Поняття «електронний документ» у правовому полі України з’явилось ще у 2003 році з прийняттям Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг». Відповідно до ст.5 ЗУ «Про електронні документи та електронний документообіг» визначається що, електронний документ – це документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов'язкові реквізити документа. Водночас у процесуальних кодексах та інструкції з діловодства правовідносини щодо використання електронних документів залишається майже неврегульованими.
Враховуюче викладене, вважаємо питання використання електронних засобів доказування одним з найактуальніших питань цивільного процесу на сьогодні, оскільки про використання електронного документу в судовій практиці, внаслідок розвитку науково-технічного прогресу, вказує широкомасштабне прийняття переліку нормативно-правових актів України.
Варто відзначити, що використанням електронних засобів доказування в цивільному судочинстві присвячувались наукові роботи таких вчених: Каламайко А.О., Бурганової Р.C., Блажівської Н. Є., Боннера О. Т., Руди Т.В., Горєлової М. В., Луспеника Д. Д., Мітрофанової М. О.
Як відзначає Каламайко А.О., подання дослідження та оцінка доказів в електронній формі до суду тісно пов’язане із дотриманням правил належності доказів та допустимості засобів доказування. Положення статей 58 та 59 ЦПК України встановлюють загальні вимоги до будь-яких доказів, закріплюючи правило перевірки належності доказів та допустимості засобів доказування. У випадку порушення зазначених правил, суд не буде брати такі докази до уваги. Крім того, відповідно до положень ст. 212 ЦПК України, суд має з’ясувати достовірність кожного доказу окремо, а також їх достатність та взаємний зв'язок у сукупності.
О. П. Вершинін пропонує подавати електронні документи до суду не на технічному, а на паперовому носії, тобто в письмовому текстовому вигляді, який дозволяє візуально та усно дослідити та обговорити доказ. Проте, іншу позицію займає Р. О. Халіков, який вважає за можливе подання електронного документа до суду в електронній формі, але за умови скріплення його електронно-цифровим підписом.
Вищенаведені точки зору вказують на те, що дискусії окресленої проблеми в науковому середовищі не припиняються й універсальної точки зору з цього приводу на сьогодні не має. Враховуючи це слід підтримати точку зору тих науковців, які наполягають на необхідності належного законодавчого врегулювання вказаних питань.
В історії вітчизняного судочинства були спроби врегулювати окреслене питання. Аналізуючи практику розгляду судами цивільних справ можна побачити, що суди по-різному розуміють статус електронних засобів доказування. Так, відмовляючи в задоволенні позову, суд зазначив, що «відповідно до п. 2.1. ГОСТу 6.10.4-84 «Унифицированные системы документации. Придание юридической силы документам на машинном носителе машинограмме, создаваемым средствами вычислительной техники. Основные положения» документи на машинному носії або машинограмі повинні містити обов'язкові реквізити. В іншій ситуації суд після аналізу положень Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» та Закону України «Про електронний цифровий підпис» прийшов до висновку, що особливі вимоги законодавцем встановлено саме до документів, які мають відповідні реквізити та призначення, тому, на моє глибоке переконання, питання про конкретні вимоги до електронних документів , є досить хибним, тому і виникає певний дисонанс в рішеннях судів різних інстанцій.
Електронні засоби доказування, так само як і будь-які інші види засобів доказування, повинні подаватися до суду в тому вигляді, який дозволить з’ясувати їх зміст. Оскільки ЦПК України не передбачає таких засобів доказування, цілком закономірною є відсутність і особливого порядку подання електронних доказів.
Окремим прикладом неоднозначного тлумачення поняття доказів є постанова Київського апеляційного господарського суду від 13.07.2011 р. по справі №35/409, в якому Суд прийняв як належний доказ по справі електронне листування між Позивачем та Відповідачем, при цьому, дане листування було здійснено з електронних адрес та листи не мали електронного цифрового підпису. В мотивувальній частині Суд вказав, що доводи апелянта про те, що електронні листи не можуть бути належним доказом у справі з посиланням на положення Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», є помилковими, оскільки у відповідності до абз. 2 ч.1 ст. 207 ЦК України під час здійснення правочину воля сторін може бути виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Спірний договір не містить положень щодо електронного документу, а лише визначає форму надсилання звіту. Отже, суд прийняв як доказ електронний лист, однак не встановив, яка особа його склала, з якою адреси він направлений, чи мала така особа повноваження на його складання та направлення.
Підсумовуючи викладене, вважаємо за необхідним вкотре підкреслити, що питання використання електронного документа в судочинстві потребує процесуального врегулювання на рівні відповідних кодексів. Крім того, потребують належного доповнення також і інструкції з діловодства в судах, які б допомогли поліпшити застосування на практиці законодавчих змін. Зазначені, на нашу думку, кроки сприятимуть усуненню суперечностей під час використання електронних документів як доказів, а також слугуватимуть учасникам судового процесу орієнтирами при формуванні якісної доказової бази та стануть міцним фундаментом запровадження повноцінного електронного документообігу в державних органах.
_______________________
Науковий керівник: Попов Олександр Ігорович, кандидат юридичних наук, асистент кафедри цивільного процесуального права, Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
