 2011. − №1-2. − С. 37−61. [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua/ukr/files/category_journal/NSD119_ukr_2.pdf
_______________________________
Ганзенко О. О., к.ю.н., доцент
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
