Заповідальний відказ (легат) є традиційним інститутом спадкового права і передбачений нормами Цивільного кодексу України (далі – ЦК України). Однак інститут легата є мало досліджуваним в сучасній цивілістиці. Ситуацію, що склалася, можна пояснити достатньо довготривалим періодом часу, коли спадкове право мало другорядний характер. Справа в тому, що інтерес до спадкових відносин виникає в тому разі, коли є що спадкувати. Наявність у власності лише малоцінного рухомого майна та незначних вкладів виключала необхідність турбуватися долею такого майна на випадок смерті.
Нові соціально-економічні умови сприяли покращенню ситуації. Спадкування за заповітом є вже не виключним, а скоріше пріоритетним. А тому заповідальний відказ згодом здобуватиме більш широку сферу використання в якості одного із способів визначення долі майна після смерті заповідача.
Але в українському цивільному праві й досі залишається невизначеним ряд питань, серед яких найбільш принциповими є ототожнення легата зі спадковим правонаступництвом, а також визначення відмінностей між спадкоємцем за заповітом та відказоодержувачем.
Окремі аспекти правової характеристики заповідального відказу були предметом досліджень таких вчених, як: П.С. Никитюка, В.І. Серебровського, Б.Л. Хаскельберга, Ю.Б Гонгало, О.О. Новікова та ін.
Зазначена проблема є недостатньо дослідженою у вітчизняній літературі, що зумовлює доцільність спеціального звернення до неї у межах цієї статті.
Однією з підстав переходу існуючого права від одного суб’єкта до іншого є передача його в порядку спадкового правонаступництва. Заповідальний відказ як один із способів визначення долі майна фізичної особи після ії смерті має тісний зв’язок зі спадкуванням і може здійснюватись тільки в межах спадкових правовідносин.
Предметом заповідального відказу (легата) може бути передача відказоодержувачу (легатарію) у власність або відповідно з іншим речовим правом майнового права або речі, що входить чи не входить у склад спадку. Наприклад, це може бути покладення обов’язку погасити його борг, купити яку-небудь річ та передати ії відказоодержувачу. Також це може бути покладення на спадкоємця, до якого переходить жилий будинок (квартира або інше рухоме чи нерухоме майно), зобов’язання щодо надання відказоодержувачу права користування будинком (квартирою або іншим рухомим чи нерухомим майном). [1 ]
Наявність зв’язку між заповітним відказом і спадкуванням не означає всупереч тверджень окремих юристів, що легат є особливим видом спадкування. Так, на думку П.С. Никитюка, „ отримання майна за заповідальним відказом представляє собою особливий вид спадкового правонаступництва. Відказоодержувач стає наступником окремого права спадкодавця.” [2]
На відміну від вищезазначеного В.І. Серебровський вважає, що заповідальний відказ надає певній особі майнову вигоду за рахунок спадкового майна, але не надає йому статус спадкоємця. [3]
В сучасному цивільному законодавстві України за допомогою конструкції легата спадкодавцю надається можливість покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого майнового зобов’язання на користь особи – відказоодержувача, зазначеного спадкодавцем. (ст.- ст. 1237 – 1238 ЦК України). [1]
Таким чином, наш законодавець описав тільки легат, відомий як дамнаційний (legatum per damnationem). Слід зазначити, що доктринально всі легати поділяються на дві групи: віндикаційний легат (legatum per vindicationem) та дамнаційний легат (legatum per damnationem).За допомогою віндикаційного легата передається майновий об’єкт або право на нього. Речове право виникає у легатарія безпосередньо від спадкодавця. Тому відразу ж з момента відкриття спадку легатарій може скористуватися віндикацією речі по відношенню до будь-якого володаря: спадкоємця чи іншої особи, у володінні якої знаходиться відказана річ. Дамнаційний легат відрізняється від віндикаційного тим, що його предметом є здійснення певних дій – що-небудь дати (dare) або зробити (facere). Таке розпорядження породжує у легатарія замість речового зобов’язальне право, тобто право вимоги по відношенню до спадкоємців. [4]
Проаналізувавши вищезазначене ми можемо стверджувати, що в основі заповідального відказу лежить зобов’язальне правовідношення між спадкоємцем, на якого покладено виконання відказу, та відказоодержувачем, який має право вимагати виконання відказу. В цьому разі легатарій виступає в якості кредитора, а спадкоємець – боржником. Тобто, правовідношення із заповідального відказу виходять за межі спадкування і ставлять відказоодержувача в особливе становище, яке нагадує становище обдарованого, оскільки легатарій, отримуючи за заповітом будь-яку майнову вигоду, не відповідає за борги спадкодавця своїм майном, [5] оскільки майнове благо в якості дарунку передається вільним від боргів, тому легат виконується після погашення спадкоємцями кредиторської заборгованості заповідача.[2]
Слід зазначити, що заповідальний відказ – це завжди право, а не обов’язок. Заповідальний відказ полягає в одному або в кількох певних правах і цим відрізняється від спадкування, яким є право вступу в сукупність юридичних відносин, активних і пасивних, які залишилися після спадкодавця, хоча б і не всю, а тільки її частину.[5]
Таким чином, встановлення змісту відношень із заповідального відказу та правил щодо відповідальності за борги спадкодавця має практичне значення, в першу чергу, для спадкодавця, тому що встановлення різниці між спадкоємцем та відказоодержувачем, в свою чергу, необхідно для визначення правових наслідків, настання яких прагне спадкодавець після відкриття його заповіту.
Заповідальний відказ або легат, як ми бачимо, є зручним та ефективним засобом щодо наділення майновими благами осіб, по відношенню до яких заповідач не бажає створювати відносини спадкування, але прагне наділити їх певною майновою вигодою у випадку своєї смерті.
Література:
1. Баранник Н. Специальные (особые) распоряжения завещателя // Мала енциклопедія нотаріуса (комплект). - 2005. - №1. С. 13-16.
2. Хаскельберг Б.Л. Правоотношение из завещательного отказа и его элементы // Цивилистические исследования. Выпуск первый: Сборник научных трудов памяти профессора И.В. Федорова / под ред. Б.Л. Хаскельберга, Д.О. Тузова. М., – 2004. С.78-111.
3. Мусаев Р.М. Особенности из гражданско-правовых отношений, возникающих из завещательного отказа // Гражданское право. – 2007. - №1. С.19-20.
4. Новиков А.А. Завещание и завещательный отказ в российском гражданском праве // Закон. – 2006. - №10. С.8-26.
Ігнатенко В. Заповідальний відказ і заповідальне покладення як види позадоговірних зобов’язань // Підприємництво, господарство і право. –2003. –№6. С.17-20.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
