Поняття «банківська таємниця» - є центральним із основних понять банківського законодавства світу. Вперше цей термін почав вживатися у Швейцарії понад 300 років тому і використовувався для гарантування конфіденційності вкладів у банках. У 1713 р ., коли з’явилася потреба в гарантуванні недоторканності вкладів, почала використовуватись банківська таємниця.
Актуальність теми полягає в тому, що банки, як безпосередні носії фінансової інформації, в основному перебувають у центрі уваги державних органів. Державний апарат абсолютної більшості країн світу завжди прагнув отримати доступ до банківської інформації, а останнім, часом тиск на ці інститути посилився через проголошення провідними країнами світу боротьби з міжнародним тероризмом, легалізацією доходів отриманих злочинним шляхом тощо. У світі дедалі частіше постає питання стосовно щоб взагалі скасувати інститут банківської таємниці. Однак жодна країна доки не наважилась відмінити банківську таємницю, так як існує досить міцний зв’язок між банківською та особистою таємницею, як одна із основних конституційних гарантій.
У більшості зарубіжних країн інформацію про стан рахунків клієнтів та виконуваних по ним операцій не підлягають розголошення і являються банківською таємницею. Це значить, що відомості про рахунки можна отримати, як правило, тільки в порядку кримінального провадження стосовно конкретної особи.
Розгляд цивільної справи в багатьох країнах не є підставою для банку надавати суду інформацію, окрім тих випадків, коли банк сам виступає стороною у справі. Така практика існує у Франції та Німеччині. Однак це обмеження не поширюється на рішення судів з цивільних та господарських спорів. Якщо відповідно до рішення суду провадиться процедура санації або застосовується інша форма оголошення боржника неплатоспроможним, то банки зобов'язані надавати відповідні відомості. Згідно французькому Закону про банки від 25.01.1985 р. ст.57 вказує, що професійна таємниця не може бути прихована від судових органів, що провадять кримінальне провадження. Однак відповідно до законодавства Франції фіскальним агентам надається повноваження, з метою здійснення податкового контролю, отримувати відомості з торгівельних книг, прибуткових чи інших документів, в тому числі і службових документів кредитної установи. Також передбачається кримінальна відповідальність, на підставі ст. 378 Кримінального кодексу Франції, за розголошення конфіденційних відомостей лікарями, в тому числі і представниками влади, поштових службовців та ін., та караються позбавленням волі на строк до 6 міс. і штрафом від 500 до 15 000 франків.
Діяльність банків Німеччини регулюється жорсткими правовими положеннями. На всі банки і фінансові установи поширюється Закон про кредитні установи, який діє понад 60 років, проте в ньому відсутні положення, що регулюють банківську таємницю. Правовідносини з банком і клієнтом діють на відносинах двосторонньої довіри. Це означає, що працівники банківської установи повинні охороняти і не розголошувати факти, які являються банківською таємницею, навіть якщо вони завершили свою службову діяльність. Доступ до рахунку будь-якого клієнта банку можуть отримати правоохоронні органи та податкова служба лише за розпорядженням суду. Банківська таємниця у Німеччині не захищена кримінальним кодексом, проте при порушенні клієнт має право витребувати відшкодування збитків.
У Великобританії підхід до питання захисту банківської таємниці встановлюється судовим прецедентом, який викладено у справі Tournier v. National Provincial and Union Bank of England в 1924 p.. Даний судовий прецедент вказує, що обов’язок банку зберігати таємницю про фінансові справи свого клієнта не є абсолютним, тому суд має право зобов’язати банк надати відомості у разі невиконання певних вимог представниками держави. Згодом вдосконалили процес захисту банківської таємниці в Кодексі добросовісної банківської практики, де суворо зберігається конфіденційність клієнтів. Водночас виникла низка спеціальних законів, що надає право публічним органам на отримання інформації від банку про клієнта. До них відносяться Закон про управління податками (1970), Закон про фінансові послуги (1986), Закон про неспроможність (1986) та ін.
Термін «банківська таємниця» у Швейцарії давно перетворився на поняття «професійна таємниця банкіра», де робиться акцент на довірі клієнта і репутації банку. Це пояснюється в зацікавленості банку про можливості клієнта, який в свою чергу потребує відомості про банк. Репутація клієнта і банку захищаються законом на рівних умовах. В Швейцарії охорона банківської інформації є пріоритетною задачею правового регулювання і отримати будь-які відомості практично неможливо. Саме Федеративний закон «Про банківську діяльність» (1934 р.) чітко сформулював, що банківська таємниця- це кримінально-правове поняття (ст. 47).
Закон Данії “Про фінансову діяльність” передбачає, що члени ради директорів, засновники, працівники банків, ліквідатори, аудитори, інспектори банківського нагляду й інші посадові особи фінансово-кредитних установ не можуть розкривати або використовувати конфіденційну інформацію без належної підстави. Такі самі обмеження накладаються і на одержувачів такої інформації. Порушення такого зобов’язання карається кримінальними і цивільно-правовими санкціями. Водночас правоохоронні органи мають юридичні підстави отримати відповідну інформацію у порядку, визначеному законодавством.
Серед європейських країн високим рівнем надійності характеризується банківська система Угорщини. Ефективність організації банківської системи Угорщини порівнюють з банківською системою Швейцарії, і називають Угорщину в ділових колах "Швейцарією Східної Європи". Чинний закон від 1988 р. про державні гарантії інвестицій і внесків свідчить про конфіденційність банківської інформації. Угорські банки не надають інформації про рахунки та їхніх власників ні поліції, ні податковій інспекції, а запити іноземних податкових служб не є достатньою причиною для розкриття банківської таємниці.
Отже, способи збереження банківської таємниці в зарубіжному законодавстві різноманітні, однак гарантування конфіденційної інформації клієнтів все ж таки залишається на високому рівні.
Література:
1. Гетманцев Д.О. Банківська таємниця: особливості її нормативно-правового регулювання в Україні та в законодавстві зарубіжних країн: дис. док.ю.н., проф. – Київ.-2003.
2. Єсімов С.С. «Банківська таємниця у країнах ЄС та адаптація національного законодавства у контексті інформаційного права» / С. С. Єсімов // Вісник Національного університету "Львівська політехніка". Юридичні науки. - 2016. - № 837. - С. 48-55.
3. Костюченко О.А. Банківське право: підручник / 2-ге вид., переробл. та до-пов,- К.: Атіка, 2011.
4. Кротюк В. Л. Правове регулювання банківської таємниці / В. Л. Кротюк // Вісник НБУ. – 1999. – № 8. – С. 14–17.
5. Лузанов А.М. Банковская система США: история, география, перспективы развития/ Лузанов А. Н.: ИП Ракитская Э. Б. (R)«ЭРА»; Москва; 2015
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
