АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИЙ ФОНД
04.12.2007 07:47
Автор: Ковтун Олена Миколаївна, старший викладач Академії адвокатури України
[Екологічне право. Земельне право. Аграрне право]
Заповідну справу в Україні проголошено пріоритетним напрямом державної політики в галузі охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів [1].
До природно-заповідного фонду (далі – ПЗФ) віднесено 7169 територій і об’єктів загальною площею 2757,4 тис гектарів, що становить 4,57% території України. Частка земель ПЗФ більшості країн Європи становить від 10 до 25 % [2].
Формування системи законодавства України про ПЗФ дає можливість визначити, що у системі екологічного права України формується підгалузь природно-заповідного права.
Система природно-заповідного законодавства включає наступні основні блоки законодавчого і підзаконного регулювання: конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин, спеціальне природно-заповідне регулювання, загальне еколого-правове регулювання, регулювання природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства та міжнародно-правове регулювання.
Конституційне регулювання природно-заповідних правовідносин, закріплює найбільш важливі принципи цих відносин (ст. 13, 66 Конституції України) [3].
2. Спеціальне природно-заповідне регулювання, що базується на нормах Закону України “Про ПЗФ України” від 16 червня 1992 року 4], який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання ПЗФ, відтворення його природних комплексів та об’єктів.
Питання охорони та збереження ПЗФ знайшли відображення у законах, підзаконних нормативно-правових актах: постановах Верховної Ради України, указах і розпорядженнях Президента України, постановах і розпорядженнях Уряду, відомчих актах, зокрема, в наказах та інструкціях Мінприроди країни.
12 липня 1997 р. прийнято Постанову Кабінету Міністрів України “Про вдосконалення державного управління заповідною справою в Україні”, якою передбачається необхідність створення методик економічної оцінки біорізноманіття природно-заповідних територій, розроблення наукової моделі організації моніторингу на територіях ПЗФ, створення системи ведення державного кадастру об’єктів і територій ПЗФ. Однак жоден із цих напрямів науково-дослідних робіт, спрямованих на забезпечення розвитку заповідної справи в Україні, не зреалізовано до сьогодні.
Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. затверджено Концепцію Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року [2].
До спеціального природно-заповідного регулювання відносяться також нормативні акти Мінприроди України та Державної служби заповідної справи.
З метою удосконалення правової охорони комплексів та об’єктів ПЗФ необхідно розробити та прийняти наступні підзаконні нормативно-правові акти: Методичні рекомендації (вказівки) щодо здійснення інвентаризації та обстеження територій та об’єктів ПЗФ України; Порядок здійснення державного моніторингу територій та об’єктів ПЗФ України; Методику кадастрової еколого-економічної оцінки територій та об’єктів ПЗФ; Порядок планування та проведення перевірок з питань здійснення державного контролю у сфері охорони і використання територій та об’єктів ПЗФ; Методичні рекомендації щодо розробки Положень про охоронні зони територій та об’єктів ПЗФ; Методичні рекомендації щодо проведення поліфункціонального зонування територій та об’єктів ПЗФ України.
3. Загальне еколого-правове регулювання, що базується, насамперед, на нормах Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 р.
До законодавчих актів, що здійснюють природно-заповідне регулювання, відносяться також Закони України “Про затвердження Загальнодержавної програми формування національної екологічної мережі України на 2000 – 2015 роки”, “Про рослинний світ”, “Про екологічну мережу України”, “Про тваринний світ”, “Про Червону книгу України”, “Про охорону земель”, “Про державний контроль за використанням та охороною земель”, “Про землеустрій” та ін.
4. Регулювання природно-заповідних відносин нормами інших галузей законодавства, наприклад, цивільного, кримінального, адміністративного, трудового, що визначають підстави та особливості притягнення винних осіб до майнової, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності за порушення законодавства про охорону територій та об’єктів ПЗФ.
5. Міжнародно-правове регулювання за допомогою ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій, дво- та багатосторонніх угод України з іншими державами світу. Найважливішими для охорони та збереження територій та об’єктів ПЗФ України на сьогодні є: Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення переважно як середовище існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971, зміни – Париж, 1982, 1987); Конвенція про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини (Париж, 1972); Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою зникнення – CITES (Вашингтон, 1973); Конвенція про охорону мігруючих видів дикої фауни (Бонн, 1979); Конвенція про збереження дикої фауни і флори та природних середовищ в Європі (Берн, 1979); Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жанейро, 1992); Карпатська конвенція, що має регіональний характер (Київ, 2003)).
Отже, розвиток природно-заповідного законодавства в Україні доби незалежності свідчить про те, що метою заповідання перестає бути лише збереження унікальних та типових природних комплексів та об’єктів, збереженню та охороні підлягає біорізноманіття; території та об’єкти ПЗФ розглядаються як складова світової системи особливо охоронюваних природних об’єктів, як основні природні елементи екологічної мережі.
Як бачимо, в Україні йде активний процес формування природно-заповідного законодавства. Однак незадовільним є механізм реалізації цього законодавства. Жодна з державних програм не виконана. Зусиль Уряду виявилося замало, щоб забезпечити поступальний розвиток заповідної справи та створити ефективну систему контролю за дотриманням чинного законодавства всіма причетними до ПЗФ структурами.
Література:
1. Основні напрями державної політики України в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та здійснення екологічної безпеки. Затверджено постановою Верховної ради України від 5 березня 1998 р. // ВВРУ. – 1998. - №38 – 39. – Ст. 248.
2. Концепція Загальнодержавної програми розвитку заповідної справи на період до 2020 року. Схвалено Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 8 лютого 2006 р. №70-р. // Офіційний вісник України. – 2006. - №6. – Ст. 315.
3. ВВРУ. – 1996. – №30. – Ст.141.
4. ВВРУ. – 1992. - №34. – Ст. 502; 1993. - №10. – Ст. 76; 1993. - №26. – Ст. 277; 2000. – №4. – Ст. 26; 2004. – №15. – Ст. 228.
e-mail: ot74@mail.ru
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
