Конституцією України у ст. 8 встановлено гарантії захисту прав і свобод людини і громадянина. Норми, які закріплюють права та інтереси фізичних осіб, є основою для деталізації їх у галузевому законодавстві та врегулювання усіх правовідносин, конкретизації змісту юридичних гарантій реалізації, а також для встановлення процесуального порядку захисту суб’єктивних майнових та особистих немайнових прав, охоронюваних законом інтересів і свобод, у тому числі засобами цивільного процесуального права[1]. Щодо споживачів, то закріплення на рівні законодавства права на відшкодування завданої шкоди є логічним продовженням розвитку відповідних відносин протягом тривалого часу та зусиль держави щодо створення безпечних умов для пересічних громадян.
Потреба захисту прав споживачів детермінована, з одного боку, необхідністю посилення охорони життя і здоров'я фізичних осіб, а з іншого - економічними процесами і зокрема конкуренцією та законом співвідношення товару та його ціни. Необхідність формування спеціального споживчого права обумовлюється негативними наслідками науково-технічного прогресу у сфері екології, безпеки життя і здоров’я людини тощо. XX століття характеризується бурхливим розвитком складних технічних виробів, побутової техніки та інших видів товарів народного споживання, використання яких може створювати небезпеку для суспільства та навколишнього середовища у зв’язку з їх виробничо-технологічними дефектами або некваліфіковану експлуатацію.
У розвинених країнах і країнах, що розвиваються, законодавство із захисту прав споживачів або повністю базується на основному міжнародно-правовому документі у цій галузі – підготовленому економічною і соціальною радою ООН „Керівні принципи для захисту інтересів споживачів”, які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН в резолюції від 9 квітня 1985 р. або значною мірою враховує його. До основних прав споживачів Керівними принципами віднесено: право на безпеку товарів; право на інформацію; право на вибір товарів; право на виявлення своїх думок; право на задоволення основних потреб; право на відшкодування шкоди; право на освіту; право на здорове навколишнє середовище.
Відтоді визначені права споживачів отримали міжнародне визнання і законодавче закріплення, були визнані розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. Держави стали закріплювати їх у своїх національних законодавствах[2]. Отже, концептуально цей акт закріплює для споживачів широкі права та можливості за принципом: споживач завжди правий.
З огляду на затверджену Генеральною Асамблеєю ООН резолюцію держави – члени ООН зобов’язалися проводити активну політику захисту прав споживачів з урахуванням Керівних принципів. Кожна держава має визначити свої особисті першочергові завдання у цій сфері, узгоджуючи їх з конкретними, притаманними їй економічними і соціальними умовами та запитами населення. Зокрема керівні принципи також передбачають забезпечення: захисту споживачів від шкоди їх здоров’ю і безпеці; сприяння економічним інтересам споживачів і захисту їх інтересів; доступу споживачів до відповідної інформації, необхідної для компетентного вибору відповідно до індивідуальних потреб; освіти споживачів; наявності ефективних процедур розгляду скарг споживачів; свободи створювати споживацькі та інші відповідні групи або організації, можливості таких організацій висловлювати свою думку в процесі прийняття рішень, які зачіпають їх інтереси.
Вихід національного товару на міжнародні ринки та посилення міжнародних обмінів потребували імплементації цих висхідних свобод у національні законодавство та практику і неухильного їхнього дотримання.
В умовах посилення монополізації економіки є очевидним, що споживач є незахищеною стороною при придбанні і споживанні товарів у відносинах підприємців. Ця проблема пов’язувалася також зі створенням могутньої рекламної індустрії та розвитком засобів масової інформації, зростанням обсягів виробництва предметів довгострокового користування, використанням хімічних товарів, синтетичних та інших штучних матеріалів, розвитком інституту споживчого кредиту з високими ставками. До того у той час із розвитком підприємництва в Україну стали „скидатися” низькоякісні товари.
Прийняття Закону України „Про захист прав споживачів” та інших законодавчих актів знаменувало появу в Україні нового правового регулювання, яке виразилося у створенні комплексного правового інституту споживчого права.
Звичайно, цей перший Закон не був позбавлений прорахунків і вад. Не випадково, вже 15 грудня 1993 р. до нього було внесено істотних змін і доповнень, що викликало необхідність його повного викладення у новій редакції. 1 грудня 2005 р. набула чинності нова редакція цього закону, в якій було розширено перелік термінів, що визначаються у законі.
Вагоме місце в сфері комплексу норм про захист прав споживачів займають норми Цивільного кодексу України, а саме: параграф 3 «Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)» глави 82.
До системи споживчого права, як комплексного цивільно-правового інституту, крім норм Закону „Про захист прав споживачів”, належать також норми інших численних законодавчих актів у сфері торговельного та інших видів побутового обслуговування населення. Такими є, зокрема: Постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Порядку провадження торговельної діяльності та правил торговельного обслуговування населення”, „Про реалізацію окремих положень Закону України „Про захист прав споживачів”, Накази Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України „Про затвердження Правил роздрібної торгівлі продовольчими товарами”, „Правила комісійної торгівлі непродовольчими товарами”, „Про затвердження Правил роздрібної торгівлі непродовольчими товарами”, „Про затвердження Положення про штрихове кодування товарів”.
На сьогодні виникає потреба розробки універсального правового механізму охорони прав споживачів, який буде охоплювати дві взаємопов’язані складові: публічно-правові засоби і приватно-правові засоби.
На основі концептуальних положень міжнародно-правових актів у сфері охорони прав споживачів розробляються національні закони, при тому зі створення економічних союзів їхні положення універсалізуються, що забезпечує єдність правозастосування, судової практики.
Концептуальне спрямування розвитку законодавства про охорону прав споживачів повинно застосовуватися на посиленні охоронної функції ст. 3 Конституції України, вимог міжнародних актів і деталізуватись у залежності від специфіки підстав виникнення правовідносин.
Література:
1. Ківалов С.В. Актуальні проблеми судового захисту прав людини в Україні і міжнародні стандарти // Актуальні проблеми політики: Зб. наук. праць. – Одеса, 2002. – № 13; 14. – С. 6.
2. Ніколаєва Л.В., Старцев О.В., Іваненко Л.М. Підприємницьке право: Навч. Посібник. – К.: Істина, 2001. – С. 428.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
