ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ „ТАЄМНИЦІ” ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
17.02.2008 20:46
Автор: Кулініч Ольга Олексіївна, кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права Одеської національної юридичної академії, Боднарчук Катерина Миколаївна, головний спеціаліст Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області
Інформація з обмеженим доступом займає важливе місце у господарській діяльності юридичних осіб та у повсякденному житті фізичних осіб. Завдяки наявності інформації з обмеженим доступом створюються переваги у конкурентній боротьбі суб’єктів господарювання, здійснюється охорона сімейних та особистих інтересів фізичних осіб. Провідне місце в юридичній системі захисту повинні займати цивільно-правові норми. Приватноправовий аспект інформаційних відносин знайшов своє закріплення в Цивільному кодексі України, де вперше в нормах українського законодавства інформація була названа серед об’єктів цивільних прав.
Метою даного дослідження є надання загальної характеристики інституту таємниці як сукупності правових норм, завдяки яким здійснюється регулювання відносин в сфері інформації з обмеженим доступом.
Характеризуючи інститут таємниці, необхідно насамперед охарактеризувати поняття „інформація з обмеженим доступом”. Так, інформація з обмеженим доступом – це насамперед відомості, дані і знання, відомі певному колу осіб, що мають для них особливу цінність. Щодо доступу до цих відомостей уживаються організаційно-технічні та правові міри та заходи, спрямовані на обмеження доступу сторонніх осіб. Незаконне отримання, поширення чи використання даних відомостей може заподіяти володільцю моральну чи матеріальну шкоду, за що винна особа підлягає притягненню до відповідальності відповідно до норм чинного законодавства.
Поряд із категорією „інформація з обмеженим доступом” у законодавстві вживається термін „таємниця”. Таємницю як явище правової дійсності можна розглядати в трьох аспектах:
- таємниця як змістовна характеристика інформації обмеженого доступу, із приводу якої складаються певні правовідносини у суспільстві;
- таємниця як вид правового режиму інформації, який одночасно виступає засобом цивільно-правової охорони змісту інформації з обмеженим доступом;
- таємниця як сукупність правових норм, що регулюють певні інформаційні відносини у суспільстві.
Таємниця – один із найважливіших інститутів, що визначають співвідношення інтересів особистості, суспільства і держави, приватного і публічного начала права, підстави і межі втручання держави в недержавну сферу, ступінь інформаційної захищеності[1].
Говорячи про формування самостійного правового інституту таємниці, слід підкреслити, у першу чергу, саме законодавче закріплення різних аспектів захисту інформації, що складає таємницю і не слід прагнути акцентувати увагу на галузевій належності різних видів таємниць і їх здатності сформуватися в самостійний правовий інститут у рамках окремих галузей права. Інститут таємниці, особливо на перших етапах його формування як правової категорії, повинен розумітися як комплексний інститут законодавства. Різні галузі права лише виділяють окремі види таємниць і визначають критерії їх охороноздатності або правові режими таємниці. Таким чином, уживаючи поняття „інститут таємниці”, ми маємо на увазі комплекс правових норм усіх галузей законодавства, що регулюють відносини у сфері інформації, що представляє різного роду цінність для її власника[2].
Норми щодо інформації з обмеженим доступом присутні майже в усіх галузях права України. Норми щодо охорони інформації з обмеженим доступом та відповідальності за певні порушення містяться у ЦК України, Господарському кодексі України, Кодексі України про адміністративні правопорушення, Кодексі адміністративного судочинства, Цивільному процесуальному кодексі України, Кримінальному процесуальному кодексі України, а також в багатьох законах та підзаконних актах.
Про провідну роль інституту таємниці в забезпеченні гарантій захисту прав та свобод людини дозволяє також стверджувати встановлення таких видів відповідальності за порушення права на таємницю, як: цивільно-правової (недоговірної) у формі відшкодування завданої майнової та моральної шкоди; дисциплінарно-правової, яка настає за порушення трудового законодавства, дисциплінарних статутів, правил внутрішнього розпорядку тощо, адміністративно-правової; кримінально-правової.
Закріплення норм, що встановлюють відповідальність за порушення таємниці дозволяє законодавцю гарантувати принцип недоторканності особистого та сімейного життя, що у свою чергу свідчить про встановлення зобов’язань про нерозголошення інформації конфіденційного характеру, що була довірена посадовим та службовим особам при виконанні ними своїх обов’язків.
У цілому, аналіз джерел права та наукової літератури свідчить про активний інтерес законодавця та науковців до інформаційної сфери. Регламентація інформаційних відносин не є досконалою, але розробки у інформаційній сфері свідчать про прагнення вдосконалити регулювання відносин, що виникають у інформаційній сфері. Тільки в поєднанні рекомендації практиків та зусилля теоретиків можуть частково створити нормативну базу, що відповідатиме сучасним світовим вимогам щодо захисту прав людини та її основних свобод та стане відповідною базою, яка слугуватиме активізації правозастосовної та судової діяльності.
Література:
1. Панченко П.Н. Институт тайны: правоохранительные аспекты // Государство и право. – 1998. – № 8. – С. 124.
2. Суслова С.И. Тайна в праве России: цивилистический аспект: Дис. … канд. юрид. наук: 12.00.03. – Иркутск, 2003. – С. 7.
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
