У Європі питаннями дотримання та збереження банківської таємниці вчені та державотворці переймалися ще досить давно. З виникненням перших банків постає питання про додержання банківської таємниці. Вважається, що в установчих документах «Банку св. Амброзіуса», який був заснований у Мілані 1593 року, міститься перша письмова згадка про банківську таємницю [1, c. 65]. Для підтримки довіри до банків у власні державі у XVIII столітті король Пруссії Фрідріх Великий видав указ, за яким особи, які вели банківські операції, були зобов’язані довічно зберігати таємницю про них [2, с. 25-31].
Швейцарські банкіри також понад 300 років тому дбали про збереження інформації стосовно банківських рахунків клієнтів. Сприяли цьому правлячі кола сусідньої Франції, які потребували суворої секретності, бо мали великі фінансові потреби і не завжди справно погашали власні заборгованості. Перші нормативно-правові акти стосовно банківської таємниці також відноситься до даного періоду. У 1713 році на Великій Раді Женеви було ухвалено перший відомий закон, який обмежує право банкірів розголошувати інформацію про своїх клієнтів. Тобто було законодавчо заборонено обмінюватися інформацією про заощадження клієнтів – ні з ким, крім клієнта. Наступні історичні події лише сприяли розвитку інституту банківської таємниці.
У першій половині минулого століття секретність швейцарських банків досить активно почала користуватися попитом, коли багато європейських держав почали підвищувати податки, аби виплатити свої борги після війни, а багато заможних європейців почали шукати шляхи, аби заховати свої гроші. Оцінивши позитивний вплив, який подібна практика спричиняє на економіку держави, в 1934 році у Швейцарії ухвалили закон, що змушував банкірів нести кримінальну відповідальність за розкриття фінансової інформації. Швейцарський Закон про банківську діяльність від 1934 року був прийнятий в мінливому кліматі до другої світової війни в Європі, після того, як Адольф Гітлер і нацистська партія прийшли до влади у Німеччині. Новий політичний та державний діяч Німеччини зацікавився активами німців у Швейцарії. Саме тому Швейцарія прийняла закони про банківську таємницю, після того як нацистська влада намагалася розслідувати і конфіскувати активи у Швейцарії «ворогів держави». Вищезгадані закони дозволяли євреям та іншим, втекти з Німеччини без втрати всього [3, с. 386-395].
На території сучасної України розвиток інституту банківської таємниці розпочався із створенням Державного комерційного банку Росії у 1817 році. Зокрема, у Статуті Державного комерційного банку було визначено, що кожний вкладник міг щодня (винятком були святкові дні) вимагати для ознайомлення Банківські книги для спостереження за станом свого рахунку. Разом із тим зазначалося, що ніхто у жодному разі не мав права вимагати для ознайомлення рахунки та перекази інших осіб. У даному акті було закріплено, що чиновники банку зобов’язуються зберігати у непорушній таємниці усі рахунки приватних осіб під страхом відсторонення від посади, яку вони обіймали [4].
Значного розвитку банківська таємниця набула з 1903 року шляхом закріпленням даної категорії у Статуті Державного Банку Російської Імперії. Окремо встановлювалась відповідальність за розголошення банківської таємниці службовцями банку [5, с. 3-14].
Після подій 1917 року відбувся певний регрес у розвитку інституту банківської таємниці. Банківська система того часу існувала на принципах про повну непотрібність та, навіть, шкідливість будь-яких таємниць у сфері економічної діяльності, крім державних. Почалися втручання у діяльність приватних банків, існування яких із часом було взагалі заборонено. Лише наприкінці існування СРСР розпочалися процеси, пов’язані з реформуванням як політичної системи, так і економічної. Саме з цим періодом можна пов’язувати початок відродження інституту банківської таємниці.
У даний час ставлення до банківської таємниці у контексті економіко-правової категорії змінилося. Доволі спрощується доступ до інформації про клієнтів та їхні фінанси. Саме тому на сьогоднішній день дуже важливо з огляду на історичний досвід удосконалити чинне законодавство про банківську таємницю в Україні та захистити клієнтів банку від незаконного й необґрунтованого втручання.
Література:
1. Плешаков А. М. Банковская тайна: запрет, обязанность и порядок предоставленных сведений / А. М. Плешаков // Деньги и кредит. – 1997. – № 10. – 65 с.
2. Світлична Г. О. Правові аспекти розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб / Г. О. Світлична // Вісник Верховного Суду України. – 2007. – № 11. – С. 25-31.
3. Топалова Л. Д. Правовий режим банківської таємниці // Науковий вісник Юридичної академії внутрішніх справ. – 2004. – № 1. – С. 386-395.
4. Устав Государственного банка [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://civil.consultant.ru/reprint/books/250/778.html.
5. Голубев С. А. К 150-летию Государственного банка России (историко-правовой аспект) / С. А. Голубев // Деньги и кредит. – 2010. – № 6. – С. 3-14.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
