У період із XVI по кінець XVIII ст.ст. землі України знаходились у складних умовах на межі потужних держав того часу: Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії. Крім того українцям у той період доводилось протистояти набігам з боку Кримського ханства та інших кочовиків. У той час значні території центральних, південних та східних областей (переважно Нижнього Подніпров’я) знаходились під владою Війська Запорізького. Ця військово-політична організація великою мірою завдячує своєму успішному існуванню дуже суворим нормам звичаєвого права які підтримували порядок у співтоваристві у мирний час та дисципліну під час військових дій. Завдяки Війську відстоювались права, свободи і захист українського народу, шляхом ведення значної кількості воєн на українських землях та за їх межами. Д.І.Яворницький, класик у сфері досліджень устрою Запорізької Січі, зазначає, що судова та адміністративна влада, загалом, була поєднана у руках козацької старшини. До неї належали кoшовий oтaмaн, cуддя, писар, вiйськовий осавул, дoвбиш, пaлaнкoвий полковник, однак часом судом був весь Кіш. За звичаями, вирішальний розгляд справи здійснювався кошовим отаманом, який мав найвищу судову, адміністративну та військову владу на територіях Війська Запорізького. За твердженням дослідників у військовий час кошовий отаман був уповноважений швидко застосовувати найвищу можливу міру покарання до осіб, які порушували порядок, наприклад викинути осіб, що порушували дисципліну за борт у морському поході [1; c.138].
Другу позицію серед військової старшини займав військовий суддя, обов’язком якого 6yлo судити підсудних швидко, правдиво й безсторонньо. Він здійснював правосуддя у кримінальних й цивільних справах. Д.І.Яворницький зазначає, що розглядаючи справу, суддя користувався неписаними звичаями та традиціями товариства. Однак остаточне рішення по справі приймав кошовий або військова рада [1; c.141, 150].
Окремого органу, який виконував лише функції прокуратури в той час не було. Разом з цим слідство та притягнення винного до відповідальності покладалося на осавула, який у певній мірі виконував функції прокуратури. За інформацією науковців він також “стежив за ладом i пристойністю серед козаків y мирний час y Січі, а у воєнний - у таборі; стежив за виконанням судових вироків за рішенням кошового чи всієї ради, як у Січі так і у віддалених паланках війська; провадив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків запорізького поспільства”, варто додати, що на осавула також покладались функції охорони, розвідки [1; с.142, 150] та ін. Протидія злочинності та утвердження звичаєвих норм у значній мірі була справою всього співтовариства.
Поєднання судової та адміністративної влади у руках гетьмана та старшини проявлялося у XVII-XVIII столітті і на території Гетьманської України. Значною судовою компетенцією володів сам гетьман, який входив до складу найвищих судових органів, якими у різний час був Генеральний військовий суд, Генеральна військова канцелярія, Гетьманський суд, Рада генеральної старшини [2; с.115-119].
У XVIII столітті територія Гетьманщини, та значні території інших українських земель перебували у складі Російської імперії. Політика царської адміністрації загалом була направлена на згортання автономії складових імперії. Таким чином на кінець століття в Україні основну роль було відведено царському законодавству. Протягом XVIII у збройних силах прокурорські функції покладалися на військових аудиторів, фіскалів та крігс-комісарів [3; с.81-86]. Діяльність суб’єктів регулювалася, у першу чергу, військовим статутом 1716 року та низкою нормативних актів створених за європейськими зразками [3; с.47-49]. У 1797 року було створено окреме військово-судове відомство Генерал-аудиторіат. Відтоді призначення аудиторів, просування в чини і звання, звільнення, нагородження і переведення аудиторів відносились до компетенції Генерал-аудитора. Раніше ж всі ці повноваження здійснювало військове командування, а саме командири полків від яких повністю залежали аудитори. Крім того відомство отримало повноваження по здійсненню провадження у судових та слідчих стадіях. Таким чином формувалась відособлена, централізована система, яка у багатьох питаннях отримала принципово важливу незалежність [4; с.5-7].
Період правових реформ царя Олександра ІІ був визначальним для інституту військової прокуратури. Сумні наслідки Кримської війни відобразили глибину проблем та відсталість у всіх сферах життєдіяльності військ. Як зазначають окремі дослідники, після цього імператор покращив матеріальне та службове положення військових аудиторів, що сприяло заповненню вакантних посад та оновленню штату відповідного відомства [4; с.210, 212-213]. Військова юстиція також перейняла нові ідеї кримінального процесу започатковані у загальній системі судоустрою у свій військово-кримінальний процес. Фундаментальним для неї став затверджений 15 травня 1867 року Олександром II “Військово-судовий статут” (далі по тексту - ВСС). Військова юстиція визнавалася єдиною, а також незалежною від загальних органів юстиції. Найвищим судовим органом системи визначався – Головний військовий суд, який наглядав за точним дотриманням закону та однаковим його застосуванням військово-окружними судами, а також полковими судами.
