Нові явища в українській історіографії, що перебувають на стадії глибокої трансформації, не оминули і вкрай важливої з точки зору процесів націє і державотворення, і, водночас, в суспільному розрізі «дражливої» теми українського національно-визвольного руху періоду Другої світової війни - постання та діяльності Української Головної Визвольної Ради (далі - УГВР) та її ролі у визвольній боротьбі українського народу за державність у 40-50-х роках XX століття.
У контексті заявленої наукової теми слід виокремити праці науковців – В. Ухача, В. Мороза, І. Бойка, Г. Дем’яна, О. Панченка, Д. Саламіна, Т. Андрусяка, Ю. Киричука, І. Терлюка, Я. Тимчишина, Б. Тищика та ін. [1].
Метою наукової розвідки є оцінка сучасною вітчизняною історіографією програмових документів УГВР – підпільного парламенту воюючої України періоду середини 1940-х років XX століття.
Більшість дослідників суголосні у місці проведення I Великого Збору УГВР – сіл Сприня та Недільна Самбірського повіту Дрогобицької області (тепер Львівської області) [2]. Із запланованих 30 делегатів, змогли прибути лише 21 делегат, за іншими даними 20 осіб.
Сучасні дослідники звертають увагу і на «реальні розклади» і впливи самостійницьких сил, які були представлені у всеукраїнському представницькому органі. Львівський дослідник українського визвольного руху Ю. Киричук стверджує, що «збір носив характер партійної конференції бандерівців» [3, c. 120]. Ю. Киричук, на нашу думку, дещо перебільшує, стверджуючи, що бандерівська ОУН старанно попрацювала над керівним складом УГВР, щоб задекларувати її (ОУН – Авт.) від однопартійного пріоритету. Проте, революційна ОУН і надалі залишала за собою лідируючі позиції в повстанському русі, а свої провідні впливи націоналісти «злегітимізували у формі УГВР» [3, c. 120]. Водночас, цілком об’єктивними є висновки Ю. Киричука про політичний контроль та ключовий вплив ОУН(б) на утворення УГВР як головного репрезентанта українського повстанського руху як на рідних землях, так і в еміграції [3, c. 121]. Об’єктивними та переконливими є висновки І. Патриляка, що утворення УГВР (як надпартійного органу керівництва визвольного руху) було «закономірним наслідком демократизації ОУН» [4, c. 124]. Відтак державні концепції ухвалені УГВР узгоджувалися з «думками провідних націоналістичних сил в Україні, які пройшли суттєву еволюцію від революційно-авторитарного до демократично-визвольного націоналізму» [4, c. 124]. Українські націоналісти в контексті ухвал III Надзвичайного Великого Збору ОУН (1943 р.), фактично відмовилися від ідеології інтегрального націоналізму, тобто від тоталітаризму і авторитаризму [5, c. 152] і розглядали як «ідеальну державну організацію демократичну республіку із забезпеченням усіх громадянських прав її мешканців» [4, c. 124]. Отже, не можна заперечувати керівної ролі ОУН(б) в створенні і розбудові УГВР, проте перебільшенням є говорити про її диктат, йшлося, як зазначає В. Мороз, про «реальну розстановку сил у тогочасній дійсності» [6, c. 97]. Безпідставними є твердження, що УГВР від самого початку була «дорадчим бандерівським органом» чи «чисто галицьким витвором» і аж ніяк не державницьким органом, а лише «Проводом українського Руху Опору» [7].
