Проект цивільного процесуального кодексу Польської Республіки був опублікований у 1929 році. Після внесення змін 1930 року, на підставі розпорядження Президента Польської Республіки, кодекс набрав чинності 1933 р. [2, 342].
Цивільний процесуальний кодекс Польської Республіки складався з двох частин, у першій з яких були положення що стосувалися змагального судового процесу та третейського судочинства, у другій – положення про екзекуційний та гарантуючий процес.
У кодексі простежувалися характерні риси цивільного процесу, визначені в російському Статуті цивільного судочинства 1864 року [1, 473], німецькому кодексі цивільного процесу 1877 року та австрійському кодексі цивільного процесу 1895 року [1, 271], котрі були чинними на території Польської республіки раніше.
Характерною рисою цивільного процесу була його висока вартість та фіскальний характер. Високі судові оплати, касаційна застава, обов’язковість адвокатського захисту робили цивільне судочинство майже недосяжним для широких верств. Повільність процесу ще більше підвищувала судові оплати. Це порушувало важливу засаду рівності сторін у процесі.
Польський цивільний процесуальний кодекс, як і більшість аналогічних європейських кодексів, визначив систему трьохінстанційності судових органів. Першою інстанцією для дрібних справ був гродський суд. Апеляційними інстанціями були відповідно окружний та апеляційний суди. Третьою інстанцією касаційного характеру (з певними відхиленнями в бік ревізійної системи) був Найвищий суд [3, 553]. З цієї засади були винятки на користь одно- чи двоінстанційності з погляду на вартість предмета спору (так звані “дріб’язкові” справи), що мало прискорити здійснення правосуддя [4, с.124].
Найменш ефективно розгляд цивільних справ відбувався в основній ланці судової системи – гродських судах. Судді не завжди використовували норми кодексу, які давали змогу прискорити цивільний процес. Хоча процесуальний кодекс унормував третейське судочинство, яке прискорювало процес, проте в ньому вирішувалися переважно торговельні спори. До того ж суперечливість деяких положень процесуального кодексу не давала можливості “скоротити” процес. Трьохінстанційність процесу хоч і слугувала ґрунтовному розгляду справ, однак не сприяла його прискоренню.
Кодексом передбачався і арбітражний процес, згідно з яким спори розглядалися арбітражними судами, котрі створювалися для розгляду конкретної справи. Цей суд не був пов’язаний з матеріальним правом, а виносив рішення на підставі загальних засад чесності і практики чесної конкуренції, однак таке рішення набирало законної сили після реєстрації у державному суді. У кодексі було передбачено випадки, коли сторона могла подати до державного суду скаргу на рішення арбітражного суду.
Можна зробити висновок, що державний суд здійснював контроль над арбітражним судом.
Кодекс передбачав два головних види екзекуції: грошову і негрошову (рухомості, нерухомості та майнових прав) та різні способи їх здійснення. Екзекуційний процес здійснювали службові виконавці гродських судів. Обов’язковою умовою початку екзекуції було володіння екзекуційним правом (судове рішення…), якому суд надавав правову силу.
Цей процес сприяв ефективному поверненню кредиту боржником, одночасно гарантував захист прав боржників. Зокрема, допускались обмеження екзекуції з огляду на особу боржника (його матеріальний стан та ін.); не підлягали грошовій екзекуції Державний Скарб та військові. Ці обмеження зумовлювалися гуманітарними та громадськими інтересами. Зокрема, екзекуція не поширювалася на необхідні особисті речі боржника та його родини; предмети релігійного культу, ордени, родинні пам’ятки. Звільнялись від екзекуції військові “жалування”, учнівські та студентські стипендії, одноразові винагороди працівників, зарплатня не більше як 100 злотих у місяць. Заборонялася екзекуція щодо сільськогосподарського інвентаря селянських господарств, запасів зерна для сівби та пасовищ для худоби [1, с.279].
Цивільний процесуальний кодекс Польської Республіки був доволі простим та чітким, характеризувався високим технічним рівнем, доступністю, чим значно перевершував аналогічний російський кодекс.
Відтак, можна зробити висновок, що кодекс 1930 року містив норми права, належне застосування котрих сприяло б більш швидкому і ефективному здійсненню цивільного процесу.
У 1938 році видано розпорядження Президента Польської Республіки про вдосконалення судового процесу [5]. Ці положення не змінювали суттєво основні засади цивільного процесу: вони обмежували інстанційний контроль та погіршували правове становище бідних верств населення.
Ці зміни були недостатніми та некардинальними щодо головних засад цивільного процесу. Внаслідок усунення одних прогалин у законодавстві, нормотворцями створено інші, котрі обмежували права незаможної частини населення на вирішення спорів в судовому процесі. Проте, ця спроба вдосконалити цивільне судочинство була безумовно позитивним явищем у правовому полі Польської Республіки.
Література:
1. Borkowska-Bagieńska E., Lesiński B. Historia prawa sądowego: zarys wykładu. – Poznań: Ars Boni et Aequi, 1995. – 304 s.
2. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 29 listopada 1930 r. Kodeks postępowania cywilnego // DzURP, 1930. – Nr.83. – Poz.651.
3. Płaza S. Historia prawa w Polsce na tle porównawczym. – Kraków: Księgarnia Akademicka, 2001. – Cz.3: Okres międzywojenny. – 762 s.
4. Ćwik W., Opas T. Prawo sądów w Polsce do 1939 r.: zarys wykladu. – Rzeszów: Fosze, 1999. – 136s.
5. Rozporządzenie Prezydenta Rzeczypospolitej z dnia 21 listopada 1938 r. o usprawnieniu postępowania sądowego // DzURP, 1938.– Nr.89. – Poz.609.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
