Проблеми державного устрою та правової системи Третього Райху у зарубіжній та українській історіографії була і залишається однією з найбільш дискусійних та активно розроблюваних тем. В останні десятиріччя вектор наукових пошуків принципово змістився: одним із перспективних напрямів сучасних студій у історико-правовій тематиці є кримінальне право Третього Райху.
Обрана нами тема дослідження є маловивченою на пострадянському просторі. Фундаментальний внесок у її розробку здійснили такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як О.С. Бланк, О.О. Галкін, І. Вайц, Ж. Деларю, М.Б. Корчагіна та ін. Проте вузькі аспекти цієї проблематики - стан кримінального права Третього Рейху, діяльність системи судочинства, у тому числі спеціальних судів, військо-польових судів та Народного трибуналу, а також організуюча роль Міністерства юстиції в учиненні військових злочинів проти людства, - залишаються і сьогодні малодослідженими.
Мета дослідження – дати загальну характеристику кримінальному праву періоду існування Третього Райху; довести, що деградація права, яка розпочалася в 1933 році, супроводжувало безправ’я, породжене суддями та прокурорами, вірними націонал-соціалістичній ідеології та іншим поглядам влади. Джерельною базою даного дослідження є документи конкретних вироків Нюрнбергського трибуналу.
Коротко зупинившись під час процесу на системі німецького кримінального права періоду національного соціалізму, були згадані найважливіші правові акти, що змінювали елементарні принципи кримінальної відповідальності та становили предмет оцінки американського Військового трибуналу. Така оцінка здійснювалася крізь призму права цивілізованих народів та стосувалася дій юристів, які посилалися на право. Наведемо лише найважливіші положення, що створювали умови для вчинення злочинів проти людяності завдяки роботі судів. Йдеться про юридичні акти, що обґрунтовували застосування понять «суд» (Gericht), «суддя» (Richter), «обвинувачений» (Angeklagte), «вирок» (Urteil), що починався словами: «Іменем німецького народу» (In Namen des Deutschen Volkes). Важливим є зауваження, що дістало відображення в справі «The Justice Case», про те, що Нюрнберзький процес над нацистськими юристами став по суті процесом, порушеним проти юристів, а не проти кримінального права Третього Рейху [2, 25].
Відтак, після наведення відомостей про систему німецького кримінального права тих часів, процесу належало зосередитися на діях обвинувачених, котрі творили і застосовували це право. Огляд націонал-соціалістичного кримінального права довів, що принципи, на які спирався КК Німеччини з 1871 року, було відкинуто шляхом внесення до нього змін, а найголовніше – шляхом створення паралельно з Кодексом цілої нової системи права, в якій прокурори і судді стали покірним знаряддям реалізації цілей та ідеології влади [2, 45].
У випадках, коли засобами судочинства не вдавалося досягти поставленої мети, у гру вступали гестапо та СС, які застосовували «захисний арешт» (Schultzhaft). Після правомірного закінчення судового розгляду вони могли, наприклад, арештувати у залі суду щойно виправдану особу і відправити її на невизначений строк до концентраційного табору. Наріжним каменем нацистського кримінального права було видане 28 лютого 1933 року (у день після пожежі в Рейхстазі) розпорядження рейхспрезидента «Про захист народу і держави» (Reichstagsbrandverordnung), що обґрунтовувало необхідність «захисту від комуністичних актів насильства, що загрожували державі». Розпорядження було видано з посиланням на ст. 48 Веймарської конституції, натомість воно позбавляло законної сили усі її положення про основоположні права: право на особисту свободу та свободу переконань, свободу преси, товариств і зборів, таємницю листування та недоторканність житла. Це розпорядження передбачало смертну кару за державну зраду (а також заклики до такої зради) та запроваджувало безстроковий і ніким не контрольований поліцейський захисний арешт (Schutzhaft), а видане тією самою датою розпорядження «Проти зради німецького народу і зрадницьких змов» давало право карати на смерть за вчинення тих дій, «які раніше каралися менш суворо».