Сучасні науковці цілком обґрунтовано вказують на демократизм, визнання рівноправності всіх громадян, верховенства права [8], прагнення формувати систему державного правління на демократичних засадах розподілу влади на три гілки [5, c. 152], що лягли в основу прийнятих програмних документів УГВР. В останнє десятиліття помітне зростання уваги насамперед істориків держави і права до оцінки програмних положень «верховного органу українського народу в його революційно-визвольній боротьбі […]» [9, c. 60], ролі УГВР в українському національному державотворенні. Системний аналіз наукового доробку вчених, що досліджували це питання, дозволяє зробити ряд узагальнень:
- по-перше, керівництво воюючої України ще на етапі боротьби за незалежність взяло в основу розбудови системи державного управління один з базових принципів демократії – поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову [5, c. 152], що незважаючи на воєнні умови, було рішучим кроком відмови від елементів авторитаризму і розкривало базові засади майбутнього державно-правового устрою незалежної України;
- по-друге, «ідеологія УГВР стала результатом синтезу всіх українських політичних рефлексій» [10], об’єднання розрізнених політичних партій та організацій, що стояли на платформі незалежності України;
- по-третє, правова база створена УГВР являла якісно новий, вищий етап розвитку українського визвольного руху, що увібрав здобутки і досягнення попередніх етапів. «Тимчасовий устрій», «Платформа», «Універсал» УГВР стали «етапними явищами формування і розвитку концепції української національної держави» [10];
- по-четверте, «програмові документи УГВР декларували принципи демократичного формування влади; відмови визвольного руху від монопольного диктату ідейних доктрин однієї політичної партії чи групи всьому суспільству, застосування всенародного волевиявлення при виборі форм державного правління, перехід до демократичного формування влади […]» [2, c. 332]. Визначилася нова стратегія, суть якої полягала в тому, щоб сконцентрувати під контролем УГВР більшість території України, щоб за сприятливих обставин Україна трансформувалася в «повстанську республіку» [2, c. 332];
- по-п’яте, із затвердженням програмових документів УГВР, «УПА як реальний збройний важіль влади тепер була вже юридично підпорядкована УГВР та уряду», а «політика надпартійності була цілком реальною» [5, c. 152].
Підбиваючи підсумки, слід наголосити на підходах сучасної української історіографії щодо оцінки створення і діяльності УГВР та її ролі в українському національно-визвольному русі.
1. Утворення УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу передбачало консолідацію всіх національно-патріотичних сил, що стояли на платформі самостійності України, виводило УГВР на міжнародну арену як політичного чинника [2, c. 340]. З часу створення УГВР український визвольний рух набув «нової якості», він «змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни із об’єкта в суб’єкт східноєвропейської геополітики» [11, c. 313]. На думку І. Патриляка створення найвищого керівного органу українського народу «підважувало в очах світового співтовариства легітимність київського «уряду» УРСР, створювало альтернативу маріонетковій владі УРСР, додаючи труднощів сталінському керівництву у переговорному процесі із західними союзниками, та стимулювало Москву створювати фіктивні наркомати при «уряді» УРСР [11, c. 313].
2. Об’єднання українських самостійницьких сил в УРСР було успіхом Проводу ОУН(б), напередодні приходу більшовицьких влади на західноукраїнські землі [8]. Правове закріплення діяльності УГВР на українських землях, убезпечило її від перетворення на емігрантську організацію [12, c. 544], зрештою революційний український парламент ніколи не відходив від ідеї соборності українських територій.
3. Аналоги УГВР як верховного керівного органу визвольної боротьби поневоленого народу на той час уже існували в окремих народах Європи, зокрема в Литві і Латвії [2, с. 332]. УГВР спрогнозувала появу в післявоєнному світі нових суперечностей, спричинених експансією кремлівсько-комуністичної влади [12, c. 544].
4. Основною стратегічною помилкою УГВР стала хибна оцінка міжнародної ситуації та марні сподівання на можливий збройний конфлікт країн Заходу з комуністичною Москвою [3, c. 121]. Зрештою, окремі науковці зазначають, що «сформувати надпартійну репрезентативну всеукраїнську інституцію, здатну стати над ОУН» [13, c. 232], УГВР так і не вдалося; окрім того вповні свого призначення парламент воюючої України так і не виконав, оскільки не зумів об’єднати всі українські політичні сили [14, c. 36-37].
