Як відомо, інноваціями є запроваджене нововведення, яке забезпечує якісне зростання ефективності процесів, яке витребуване суспільством. Таким нововведенням, безсумнівно витребуваним суспільством, є запровадження Законом України № 577-VIII від 02.07.2015 р. особливої форми колективних звернень громадян до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування – електронних петицій, порядок подання яких з моменту внесення відповідних змін до Закону України «Про звернення громадян» регулює ст. 23-1 цього Закону.
Для підтвердження факту того, що така інновація є витребуваною суспільством, наведемо дані, підтверджені адміністрацією Президента: станом на 13.11.2015 р. (на офіційному сайті Президента розділ електронні петиції було запущено 28.08.2015 р., тобто за два з половиною місяця) всього українці подали майже 15 000 петицій Президенту (http://www.rbc.ua/ukr/news/apu-otklonila-2-tys-347-elektronnyh-petitsiy-1447414755.html).
Якщо з питанням хто такий Президент, який правовий статус Верховної Ради та Кабінету Міністрів України у пересічного громадянина питань не виникає, адже відповідні визначення закріплює Конституція України (ст.ст. 65, 102, 113 Конституції України) та інші законодавчі акти, то стосовно такого суб’єкта-адресата петицій як органи місцевого самоврядування все не так однозначно. Чітке визначення цього поняття у законодавчих актах відсутнє. У ст. 140 Конституції України вони лише перелічуються (сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи; районні та обласні ради). Базовий з питань місцевого самоврядування закон – Закон України «Про місцеве самоврядування», також не надає відповідної дефініції. Єдиним нормативно-правовим актом, в якому нам вдалося знайти щось схоже на визначення, є такий міжнародний документ як Угода про позику (Проект розширення доступу до ринків фінансових послуг між Україною та міжнародним банком реконструкції та розвитку від 23.06.2006 р.), де органи місцевого самоврядування визначаються як представницькі та виконавчі органи територіальних громад, сіл, селищ та міст України. Отже, актуальною проблемою вітчизняного законодавства є відсутність (або недостатність) чітких дефініцій, що, звичайно, не сприяє процесам правозастосування.
Подати електронну петицію можна шляхом безпосереднього звернення на офіційний веб-сайт органу, якому вона адресована, або на веб-сайт громадського об’єднання, яке здійснює збір підписів на підтримку електронної петиції. Враховуючи специфіку цього виду звернень, зрозумілим є й специфічні вимоги щодо їх змісту. Якщо при звичайному зверненні (ст. 5 Закону «Про звернення громадян») має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання; підпис заявника (заявників) із зазначенням дати, то в електронному зверненні, крім вказаного, має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним.
Законом встановлено, що відповідальність за зміст електронної петиції несе автор (ініціатор) електронної петиції. Недоліком вказаної норми, на наш погляд, є її неконкретність, адже пересічному громадянину, на захист інтересів якого й розрахований вказаний Закон, з такого формулювання навряд чи зрозуміло, який саме вид відповідальності йому «загрожує» і за що саме.
Отже, попри важливість, актуальність та витребуваність законодавчого закріплення таких сучасних форм звернення громадян, як електронні петиції, законодавчі норми, якими ці питання регулюються, поки що є недосконалими (необхідним є, щонайменше, закріплення окремих дефініцій та конкретизування норм щодо видів відповідальності).
|