Видане 21 березня 1933 року розпорядження рейхспрезидента «Про захист від зрадницьких замахів на уряд національного повстання» передбачало покарання у вигляді позбавлення волі за поширення «неправдивих тверджень» про державу або уряд. Це розпорядження замінив Закон від 20 грудня 1934 року «Щодо зрадницьких замахів на державу та партію і захист партійної уніформи» (Heimtucke-Gesetz), який передбачав покарання за будь-які «непублічні злісні висловлю- вання», що могли зашкодити іміджу уряду або Націонал-соціалістичної партії, що його формувала. Заборона будь-якої критики захищала Націонал-соціалістичну партію, її лідерів та органи так само, як державних лідерів і, власне, державу. Закон від 24 квітня 1934 року, крім смертної кари за державну зраду (Hochverrat – § 80 КК Німеччини), під якою розумівся «замах на існування Рейху», визначав покарання за численні нові форми зради (Landesverrat – § 90 КК Німеччини), що полягали в зганьбленні держави на зовнішній арені [ 4, 108].
Змінами до КК Німеччини, що набрали чинності 1 вересня 1935 року, було встановлено покарання за принципом аналогії. Положення § 2 Кодексу було викладено в такій редакції: якщо під час судового розгляду з’ясується, що обвинувачений вчинив злочин, який має бути покараний «відповідно до здорового національного почуття» (nach gesundem Volksempfinden), і при цьому цей злочин як заборонена дія законом не передбачений, суд повинен визначити, чи відповідає це діяння будь-якій основоположній нормі Кримінального кодексу, шляхом належного застосування якої «можна було б забезпечити перемогу правосуддя» (der Gerechtigkeit zum Siege verholfen werden kann). Американський Військовий трибунал прокоментував це так: «Замість верховенства права було встановлено верховенство націонал-соціалістичного світогляду як дороговказ для суддівської діяльності». З огляду на це судді могли застосовувати норми кримінального права незалежно від суті положень, які стосувалися всіх, в особливий спосіб, а саме із урахуванням політичних, расових або релігійних переконань. Таким чином, безправ’я, яке чинили судді, почасти випливало не з власне змісту положень кримінального права, а зі способу тлумачення тексту закону під час його застосування. Такий стан речей, коли можливим стало виконання шляхом ухвалення судових рішень ідеологічно обґрунтованих та расових вказівок, було визнано незадовільним.
Нюрнберзький закон від 15 вересня 1935 року «Про захист німецької крові та гідності» (Blutschutzgesetz) забороняв позашлюбні фізіологічні стосунки між євреями та особами німецької крові. Було також встановлено покарання у вигляді позбавлення волі за злочин «зневаги раси» – Rassenschande.
За рік до нападу на Польщу – 17 серпня 1938 року, було видано розпорядження «Про спеціальне воєнне кримінальне право» (Kriegssonderstrafrechtsverordn ung), яке передбачало смертну кару, зокрема, за публічний заклик до відмови нести військову службу у Вермахті або намагання послабити моральний дух німецького народу (§ 5 «Дії, спрямовані на підрив обороноздатності»), а Міністерство внутрішніх справ затвердило положення щодо превентивного поміщення до концентраційних таборів осіб, які визнавалися потенційними ворогами народу та держави. З 1 вересня 1939 року було заборонено під страхом покарання позбавленням волі слухати іноземні радіостанції, а за поширення почутих по радіо новин, що могли зашкодити «силі опору німецького народу», загрожувала смертна кара. Відповідно до розпорядження «Про воєнну економіку» (Kriegswirtschaftsverordnung) від 4 вересня 1939 року за діяння, що шкодили матеріальному забезпеченню населення, загрожувало позбавлення волі, а в особливо тяжких випадках – смертна кара. Йшлося, зокрема, про винищення, приховування або вилучення з обігу сировини чи готових продуктів, а також про приховування або підробку продуктових талонів (у 1942 році було суттєво розширено перелік дій, що визнавалися шкідливими для економіки або забезпечення населення і підлягали покаранню) [ 3, 66].
У розпорядженні «Щодо «народних шкідників» (Volksschadlinge) від 5 жовтня 1939 року «здорове національне почуття» вказувалося як підстава для ухвалення смертного вироку за злочини, вчинені у період воєнного стану. З 25 листопада 1939 року позбавленню волі або смертній карі піддавались ті, хто знищував обладнання або засоби захисту, що призводило до умисного або ненавмисного послаблення сил Вермахту, а також ті, хто вчиняв дії, «які перешкоджали або становили загрозу» для виробництва зброї або матеріального забезпечення населення». Під страхом позбавлення волі було заборонено «підтримувати» шпигунські та антивоєнні організації, а також мати будь-які контакти цивільному населенню з військовополоненими.
