Проблема юридичної природи міжнародно-правових, або, інакше, міжнародних, санкцій є дуже гострою і актуальною, оскільки вони покликані забезпечити підтримку належного міжнародного правопорядку, суворе і неухильне дотримання міжнародно-правових приписів, ефективність міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин.
Упродовж усієї історії розвитку міжнародного права проблема санкцій привертала до себе значну увагу юристів, дипломатів та вчених, оскільки тривалий час саме сила відігравала важливу роль у міжнародних відносинах.
Використання примусових заходів невоєнного характеру як способу тиску однієї держави на іншу з метою змусити уряд останньої піти на поступки та внести корективи щодо зовнішньої політики відоме ще з давніх часів, коли в 432 р. до н. е. афінський стратег Перікл наклав заборону на торгівлю із Мегарою, що стало одним із приводів до початку Пелопоннеської війни. Відтоді такі обмеження застосовувались різними країнами для досягнення тих чи інших зовнішньополітичних цілей. У XX ст. використання міжнародних санкцій увійшло до арсеналу дипломатії провідних держав світу. Роль санкцій, насамперед економічних і фінансових, як чинника зовнішньополітичного впливу зростає і протягом ХХІ ст. у зв’язку із процесами глобалізації, що посилює взаємозалежність акторів на світовій арені, видозмінює параметри національної могутності держави, ускладнює архітектуру міжнародного співробітництва [3, 11].
Прийняття у 1945 р. Статуту Організації Об’єднаних Націй заклало підвалини нового міжнародного правопорядку та суттєво змінило погляди на санкції як інститут міжнародного публічного права. Відтоді загальновизнаним є підхід, згідно з яким будь-які види міжнародного примусу, в тому числі і санкції, можуть застосовуватися лише на підставах і в порядку, передбачених принципами та нормами міжнародного права [2].
Одним з керівних в сучасному міжнародному праві є принцип суверенної рівності. Дотримуючись даного принципу, держави беруть участь у взаємних відносинах і в багатосторонньому міжнародному спілкуванні, володіючи суверенітетом як політико-правовою властивістю, що виражає верховенство кожного з них усередині країни і його незалежність у зовнішніх справах. У той же час зазначений принцип не є ознакою відсутності взаємодії і взаємозалежності держав, оскільки жодна держава не може існувати і розвиватися в ізоляції від усього світового співтовариства. Даний принцип дозволяє державі здійснювати будь-які дії, що не суперечать встановленим принципам і нормам міжнародного права [5, 87]. Якщо ж держава не виконує або порушує свої зобов’язання, що випливають з норм міжнародного права, цілком закономірно постає питання про його відповідальність перед окремими державами чи світовим співтовариством у цілому. Принцип суверенної рівності дозволяє виділяти держави в основну групу суб’єктів міжнародного права і, отже, міжнародної відповідальності.
У теорії міжнародного права існує тенденція розуміння під санкціями примусових заходів, що здійснюються лише міжнародними організаціями. Що ж стосується держав, то прийняті ними заходи слід іменувати контрзаходами.
Така термінологія знайшла відображення й у роботі Комісії міжнародного права [3, 325].
Право на примусові заходи належить кожному суб'єкту міжнародного права.
При всій багатозначності терміна «санкція», слід підкреслити, що цим терміном позначають передусім один з елементів правової норми. І це найбільш загальне значення даного терміну.
Відповідно до загальної теорії права, норма права має три елементи (або складові частини): гіпотезу, що вказує на умови, передумови, при наявності яких діє правило; диспозицію, що містить це правило, і санкцію, що вказує на несприятливі наслідки, наступаючі для особи, яка порушила дане правило.
Поняття ж санкції єдине для права внутрішнього і міжнародного. Оскільки, однак, порушення міжнародно-правової норми є завжди порушення встановленого нею суб'єктивного права і суб'єктивного міжнародного зобов'язання, то стосовно до держав міжнародна санкція - це передбачені міжнародним правом несприятливі юридичні наслідки для держави, що порушив своє міжнародне зобов'язання.
Санкції — це примусові заходи як збройного, так і неозброєного характеру, що застосовуються суб'єктами міжнародного права у встановленій процесуальній формі у відповідь на правопорушення. санкції міжнародних організацій можна умовно поділити на дві групи: ті, що пов'язані із застосуванням сили, і ті, які не пов'язані із застосуванням сили.
Перші, зокрема, передбачені ст. 42 Статуту ООН. Такі заходи можуть бути застосовані у відповідь на особливо небезпечні посягання на міжнародний мир і безпеку. Їх можуть здійснювати як окремі держави від імені та зі спеціальними повноваженнями ООН, так і спеціально створені миротворчі сили ООН.
Другу групу санкцій можна виразити у формі призупинення прав і привілеїв, що випливають із членства в міжнародних організаціях (позбавлення права голосу, права представництва в організації, виключення із організації); виключення з міжнародного спілкування.
Щодо контрзаходів, то на практиці відомі різні їх форми, зокрема : міжнародні бойкоти, транспортні блокади, ембарго, націоналізація власності держави-порушниці, невизнання, розірвання чи призупинення дипломатичних чи консульських відносин.
За загальним правилом розмір санкцій повинен бути пропорційним тим діям, у відповідь на які вони викликані. Проте у деяких випадках санкції за своїми наслідками не завжди пропорційні шкоді, заподіяній деліктвентом, і можуть перевищувати обсяг і характер шкоди. У цьому полягає характерна риса санкцій, що відрізняє їх від інших форм відповідальності та надає їм характер покарання.
Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають «повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин» [1].
Очевидно, що примус в міжнародно-правових відносинах реалізується шляхом здійснення передбачених міжнародних санкцій.
Деякі автори вважають, що санкціями в міжнародному праві є лише заходи примусового характеру, які здійснюються Організацією Об'єднаних Націй з метою підтримки або відновлення міжнародного миру [3, 326].
Таким чином, з урахуванням викладеного, можна зробити висновок, що у доктрині міжнародного права і практиці міжнародних відносин переважає думка про те, що характер і розмір санкцій мають бути пропорційними вчиненому правопорушенню, при цьому повинен враховуватися не лише прямий розмір заподіяної шкоди, а й характер та зміст порушеного права. Застосування санкцій завжди носить обмежений характер і здійснюється з метою спонукання виконання правопорушником своїх обов’язків, в тому числі і таких, що випливають з відносин міжнародно-правової відповідальності. Проблеми правової природи міжнародних санкцій є дискусійними у наукових колах, проте першочерговими питаннями є їх ефективність для забезпечення міжнародного правопорядку та визначення умов і порядку їх застосування.
Джерела:
1. Статут ООН. / / Офіційне видання ООН. - Нью-Йорк, 1998.
2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, затверджений резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї від 16.12.1966 р. [Електронний ресурс] / Режим доступу :http:// zakon.rada.gov.ua/go/995_043
3. Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського – К.: Юрінком Інтер, 2006. – 336 с.
4. Седляр Ю. Міжнародні санкції у світовій політиці: теорія і практика : Монографія / Ю. Седляр. – Миколаїв, 2013. – 412 с.
5. Чернявський А.Л. Критерії правомірності застосування контрзаходів у міжнародному праві // Правовий вісник Української академії банківської справи : науково-практичний журнал / Українська академія банківської справи НБУ. – Суми, 2008. – № 1 (1). – С. 86-91.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
