Досліджуючи Давні Афіни, вчені недостатню увагу приділяли вивченню правових явищ, зосереджуючись на питаннях політичного устрою Афін. Визначення правового статусу рабів є питанням, що потребує дослідження.
Хоча раби були найчисельнішою верствою афінського суспільства, вони не розглядалися як суб’єкти права, а були об’єктами права. Аристотель у своїй праці «Політика» зауважує: «У всіх ремеслах з чітко поставленою метою потрібні бувають відповідні знаряддя, якщо робота має бути доведена до кінця, і з цих знарядь одні є неживими, інші – одушевленими... раб - якась одухотворена власність» [1, c. 381]. Раб не міг мати своєї власної сім’ї: сімейні відносини рабів та рабинь не вважалися шлюбом. Діти, що народжувалися від рабів, не були вільними, і також становилися рабами і розглядалися у давньогрецькому праві як приплід. П. Гіро у своїй праці «Приватне та суспільне життя давніх греків» зазначає: «Раб у відомому відношенні був членом родини. Коли він вступав у яке-небудь афінське сімейство, його за звичаєм саджали у вогнища й кидали йому на голову сухі фіги, фініки й печива, як би прилучаючи його до домашньої релігії. Проте завдяки цій церемонії він не одержував жодних позитивних прав» [2, c. 193]. Раб знаходився у повній власності свого господаря, і тому міг бути відчужений іншій особі.
Раб не міг бути самостійною стороною у судовій справі, однак міг представляти інтереси господаря-рабовласника у судовій справі, тобто виступати в якості повіреного, і у випадку, якщо суду потрібні були його свідчення, вони давалися під катуванням, тому що раб, на думку греків, не міг, подібно вільній людині, давати присягу; довіряти ж просто показанням раба не вважалося можливим. В Аттиці законодавчо було заборонено вбивство рабів, нелюдське поводження з ними, оскільки законодавець вважав, що дані дії заподіюють шкоду громадському спокою. Французький історик Анрі Валлон, характеризуючи становище раба в Аттиці, зазначає: «Раб належав йому [господарю], але він не міг позбавити цього раба життя свавільно. Закон забороняв це під страхом вигнання й релігійного покаяння; однак, покарання за вбивство раба було менше, ніж у випадках убивства інших людей. Навіть тоді, коли раб заслуговував смерті, якщо він, наприклад, убивав свого пана, родичі померлого не повинні були позбавляти життя вбивцю, а зобов'язані були передати його в руки посадових осіб» [3, c. 195]. Коли сваволя хазяїна ставала нестерпною, раб міг скористатися "правом притулку". Таким притулком, наприклад, був в Афінах так званий Тесейон (храм Гефеста) і святилище Евменид. Поки раб перебував у притулку, він уважався недоторканним. За аттичним законом раб, що звернувся за допомогою до богів, уже не повертався колишньому хазяїнові, а перепродавався іншій особі.
Усі раби в грецьких античних полісах поділялися на державних та приватних. Державні раби перебували у кращих умовах й користувалися більшою самостійністю, ніж раби приватних власників. Такі раби користувалися правом на власне житло, правом вступати в шлюб та вести власне самостійне господарство. Наприклад, раби-скіфи в Афінах працювали в поліції. Державні раби користувалися особливою охороною закону. У випадку завдання образи державному рабу останній звертався за сприянням до афінського громадянина за заступництвом, і той виступав за нього в суді.
Отже, раби були найчисельнішою соціальною категорією афінського суспільства. Юридично вони були повністю безправними. Вони не виступали не в якості суб’єкта права, а були його об’єктом.
Література:
1. Аристотель. Сочинения в 4 т.: Т. 4. – М.: Мысль, 1983. – 644 с.
2. Поль Гиро .Частная и общественная жизнь древних греков / пер. с франц. Н. И. Лихаревой– Санкт-Петербург: Издание товарищества О.Н.Поповой, 1913. – 684 с.
3. Валлон А. История рабства в античном мире. – Смоленск: Русич, 2005. – 640 с.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