Провадження слідства покладалось на військових слідчих. Відповідно до статей 61-62 ВСС вони призначались на кожен військовий округ визначеним штатом та розподілялися по місцях розміщення військ. Призначення слідчих відповідно до визначеного розподілу здійснював головний керівник військового округу (главный начальник военного округа) [5].
Згідно до статті 63 ВСС прокурорський нагляд ввірявся головному військовому прокурору, його помічнику, військовим прокурорам і їх помічникам. Головний військовий прокурор підпорядковувався Військовому Міністру. Військові прокурори входили до складу військових судів. Головний військовий прокурор та товариші діяли при Головному військовому суді, військові прокурори та помічники - при військово-окружних та полкових судах . На думку Н.К Мартинова розміщення судів за окружною системою, не при штабах дивізій - сприяло їх незалежності, тобто одному з головних принципів нового судоустрою. Необхідно зазначити, що дослідник особисто працював у військовій прокуратурі того часу [5; с.9]. Військові прокурори, на відміну від прокурорів загальних судів, не були підпорядковані Міністру юстиції - Генерал-прокурору. Керівництво стосовно військових прокурорів здійснював головний військовий прокурор. Всі особи військового прокурорського нагляду підпорядковувалися вищестоящим військовим прокурорам, що закріплювало принципи єдності та централізації (Стаття 65 ВСС 1867 року). На військового прокурора офіційно покладено функції: підтримання обвинувачення в суді, нагляд за провадженням слідства і дізнання, затвердження обвинувальних висновків. Варто звернути увагу, що саме тепер інститут офіційно отримав назву військова прокуратура. На противагу потенційним особистим інтересам військових командирів, статтею 66 ВСС (1867 року) передбачено, що в усіх справах військові прокурори мають керуватись лише своїм переконанням та існуючими законами. Крім того предмет занять осіб які здійснювали прокурорський нагляд обмежувався лише справами військово-судового відомства. Для призначення на посаду кандидат повинен був відповідати таким вимогам: 1) служба в офіцерському чині в піхоті або кавалерії; стаж служби не менше 2 років на посадах ротного, ескадронного командира; стосовно офіцерів польової артилерії потребувалася служба на посаді старшого офіцера не менше 2 років, або після проходження курсу військово-юридичних наук - 3 років в строю в артилерії. 2) безпосереднє проходження курсу військово-юридичних наук; 3) річне прикомандирування до військово-окружних судів (стаття 81 ВСС) [5.с.18]. Підготовку майбутніх військових прокурорів здійснювала Олександрівська військово-юридична академія. Посади військових прокурорів заміщались особами, які отримали військово-юридичну освіту [5; с.321-333].
Висновок: нормативно-правове регулювання суб’єктів, які виконували функції військової прокуратури неодноразово змінювалося, проте саме цей напрямок спеціалізованої діяльності мав стабільний і навіть безперервний характер. Вважаємо, що для становлення України як незалежної та суверенної держави, вартим є вивчення та винесення висновків із історії функціонування інститутів та органів, які діяли на наших землях впродовж значних історичних періодів.
Література:
1. Яворницьки Д.І. Iстopiя зaпopiзьких кoзaкiв/Пep. з poс. I. I. Cвapникa; Упopяд. iл. o. М. Aпaнoвин; Хyдoж. B. М. Дoзopець.- Львiв: Cвiт, I990.-319 с.: iл.- Бiблioгp. в пiдpядк. пpимiт.
2. Гамбург, Л. Формування судової компетенції гетьмана і старшинських рад в козацькому судоустрої Війська Запорозького/ Л. Гамбург // Право України. – 2005. – №1. – С. 115-119.
3. Столетие военного министерства; Главное военно-судное управление и военно-тюремная часть; Исторический очерк (1802-1902 гг.) ; Т12; часть 1; сост. И.А. Шендзиковский СПб: Общественная польза 1902. 264 С.
4. Столетие военного министерства; Главное военно-судное управление; Исторический очерк (1802-1902 гг.) ; Т12; часть 2. сост. С.А. Друцкой, Ю.М. Панов, С.Л. Иванов; СПб.: Товарищество М.О. Вольф, 1914. 504 С.
5. Устав 1867 Н. К. Мартынов Устав военно-судебный / Н. К. Мартынов – М.: Книга по Требованию, 2011. – 365 с.
________________________
Науковий керівник: Прилуцький Сергій Валентинович, доктор юридичних наук, професор, Київський Національний Університет імені Тараса Шевченка
|
Ця робота ліцензується відповідно до Creative Commons Attribution 4.0 International License
Знайшли помилку? Виділіть помилковий текст і натисніть Ctrl + Enter