Розпорядженням від 5 грудня 1939 року було встановлено смертну кару як безумовне покарання для злочинців, що вдавалися до насильства (Gewaltverbrechen), а їхню особу характеризувала схильність до насильницьких дій; у ньому містилась вказівка, що це «стосується також злочинів, вчинених до набрання чинності цього положення», що порушувало принцип lex retro non agit. Зміни до КК Німеччини від 4 вересня 1941 року (підписані Гітлером та обвинувачуваним під час процесу над нацистськими юристами Францом Шлегельбергером – виборним рейхсміністром юстиції) передбачали смертну кару для «серійних злочинців» та сексуальних злочинців, «якщо цього вимагає захист національної спільноти, або існує потреба у справедливому покаранні» [3, 38].
Розпорядження від 4 грудня 1941 року «Про кримінальний процес щодо поляків та євреїв на приєднаних східних територіях» (Polenstrafrechtsverordnung) містило виняткове уповноваження ухвалювати смертні вироки, що стало правилом (автор проекту цього розпорядження – Шлегельбергер, обвинувачуваний на процесі нацистських юристів, зазначав у листі до Рейхсканцелярії, що поділяє погляд, «що поляк менш уразливий до звичайного покарання позбавленням волі»). Положення Polenstrafrechtsverordnung передбачали, що «поляки та євреї каратимуться смертною карою, якщо вони застосовують насилля проти німців» (ч. 1 п. 2), а також тією самою карою, «а в менш тяжких випадках – позбавленням волі, якщо через ненависть чи підбурювальні дії вони виявляють вороже ставлення до німців, особливо вороже висловлюються про німців, здирають або пошкоджують публічні оголошення німецької влади або служб чи іншими діями завдають шкоди повазі або благу Німецького Рейху та німецького народу» (ч. 1 CRIMEN LAESAE IUSTITIAE 25 п. 3)25. На підставі цього розпорядження каралися поляки та євреї, які 1 вересня 1939 року жили або перебували на «приєднаних східних територіях», незважаючи на те, де саме на території Рейху «вони вчинили заборонене діяння» (ч. 4 п. 1). Неопублікована директива «Ніч і туман» (Nacht und Nebel – Erlas) від 7 грудня 1941 року містила рекомендації спеціальним судам на закритих засіданнях ухвалювати вироки про страту або заслання до концентраційних таборів цивільних осіб, яких привезли до Рейху з окупованих територій і які підозрювалися у злочинах проти німецької влади або її органів та не були покарані військовими судами. Доля тих, щодо кого ухвалювалося таке покарання, мала триматися у таємниці. У домовленості між рейхсміністром юстиції (Отто Тіраком) та рейхсфюрером СС Гіммлером, підписаній 18 вересня 1942 року, містилося рішення про «знищення роботою» (zur Vernichtung durch Arbeit) «асоціальних елементів», які перебували у в’язницях, зокрема поляків, засуджених до позбавлення волі на строк понад 3 роки, «без винятку» попередньо ув’язнених євреїв, а також циган, росіян та українців – у розпорядженні СС (зважаючи на потреби у використанні робочої сили, особливо поляків та росіян на окупованих територіях, це рішення все ж не було втілене в життя повною мірою) [ 2, 29].
Отже, аналізуючи все вищезазначене можна зробити висновок, що кримінальне право є необхідною складовою функціонування суспільства. За часів існування Третього Рейху знищення права розпочалося в 30-х роках ХХ ст супроводжувало позбавлення прав, породжене суддями та прокурорами, котрі залишалися вірними націонал-соціалістичній ідеології. Видані владою розпорядження та накази або намагання послабити моральний дух німецького народу, расова дискримінація, заборона контакту цивільного населення з військовополоненими. Необхідно зазначити, що кожен нормативно- правовий акт виданий під час існування Третього Рейху впливав на правосвідомість населення та залишив свій вплив у сприйнятті права, свободи, справедливості та в якійсь мірі страх за скоєнні проступки.
Література:
1. Содержание и структура правовой системі нациской Германии Електроний ресурс . – Режим доступа: http://imtw.ru/topic/40732-pravovaya-sistema-tretego-reiha/
2. Нюрнбергский процесс. Суд над нацистскими судьями: Сборник материалов / Пер. с англ., Под общ. ред. и со вступ. ст. Р. А. Руденко. – М.: «Юридическая литература», 1970. - С. 25.
3. Нюрнбергский процесс. Суд над нацистскими судьями. - С. 158.
4. Нюрнбергский процесс: Сборник материалов. В 8 тт. - Т. 2. - С. 108-109.
_____________________________
Науковий керівник: Долгорученко К.О., старший викладач кафедри Теорії та історії держави і права
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