Література:
1. Ухач В.З. Державотворча діяльність УГВР - всеукраїнського верховного органу національно-визвольної боротьби 40-50 років XX століття (історіографічний дискурс) / В.З. Ухач // Актуальні проблеми правознавства. Збірник наукових праць ЮФ ТНЕУ. - Тернопіль: ТНЕУ. - 2016. - Випуск 4. - С. 15-21; його ж. Підпільний український парламент (УГВР): сучасна українська історіографія (вибрані аспекти) / В.З. Ухач // Порівняльно-аналітичне право. Електронне наукове фахове видання. - 2016. - № 4. - С. 53-59. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http:www.pap.in.ua/6_2015/13.pdf та ін.
2. Боляновський А. До питання про політичну стратегію українського визвольного підпілля в 1944 році / А. Боляновський // Галичина. - 2008. - № 14. - С. 329-342; Тимчишин Я. Український підпільний парламент та уряд на Львівщині 1944 року / Я. Тимчишин. - Львів: Тріада Плюс, 2004. - 50 с.
3. Киричук Ю. До питання утворення УГВР. В кн.: Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи: Матеріали наук.-практ. конф., 22 листопада 2001 р., Львів / Відп. ред. Я. Малик; Інститут етнонаціональних і політичних досліджень, Львівський філіал Української Академії управління при Президентові України. – Львів: [б.в.], 2001. - Ч. 1. - С. 119-122.
4. Патриляк І. Проблема державності в ідеологічних концепціях і програмових документах українських націоналістів у роки Другої світової війни / І. Патриляк // Воєнно-історичний меридіан. Електронний науковий журнал. – 2013. - Вип. 1 - С. 114-127.
5. Бутко С.В. Спроба формування системного управління українським національно-визвольним рухом у 1943-1944 рр. / С.В. Бутко. Розумовські зустрічі: матеріали науково-практичної конференції «Розумовські зустрічі» (28 листопада 2012 року) / Сіверський інститут регіональних досліджень; Інститут законодавства Верховної Ради України. - Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2012. - С. 151-154.
6. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради / В. Мороз // Визвольний шлях. - 2004. - Кн. 7. - С. 68-106.
7. Панченко О. Українська Головна Визвольна Рада – підпільний український парламент. Слово з нагоди 70-річчя УГВР / О. Панченко. Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.galychyna.if.ua/articles/detail/ukrajinska-golovna-vizvolna-rada-pidpilnii-ukraji/
8. Мищак І.М. Боротьба українського націоналістичного руху з органами радянської влади на завершальному етапі Другої світової війни: історіографія / І. Мищак. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://revolution.allbest.ru/history/00276551_0.html.
9. Ідзьо В. Українська Повстанська Армія - згідно свідчень німецьких та радянських архівів. Наукове видання. - Львів; Видавництво Університету «Львівський Ставропігіон», 2015. - 200 с.
10. Андрусяк Т.Г. Українська Головна Визвольна Рада та її роль в українському національному державотворенні (До 70-річчя утворення УГВР) / Т. Г. Андрусяк. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://historylaw.lp.edu.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=103:------------70---&catid=46:2014-05-21-12-28-04&Itemid=67.
11. Патриляк І.К. «Перемога або смерть»: український визвольний рух у 1939-1960-х рр. / І.К. Патриляк. Центр досліджень визвольного руху. - Львів: Часопис, 2012. - 512 с.
12. Нариси з історії дипломатії України / О.І. Геленко, Є.Є. Каменський, М.В. Кірсенко та ін. під ред. В.А. Смолія. - К.: ВД «Альтернативи», 2001. - 736 с.
13. Лисенко О.Є. Боротьба радянських силових структур проти ОУН і УПА у 1945 р. В кн.: Організація українських націоналістів і українська повстанська армія. Історичні нариси / Дзьобак В.В., Ільюшин І.І., Касьянов Г.В. та ін. Відп. ред. Кульчицький С.В. Національна академія наук України; Інститут історії України. - Київ: Наукова думка, 2005. - 494 с.
14. Стасюк О. Український визвольний рух середини ХХ століття в контексті українського державотворення / О. Стасюк // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - 2014. - № 23. - С. 34-38.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
