Стаття 47 Конституції України закріпила право кожного на житло. Реалізуючи дане конституційне право, громадянин на власний вибір може побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. [1]
Проблематикою реалізації права на житло займались провідні вчені та спеціалісти, такі як: С.С. Алексєєв, С.И Аксназий., І.Л. Брауде, І.С. Вишневська, В.П. Грібанов, О.С. Іоффе та багато інших. Проте, слід зауважити, що їх наукові розробки здійснювалися на основі законодавства СРСР та були пронизані духом соціалізму, у зв’язку з чим, є не зовсім умісним у сучасних економіко-соціальних умовах.
На сьогоднішній день, не дивлячись на те, що у вітчизняній юридичній науці житловим питанням приділяється належна увага, однозначного визначення поняття житла не існує, що призводить до неоднозначного його розуміння і, як наслідок, неправильного правозастосування.
Поняття «житло» складне й неоднозначне, має спільні та відмінні ознаки в міжнародному, конституційному, кримінальному, цивільному та житловому праві, розглядається, як в широкому так і вузькому значеннях, та будучи особливим різновидом нерухомого майна, має встановлений специфічний правовий режим та певні ознаки.
По-перше, житло це певне приміщення, під яким розуміють частину внутрішнього об'єму будівлі, або будівлю, що обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу. При цьому приміщення вважається житловим, якщо воно капітального типу та відповідає певним санітарним, пожежним та технічним нормам, що висуваються до житла.
По-друге, житло повинно бути призначене для постійного проживання в ньому людей і використовуватись тільки за цільовим призначенням. Придатність приміщення для постійного проживання, не виключає можливості тимчасового проживання в ньому. Тимчасовість використання службових приміщень та гуртожитків певною категорією громадян, стосується строку найму, а не технічних властивостей самих об’єктів. [2]
По-третє, житлове приміщення повинно бути придатним для проживання та завершене будівництвом.
Четверта ознака житла – приміщення повинно бути у встано¬вленому порядку віднесено до житлового фонду. До житлового фонду не входять нежилі приміщення у жи¬тлових будинках, що призначені для торгівельних, побутових і інших потреб непромислового характеру.
Наявність всіх цих ознак, є підставою для внесення відомостей до державного реєстру речових прав про те, що об’єкт нерухомості є житлом.
Житло - це квартири багатоквартирних будинків, одноквартирних будинків, кімнати в квартирах чи одноквартирних будинках, а також інших приміщень, призначених для постійного проживання людей, що завершені будівництвом, віднесені в установленому порядку до житлового фонду, та відомості про які внесено до державного реєстру речових прав.
Разом з тим, житло виступає, як родове поняття, що охоплює всі види житлових приміщень, які можуть бути об’єктом договору найму жилого приміщення; як облікова категорія нарівні із житловим будинком. Використання у чинному українському законодавстві суміжних понять житла – «жиле приміщення», «житловий фонд» призводить до неоднозначного розуміння цих категорій та, як наслідок, неправильного застосування норм права.
Встановлена ст. 6 ЖК УРСР [3], ст. 383 ЦК України [4] заборона використання житла для промислового виробництва стосується надання та використання жилих приміщень для потреб промислового характеру.
Проте, на сьогоднішній день використання житла за іншим його цільовим призначенням - для ведення господарської, іншої діяльності, не є рідкістю. Все частіше квартири використовуються її власниками «під офіси», і перш за все «зелене світло» цьому дає законодавець.
Спостерігається певна колізія між ст. 6 ЖК УРСР, ст. 383 ЦК України, які забороняють надавати та використовувати житлові приміщення для потреб промислового характеру, та нормами, які наразі регламентують право власності, встановлюючи для власника можливість розпоряджатися об’єктом права власності на свій розсуд.
Поширилася практика влаштування офісів із місцезнаходженням у приміщеннях житлового фонду, які перебувають у власності одного з засновників.
Виходячи з принципу «Дозволено все, що не заборонено законом», вважаємо, що встановлена заборона на використання жилих приміщень для промислового виробництва, не виключає можливості його використання в інших – непромислових цілях, в тому числі для розміщення офісів.
Разом з тим, на практиці позиція державних органів дещо інша. Так, у своєму листі від 05 січня 2001 року за №5/2-6 Державний комітет України з питання регуляторної політики та підприємництва роз’яснив, що законодавство не передбачає можливості використання жилих приміщень для цілей непромислового характеру (наприклад, для розміщення в них офісів, контор, торгових організацій тощо), а отже, не дозволяє.
На нашу думку, така позиція державних органів не тільки не узгоджується з чинним законодавством, а і прямо суперечить їй, у зв’язку з чим не може бути визнана без відповідного законодавчого закріплення.
Крім того, вважаємо, що існуюча законодавча заборона нецільового використання житла не є дієвою у сучасних умовах, оскільки не містить переліку тих, негативних наслідків, які можуть виникнути у особи, яка здійснює нецільове використання свого житла, наприклад, для ведення підприємницької діяльності. Стаття 150 КпАП України передбачає санкцію за використання жилих будинків та жилих приміщень не за призначенням. [5]
Цивільно-правова відповідальність власників житла за нецільове його використання відсутня.
Використання приміщень, які належать до житлового фонду, для промислового виробництва можливо тільки у випадку їх переведення у нежилі приміщення. Розглядаючи питання про переведення приміщень житлового фонду у нежилі, зауважимо, що проблем із використанням останніх, зокрема, тих, які входять до житлових комплексів, але не належать до житлового фонду не існує, оскільки вони є окремими об’єктами цивільних прав.
Незаповнені прогалини в законодавстві з питання, що висвітлюється, призвели до неоднозначного розуміння можливості використання власником свого помешкання для задоволення інших потреб і вимагають законодавчого вирішення.
На нашу думку, при вирішенні вказаних проблем та конституційної реалізації права на житло, законодавцю слід підтримати концепцію неможливості використання житла з іншою метою, ніж проживання, встановити перелік видів діяльності промислового (виробничого) характеру, які не можна здійснювати в квартирі чи житловому будинку та перелік видів діяльності, провадження яких дозволяється у нежитлових приміщеннях житлових будинків.
Література:
1. Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 року // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Лічман Л. Поняття „житло” і його цивільно-правове значення // Підприємництво, господарство і право. – № 11. – 2004. – С.19-22.
3. Цивільний кодекс України: Закон України від 16 березня 2003 року // Офіційний вісник України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.
4. Житловий кодекс Української РСР: Закон від 30 червня 1983 року // Відомості Верховної Ради УРСР. – 1983. - Додаток до № 28. – Ст. 573.
5. Кодекс про адміністративні правопорушення України від 08 грудня 1984 року зі змінами, внесеними згідно із Законом України від 07 лютого 1997 року // Відомості Верховної Ради України. – 1997 р. – №14. – Ст. 114.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
