Конституція України статтею 124 закріпила, що судові рішення ухвалюються іменем України та є обов'язковими до виконання на всій території України [2].
Однак частими є випадки, коли рішення суду добровільно не виконується, тому відновити порушене право особи можна лише за допомогою примусового виконання рішень державною виконавчою службою.
На практиці існують певні обставини, що утруднюють ефективне виконання рішень суду, до них відносяться відстрочка та розстрочка виконання, зміна способу та порядку виконання. Можемо констатувати те, що законом не чітко визначені підстави, за якими суд приймає рішення про надання відстрочки або розстрочки чи про заміну способу та порядку виконання рішень. Тому недобросовісні боржники часто цим користуються з метою продовження моменту примусового виконання судового рішення.
Виключно суд, який видав виконавчий документ, може вирішувати питання про надання відстрочки, розстрочки або зміни способу та порядку виконання. Так, відповідно до ст. 373 ЦПК України [7] та ст. 36 Закону України “Про виконавче провадження” [4] за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою або за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Щодо інших рішень відстрочка або розстрочка виконання, встановлення чи зміна способу і порядку виконання не допускається.
Згідно п. 10. Постанови Пленуму Верховного Суду України (далі – ВСУ) при вирішенні заяв державного виконавця чи сторони про відстрочку або розстрочку виконання рішення, встановлення або зміну способу й порядку його виконання суду потрібно мати на увазі, що їх задоволення можливе лише у виняткових випадках, які суд визначає виходячи з особливого характеру обставин, що ускладнюють або виключають виконання рішення (хвороба боржника або членів його сім’ї, відсутність у нього майна, яке за рішенням суду має бути передане стягувачу, стихійне лихо, інші надзвичайні події тощо) [6].
Як бачимо, ВСУ не визначив повного переліку цих підстав, оскільки може існувати безліч складних життєвих ситуацій, на які можна посилатися боржнику, а тому зазначена норма підлягає розширеному тлумаченню, однак, на нашу думку, цей перелік потребує обов’язкового уточнення задля уникнення помилок та подвійного розуміння достатніх причин.
Потрібно також вказати на те, що дотепер немає нормативного визначення понять “відстрочка та розстрочка виконання”, “спосіб та порядок виконання”. Вищий арбітражний суд України пояснив відстрочку як відкладення чи перенесення виконання рішення на новий строк, який визначається судом [5].
Розглянемо точки зору науковців з цього питання.
На думку О. Ісаєнкової відстрочка – це перенесення органом, що видав виконавчий документ, початку строку виконання на пізнішу дату, ніж передбачено загальними правилами виконавчого провадження [3, с. 211].
Розстрочка виконання – це виконання рішення частками, встановленими судом, з певним інтервалом у часі. Застосування розстрочки можливе для рішень щодо предметів, які можна поділити (гроші та майно, що не визначено індивідуальними ознаками), вона надається у виняткових випадках і в розумних межах [5].
Ю. Білоусов під відстрочкою та розстрочкою, встановленням чи зміною способу та порядку виконання розуміє усунення ускладнень під час виконавчого провадження у разі неможливості виконати рішення у первісному вигляді [1, с. 78].
Отже, за наявності відповідних обставин можливість надавати боржнику відстрочки, розстрочки або заміни способу та порядку виконання рішення суду у виконавчому процесі надано право лише суду, але, в свою чергу, такі процесуальні можливості негативно впливають на встановлені строки виконання рішень, а також не сприяють однаковому та правильному застосування закону судами на території України.
Література:
1. Білоусов Ю. В. Виконавче провадження / Ю. В . Білоусов. – К. : Прецедент, 2005. – 192 с.
2. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96–ВР // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
3. Об исполнительном производстве : постатейный комментарий к Федеральному Закону от 2 октября 2007 г. 229-ФЗ / под. ред. О. В. Исаенковой. – Саратов : Ай Пи Эр Медиа, 2009. – 432 с.
4. Про виконавче провадження : Закон України від 21.04.1999 № 606-XIV // Відомості Верховної Ради. – 1999. – № 24. – Ст. 207 (із змінами).
5. Про деякі питання практики застосування статті 121 Господарського процесуального Кодексу України : роз’яснення Вищого арбітражного суду України № 02 – 5 / 333 від 12.09.1996 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу: http:www.nau.kiev.ua
6. Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження : постанова Пленуму Верховного Суду України від 26.12.2003 за № 14 [Електронний ресурс] // Законодавство України. – Режим доступу: http:www.nau.kiev.ua
7. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 № 1618-IV // Відомості Верховної Ради. – 2004. – № 40 – 41, 42. – Ст. 492.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
