Виступаючи в Комісії ООН з прав людини, Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй Кофі Аннан, зазначив, що права людини – це те, що забезпечує гідність та людську цінність кожного чоловіка, жінки та дитини; є універсальними та невід’ємними правами людини висловлюватись, діяти, зростати, вчитись і жити відповідно до свого світосприйняття[1]. Відповідно до ст. 21 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними [2] і мають охоронятись законом з огляду на те, що саме права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави ( ст. 3 Конституції України).
Ефективний і досконалий механізм реалізації та захисту прав і основних свобод людини є ознакою правової держави. Особа, права якої порушуються, має право щодо їх захисту в суді, в т.ч. ( відповідно до ст. 55 Конституції України ) в міжнародній судовій установі – Європейському суді з прав людини ( далі – Європейський суд ), уповноваженому розглядати заяви відповідно до ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про захист прав і основних свобод людини.
Права і свободи передбачені Конвенцією, зачіпають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську,політичну, економічну і соціальну спрямованість.
Релігійний фактор впливає на економіку, політику, державу, міжнаціональні відносини, сім’ю, культуру через діяльність віруючих індивідів, організацій в цих сферах. Відбувається “накладання” релігійних відносин на інші суспільні відносини [3,21].
До невід’ємних, невідчужуваних громадянських прав, визначених Конвенцією про захист прав і основних свобод людини ( далі – Конвенції ) належать, в тому числі, і право на свободу думки, совісті і віросповідання.
Як зазначив один із фундаторів сучасної ліберальної політичної філософії І.Берлін, “ свобода – це свобода: не рівність, рівноправність, або справедливість, не щастя або чисте сумління[4].
З підписанням 13 грудня 2007 року Лісабонської Угоди (базової угоди з функціонування ЄС) ще більша увага з боку європейського Союзу приділяється проблемам захисту прав і свобод людини. Зокрема, преамбулу Договору про Європейський Союз доповнено абзацем такого змісту: “Виходячи з культурного, релігійного, гуманітарного спадку Європи, з якого розвинулись універсальні цінності невідчужуваних і невід’ємних прав людини , свободи, демократії, рівності, верховенства права”[5].
Так, відповідно до ч.1 ст. 9 Конвенції кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів[6].
З огляду на зазначене, ч.1 ст. 9 містить такі свободи: свободи думки, совісті та свободу сповідувати релігію, висловлювати певні переконання як публічно, так і приватно.
Стаття 9 Конвенції не дуже часто предметом розгляду Європейським судом через зважений підхід юристів до питань релігії та віри. Крім того, стаття 9 містить формулювання щодо обґрунтованого втручання та обмеженнях з боку держави лише у випадках, коли це є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я і моралі або захисту прав і свобод інших людей.
Практика Європейського суду демонструє, що релігійній свободі все ж надається преференція порівняно зі свободою виявлення поглядів, свободою слова. Так, у справі заявника – інституту Otto - Preminger v. Austria А 295 (1994) Європейський суд, розглядаючи питання про відповідність Конвенції заборони державою демонстрації фільму, який міг би зачепити релігійні почуття католиків (колізія між статтями 9 та10 Конвенції), надав пріоритет статті 9, обґрунтувавши своє рішення тим, що “у контексті релігійних свобод і переконань існує обов’язок членів суспільства уникати. Наскільки це є можливим, висловлювання поглядів, що зачіпають почуття інших людей ”.
У справі Angelini v. Italy (1986) Європейським судом було зазначено, що стаття 9 захищає людину від “ нав’язування ” державою релігії або інших поглядів. Тобто є недопустимими активні дії з боку держави., а підтримка державою певної Церкви не порушує права особи мати певні релігійні погляди (за умови обов’язкової приналежності до цієї Церкви).
Розглянувши справу “ Бускаріні та інші проти Сан – Марино “ (1999), в якій заявники скаржились, що їх примушували скласти присягу на Біблії під загрозою позбавлення парламентських місць, що є порушенням їх права на свободу віросповідання та совісті, Європейський суд визнав, що така вимога є рівнозначною вимозі перейти в іншу релігію, а, відтак, входить у протиріччя зі ст. 9 Конвенції. Таке обмеження ( залежність здійснення повноважень у парламенті від відданості певному віросповіданню) не може вважатися “ необхідним у демократичному суспільстві “.
Положення ст. 9 Конвенції щодо свободи сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдно чи приватно має на увазі відповідні дії особи ( в богослужінні, ученні, виконанні релігійних і ритуальних обрядів), хоча і не означає, що будь-яка діяльність, вмотивована релігією, означає “ богослужіння ”. Так Європейським судом було зазначено, що розповсюдження листівок із закликами до солдат щодо їх неучасті у воєнних операціях ( служба у Північній Ірландії) не є виконанням релігійних обрядах. А от пропагування пацифізму взагалі, як певної ідеї, підпадало б під дію ст. 9.
Держава не повинна заважати сповідувати релігію , але виправдане втручання держави встановлюється законом (ст.9(2)). У справі Stefanov v. Bulgaria (2000) Європейський суд визнав прийнятною скаргу громадянина Болгарії – члена релігійної громади “ Свідки Ієгови “ , засудженого за відмову проходити військову службу через релігійні переконання. А от у справі Bayatyan v. Armenia Європейський суд постановив, що порушення ст. 9 Конвенції не було ( не зважаючи на засудження заявника –члена “Свідків Ієгови “за відмови від військової служби через релігійні переконання) з огляду на те, що на час відмови не було в Арменії закону про альтернативну службу і право на відмову від військової служби не визнавалось. Визнання чи невизнання права особи на відмову від військової служби через релігійні переконання – прерогатива відповідної держави – учасника Ради Європи.
Взаємовідносини релігії, Церкви із державою ( через їх недостатню правову урегульованість) в наш час залишаються складними. З огляду на це, значні зусилля мають бути спрямовані на виховання та підтримку толерантності та поваги до почуттів та релігійним поглядам, віруванням інших людей, гуманізації суспільства.
Література:
1. Кофи Аннан. Выступление в Комиссии ООН по правам человека// Проблемы вмешательства. Выступление Генерального секретаря Организации объединенных Наций. ООН, 1999. – с. 20-21.
2. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 18 серпня 2011 р.: ( Офіційний текст ).- К.: Паливода А.В., 2011. – 56 c.
3. Луцький І.М. Філософські підходи до розуміння взаємодії права та релігії(на прикладі їх трансформації у державну політику)/І.М.Луцький//Науково-інформаційний вісник. – 2013. - №7. – с.19-24.
4. Берлин И. Философия свободы. Европа. –М., 2001. – 448 c.
5. Лісабонська Угода. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: www.kymu.edu.ua.
6. Огляд практики Європейського суду з прав людини: Норми та стандарти Конвенції про захист прав і основних свобод людини/ Міністерство юстиції України. – К.: Видавничий Дім “ Ін Юре “, 2001. – 64.
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
